Чоловік заплатив за Dodge Challenger майже 520 тисяч грн – але залишився без авто: що вирішив Верховний Суд

Чоловік взяв Dodge Challenger у фінансовий лізинг, сплатив майже всю його вартість, але після початку повномасштабної війни перестав вносити платежі. Згодом автомобіль у нього забрали. Верховний Суд скасував рішення судів, які зобов’язали повернути машину, і пояснив, що передусім потрібно встановити: чи був договір належним чином припинений, чи дотримався лізингодавець процедури повідомлення та коли саме припинилися правові підстави для користування автомобілем.

Чоловік сплатив майже всю вартість автомобіля

У справі № 755/12136/22 Верховний Суд розглядав спір між фізичною особою – лізингоодержувачем та лізингодавцем щодо повернення автомобіля. 15 липня 2021 року сторони уклали договір фінансового лізингу № 142/21. Предметом договору став Dodge Challenger 2016 року випуску, вартість якого сторони визначили у 518 010 грн. Договір уклали на 12 місяців – до 15 липня 2022 року.

Після отримання автомобіля чоловік здійснював платежі. Зокрема, початковий платіж становив 208 875 грн, а надалі він перераховував кошти частинами. Загалом до травня 2022 року лізингоодержувач сплатив 483 403 грн. Тобто на той момент було сплачено понад 93% вартості самого автомобіля.

Однак після початку повномасштабної війни його фінансове становище, за його поясненнями, погіршилося. У травні 2022 року він припинив платежі. А вже 8 серпня 2022 року автомобіль у нього забрали представники лізингодавця. Чоловік звернувся до суду, вимагаючи повернути автомобіль та фактично відновити можливість виконувати договір. Ця справа виявила важливе питання: чи достатньо самого факту прострочення платежів, щоб лізингодавець міг забрати автомобіль, чи перед цим він має виконати чітку процедуру припинення договору?

Рішення судів попередніх інстанцій

Суд першої інстанції став на бік лізингоодержувача. 2 липня 2024 року Дніпровський районний суд Києва задовольнив позов та зобов’язав повернути автомобіль. Суд звернув увагу на те, що чоловік тривалий час виконував свої зобов’язання та сплатив значну частину вартості автомобіля.

Окремо суд врахував його пояснення щодо погіршення фінансового становища після початку повномасштабної війни. При цьому суд встановив, що договором передбачався обов’язок повідомити про обставини непереборної сили протягом визначеного строку. Чоловік такого повідомлення належним чином не направив. Але, на думку суду, і лізингодавець не довів належного повідомлення чоловіка про дострокове припинення договору та необхідність повернення автомобіля.

Важливим для суду було й те, що позивач не відмовлявся від виконання договору – навпаки, він заявляв про готовність сплатити залишок коштів та продовжити користування автомобілем.

Апеляційний суд 12 лютого 2025 року загалом погодився з результатом розгляду. Він лише змінив мотивувальну частину рішення. Зокрема, апеляція зазначила, що матеріали справи не містять належних доказів повідомлення лізингоодержувача про припинення договору, а також не встановлено правомірність самого вилучення автомобіля. Але саме тут Верховний Суд побачив проблему.

Позиція Верховного Суду

11 березня 2026 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду частково задовольнив касаційну скаргу лізингодавця. Рішення двох попередніх інстанцій скасували, а справу направили на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС не сказав, що лізингодавець діяв законно і мав право забрати автомобіль. Але й не підтвердив право чоловіка на його повернення. Одна з причин – суди не встановили низку обставин, без яких остаточно вирішити спір неможливо.

Верховний Суд звернув увагу, що строк договору був визначений до 15 липня 2022 року. Водночас автомобіль забрали 8 серпня 2022 року, а позов подано вже після цього. Тому суди мали з’ясувати, що саме відбулося з договором до моменту вилучення автомобіля та на момент звернення до суду. Зокрема:

• чи закінчився строк договору;
• чи був він достроково припинений;
• на якій саме підставі;
• коли саме відбулося припинення;
• чи була дотримана процедура односторонньої відмови;
• чи мав чоловік після цього правові підстави володіти та користуватися автомобілем.

