Чоловік у суді не зміг довести передачу понад 170 тисяч доларів колишній дружині – суд зобов’язав заплатити їх знову

Коли подружжя ділить майно після розірвання шлюбу, домовленості часто здаються остаточними: сторони підписали договір у нотаріуса, визначили, кому що належить, і можуть вважати питання закритим. Але що відбувається, якщо в такому договорі зазначена велика сума грошей, а через кілька років один із колишнього подружжя заявляє, що цих коштів насправді не отримував.

Саме така ситуація виникла у справі № 201/6336/23 про 172 тис. доларів США. У нотаріальному договорі про поділ майна сторони передбачили, що ця сума переходить від чоловіка у особисту власність дружини. Згодом жінка звернулася до суду, стверджуючи, що гроші їй фактично не передавали.

Справа дійшла до Верховного Суду, однак касаційний суд не став заново встановлювати, чи були передані гроші. Ця історія добре показує важливу для подружжя проблему: чи достатньо самого запису в нотаріальному договорі, щоб через кілька років довести факт виконання домовленості про передачу коштів.

Суть спору

Подружжя перебувало у шлюбі з 1999 року. 11 листопада 2019 року, після ухвалення рішення про розірвання шлюбу, колишнє подружжя уклало кілька нотаріально посвідчених договорів. Один із них стосувався поділу спільного майна. У ньому сторони прямо записали: 172 тис. доларів США, які належали чоловікові як його особиста приватна власність, переходять у особисту приватну власність дружини. На цьому, однак, історія з грошима не закінчилася.

Через кілька років жінка звернулася до суду і заявила: незважаючи на те, що в договорі зафіксовано перехід 172 тис. доларів, фактично цих грошей вона не отримувала.

Що вирішив суд першої інстанції

Суд першої інстанції став на бік чоловіка та відмовив у позові. Суд виходив, зокрема, з того, що сторони добровільно уклали нотаріально посвідчений договір і самі визначили в ньому, що 172 тис. доларів переходять у власність дружини. Тобто, на думку суду, відповідний запис у договорі свідчив про виконання домовленості.

Однак апеляційний суд із таким підходом не погодився. Дніпровський апеляційний суд звернув увагу на, здавалося б, просту, але важливу різницю: домовитися про передачу грошей – не те саме, що фактично їх передати. У договорі справді було написано, що 172 тис. доларів переходять у власність дружини. Але окремого підтвердження того, що вона реально отримала ці кошти, суд не знайшов.

Не було, зокрема, розписки про отримання саме цієї суми чи банківського документа, який би підтверджував відповідний рух коштів. Тому апеляційний суд скасував рішення першої інстанції та постановив стягнути з чоловіка на користь колишньої дружини 172 тис. доларів США.

Справа дійшла до Верховного Суду

Цікавий нюанс полягає в тому, хто саме подав касацію. Оскаржувати постанову апеляційного суду пішла не сторона, з якої стягнули гроші, а приватний нотаріус, яка посвідчувала договір про поділ майна. Сам чоловік також звертався з касаційною скаргою, однак Верховний Суд раніше відмовив у відкритті касаційного провадження за його скаргою.

Тому перед Верховним Судом постало насамперед інше питання: чи має нотаріус право оскаржувати рішення, яким гроші стягнуто між колишнім подружжям.

Верховний Суд звернув увагу на принцип диспозитивності цивільного процесу та межі касаційного перегляду. За статтею 400 ЦПК України касаційний суд перевіряє правильність застосування судами норм права в межах доводів касаційної скарги. При цьому він не встановлює заново фактичні обставини справи та не займається повторною оцінкою доказів.

У цій справі нотаріус не була особою, з якої стягнули 172 тис. доларів. Вона також не навела переконливих аргументів, що рішення апеляційного суду порушує саме її права чи інтереси. Тому Верховний Суд не знайшов підстав для задоволення її касаційної скарги.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року залишили без змін.

Варто зазначити, що  у цій справі Верховний Суд не встановлював заново, чи були фактично передані 172 тис. доларів. Касаційний суд не переглядав докази так, як це робив би суд, який встановлює фактичні обставини спору. Причина – касаційну скаргу подала третя особа, яка не довела порушення своїх прав.

Тобто постанова Верховного Суду залишила в силі рішення апеляції, але її не варто подавати як окрему правову позицію ВС про те, що будь-який запис у договорі про поділ майна ніколи не підтверджує передачу грошей.

Водночас висновок НААУ звертає увагу на проблему, яка добре проглядається у цій справі. Договір про поділ майна визначає, кому належатиме конкретне майно або кошти, тобто створює юридичну підставу для переходу права власності. Але коли йдеться про велику суму готівки, у майбутньому може виникнути зовсім інше питання: чи була ця сума реально передана.

І якщо сторони не подбали про документальне підтвердження, через кілька років кожна з них може мати свою версію того, що відбулося.

Тому якщо умовами договору передбачається передача значної суми грошей, варто не залишати це лише одним реченням у договорі. Бажано чітко визначити порядок і момент передачі коштів та передбачити документ, який підтверджує їх отримання.

Для суду це вже буде не питанням того, що сторони колись записали у договорі, а питанням того, чи виконали вони те, про що домовилися. Саме ця різниця – між домовленістю на папері та її фактичним виконанням – стала центральною практичною проблемою у цій справі.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.