Попередні суди цього належним чином не встановили.

Коли закон дозволяє лізингодавцю забрати автомобіль

Саме тут важливо подивитися не лише на умови конкретного договору, а й на Закон України «Про фінансовий лізинг». Фінансовий лізинг за своєю природою не означає, що після передачі автомобіля лізингоодержувач одразу стає його власником. За частиною першою статті 1 Закону «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг передбачає передачу лізингоодержувачу майна у володіння та користування на визначений строк і за плату.

А частина перша статті 806 ЦК України визначає договір лізингу аналогічно: лізингодавець передає або зобов’язується передати майно у володіння та користування на певний строк і за встановлену плату. Тому сплата значної частини вартості автомобіля сама по собі ще не означає автоматичного переходу права власності на нього. І саме це питання Верховний Суд також зобов’язав перевірити під час нового розгляду.

Найважливіша для цієї справи – частина четверта статті 17 Закону «Про фінансовий лізинг». Після отримання предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку відмовитися від договору, письмово повідомивши про це лізингоодержувача, та/або вимагати повернення предмета лізингу. Але закон прямо визначає підстави.

Зокрема, це можливо:

1. якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж повністю або частково, а прострочення становить більше 60 календарних днів;
2. якщо існують інші підстави, передбачені договором фінансового лізингу або законом. Закон також допускає повернення предмета лізингу за виконавчим написом нотаріуса у встановленому законом порядку.

Тобто твердження «не заплатив – компанія взагалі не має права забрати автомобіль» було б неправильним. Таке право у лізингодавця законом передбачене.

Важливою є також частина п’ята статті 17 Закону «Про фінансовий лізинг». Для цілей цієї статті сторона вважається повідомленою про односторонню відмову від договору або його розірвання, якщо минуло шість робочих днів з дня, наступного за днем направлення відповідного повідомлення на поштову та/або електронну адресу, зазначену в договорі, якщо договором не встановлено більш тривалий строк.

Потрібно встановити: куди направили повідомлення, коли, яким способом, що саме в ньому зазначалося та чи настав передбачений законом або договором строк. Саме цього, за висновком Верховного Суду, попередні суди належним чином не зробили.

У договорі, який аналізував Верховний Суд, процедура була прописана ще конкретніше. Пунктом 10.7 передбачалося право лізингодавця вимагати дострокового припинення договору та повернення предмета лізингу, зокрема у випадку невиконання лізингоодержувачем умов договору.

Окремою підставою було передбачено ситуацію, коли лізингодавець не отримував черговий лізинговий платіж протягом 60 календарних днів. При цьому договір також передбачав необхідність повідомлення лізингоодержувача та надання йому строку для усунення порушення.

Тобто суд мав перевірити не лише сам факт несплати, а чи настала передбачена договором підстава і чи була виконана передбачена договором процедура.

Крім того, чоловік пояснював припинення платежів погіршенням фінансового становища після початку повномасштабної війни. Але сама по собі війна не означає автоматичного припинення обов’язку сплачувати лізингові платежі.

У цьому конкретному договорі були передбачені положення про форс-мажор. Зокрема, сторони передбачили звільнення від відповідальності за прострочення або невиконання зобов’язань, спричинене обставинами непереборної сили. Війна була включена до таких обставин. Але договір передбачав і процедуру:

• сторона мала письмово повідомити про форс-мажор протягом визначеного строку;
• передбачалося документальне підтвердження;
• якщо такі обставини тривали 30 днів, сторони мали провести переговори;
• за відсутності домовленості договір передбачав можливість прийняття лізингодавцем рішення щодо вилучення предмета лізингу.

Тому для цієї справи важливо було встановити не просто факт війни, а чи посилався чоловік на форс-мажор належним чином і чи дотримувалися сторони передбаченої договором процедури.

Верховний Суд звернувся і до загальних норм ЦК України. Зокрема, відповідно до статті 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. За статтею 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлений строк його виконання, воно має бути виконане саме у цей строк.

А відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Стаття 611 ЦК України визначає правові наслідки порушення зобов’язання – зокрема ті, які встановлені договором або законом.

Водночас договір є обов’язковим для виконання сторонами – це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. А за статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов у межах вимог законодавства. Тому суд має одночасно оцінити дві речі: факт порушення платежів та дотримання лізингодавцем погодженої процедури припинення договору.

Одностороннє припинення — це не просто фактичне вилучення автомобіля

Це одна з ключових правових ідей постанови ВС. Цивільний кодекс у частині третій статті 202 передбачає, що одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з ними. У цій справі закон і договір передбачали можливість односторонньої відмови лізингодавця. Але з цього не випливає, що лізингодавець може пропустити передбачену процедуру.

Якщо компанія посилається на одностороннє припинення договору, суд має встановити: чи було таке волевиявлення; коли воно відбулося; чи мав лізингодавець відповідну підставу; чи було належне повідомлення; чи настав строк припинення; і чи виник після цього обов’язок повернути автомобіль. Саме таку перевірку, на думку Верховного Суду, попередні інстанції фактично не провели.

За частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати нові факти або вирішувати питання про достовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими. Тому справа була направлена на новий розгляд.

Постанова ВС важлива тим, що вона не створює правила «під час війни машину забирати не можна». Такого висновку Верховний Суд не робив.

Навпаки, закон прямо передбачає можливість односторонньої відмови лізингодавця від договору та вимоги повернення автомобіля, зокрема при простроченні платежу більш як на 60 календарних днів. Але водночас лізингодавець не звільняється від обов’язку дотриматися процедури, передбаченої законом і договором.

Тому у випадку фінансових проблем для лізингоодержувача принципово важливо не просто припинити платити. Необхідно:

• письмово повідомити лізингодавця про обставини, які унеможливлюють своєчасні платежі;
• перевірити, що саме передбачає договір щодо форс-мажору;
• зберігати всі підтвердження платежів;
• вимагати письмового розрахунку заборгованості;
• перевіряти повідомлення про дострокове припинення договору;
• не ігнорувати вимогу про повернення автомобіля;
• у разі спору встановлювати не лише суму боргу, а й правову підставу та процедуру припинення договору.

Окремо варто звертати увагу на умови договору щодо повернення автомобіля. Закон вимагає, щоб договір фінансового лізингу містив порядок та умови повернення об’єкта, а умови, які суперечать Закону або обмежують права лізингоодержувача порівняно із законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними.

Ця справа наочно показує, що у спорі про вилучення автомобіля в лізингу одного факту несплати недостатньо для судового висновку про правомірність вилучення. Закон дійсно дає лізингодавцю право відмовитися від договору та вимагати повернення автомобіля, зокрема якщо прострочення платежу перевищило 60 календарних днів. Але перед судом постає інше питання: чи скористався лізингодавець цим правом саме так, як передбачено законом і договором?

У справі № 755/12136/22 суди першої та апеляційної інстанцій, на думку Верховного Суду, не встановили цього належним чином. Тому ВС не повернув автомобіль чоловікові і не визнав його вилучення законним. Він фактично сказав: спочатку потрібно встановити, коли і на якій підставі припинився договір, чи було належне повідомлення, чи настали передбачені законом і договором умови для повернення автомобіля та чи мав лізингодавець право вимагати його фактичного вилучення. І лише після цього можна вирішувати, хто має рацію у спорі.

Отже, для лізингоодержувача війна не є автоматичним «імунітетом» від платежів, а для лізингодавця прострочення не є автоматичним дозволом забрати автомобіль без дотримання процедури. Саме ця процесуальна межа і стала центральною у висновках Верховного Суду.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.