Я хочу поставити просте запитання: для чого українцям держава? Щоб ми щоранку вгадували, яку нову заборону придумає міністр, кого призначить президент, кому віддадуть державне підприємство і яка політична банда сьогодні отримала доступ до бюджету? Чи для того, щоб людина могла нормально жити?
.
Українцю потрібні робота, власна справа, дім, родина, безпека, якісна медицина й освіта. Йому потрібні свобода слова, українська мова, власна культура, історична пам’ять і право передати все це дітям. Йому потрібно заробляти, а не випрошувати. Будувати, а не звітувати перед кожним чиновником за право будувати.
.
Держава для цього й існує. Не як господар, не як каральний наглядач, а як механізм захисту права, свободи та спільних інтересів. Та в Україні занадто часто все перевернуто: громадяни утримують державний апарат, а апарат поводиться так, ніби утримує громадян на власні гроші.
.
Погляньмо на Швейцарію. У неї сім членів Федеральної ради, а президентство переходить від одного до іншого щороку. Там немає політичного вождя, від настрою якого має залежати життя всієї країни. Швейцарці беруть участь у референдумах, контролюють рішення, сперечаються про податки й правила — але їм не потрібно щодня боротися з державою, щоб залишатися господарями свого життя.
.
Для мене особливо показово: Швейцарія — країна різних мовних і культурних спільнот. Німецькомовні, франкомовні, італомовні громадяни не повинні перетворювати своє походження на перепустку до державних ресурсів. Інституції існують не для переваги одного кола «своїх», а для правил, обов’язкових для всіх. Проблеми там є, та принцип саме такий.
.
А що маємо ми? Зміна політичної команди надто часто нагадує не зміну адміністраторів, а зміну власників держави. Нові начальники тягнуть своїх до регуляторів, державних підприємств, контролюючих установ. Кабінети стають територіями впливу. Посади — валютою. Бюджет — здобиччю.
І я хочу особливо наголосити на тому, про що в нас незручно говорити: на етнічно-кланових мережах у системі влади. Закриті угруповання можуть будуватися на родинних, земляцьких, бізнесових, а іноді й етнічних зв’язках. Спільне походження саме собою не є ані злочином, ані підставою для підозри. Але коли така мережа використовує спорідненість і внутрішню лояльність, щоб закрити доступ стороннім, розсадити своїх у державних кабінетах, приховувати порушення й розподіляти ресурси, — це вже не культура і не громада. Це механізм захоплення держави.
.
Злочин не має національності. Але злочинний клан цілком може використовувати національність, родинність чи спільне походження як інструмент дисципліни, взаємного прикриття та політичного впливу. І вимагати розслідування такого механізму — не означає звинувачувати цілий народ. Це означає відмовляти будь-якій закритій групі у праві поставити себе над законом.
.
Проблема починається з моменту, коли членство в неформальному колі стає сильнішим за закон. Коли рішення про контракт ухвалюють не за якістю пропозиції, а за сигналом «це наші». Коли керівника підбирають не за фахом, а за гарантією мовчання. Коли правоохоронний орган бачить порушення, але раптом втрачає зір, якщо фігурант належить до правильної мережі. Ось як виникає кланова держава: без таблички на дверях, без офіційної ієрархії, але з цілком реальними потоками грошей і владних рішень.
Саме тому важливо не боятися слова «етнічний», коли йдеться про конкретний, доказово встановлений спосіб організації групи. Але ще важливіше не перетворювати етнічність на колективне звинувачення. Я хочу знати не те, ким були чиїсь предки, а хто підписував рішення, хто отримував гроші, хто прикривав схеми й хто має за це відповідати. Жодне походження не дає імунітету. І жодне походження саме собою не доводить вини.
Справжня держава має руйнувати такі мережі прозорими процедурами, відкритими даними про власність, аудитом державних контрактів та незалежним правосуддям. Натомість там, де посади й бюджетні потоки залишаються під неформальним контролем, політика стає не змаганням програм, а боротьбою закритих груп за право годуватися з країни. А громадянин перетворюється на стороннього у власній державі.
.
Я не хочу, щоб Україна перетворювалася на територію, де громадянин без «правильних» знайомств стоїть перед зачиненими дверима, а учасник потрібного клану проходить через усі кабінети без черги. У республіці прав не видають за походженням, посвідченням чи дружбою з начальником. Права належать громадянам. Усім.
.
Натомість у нас незалежний підприємець часто виглядає для бюрократії зручнішою мішенню, ніж великий наближений гравець. Той, хто ризикує власними грошима, створює виробництво й робочі місця, змушений витрачати сили на дозволи, перевірки й захист від свавілля. А ті, хто розпоряджається чужими податками, повчають його, як правильно жити.
.
Це стара радянська логіка. Ми вийшли з СРСР тридцять п’ять років тому, але не вичистили його з державного управління. Начальник важливіший за закон. Лояльність важливіша за компетентність. Незалежна людина незручна. Тепер до цієї спадщини додали цифрові реєстри: свавілля не стає свободою від того, що його перевели в електронну форму.
А коли хтось питає, чому все це допускається під час війни, йому відповідають: не на часі. Ні. Саме на часі. Українці воюють не за право чергового політичного угруповання приватизувати Батьківщину. Війна вимагає законних обмежень і мобілізації ресурсів, але не дає чиновникам індульгенції на корупцію, некомпетентність та безкарність.
.
І тому головне завдання — не знайти нового доброго царя. Змінити прізвища при владі недостатньо, коли залишаються ті самі механізми кругової поруки. Потрібні незалежні суди, прозорі кадрові конкурси, невідворотна відповідальність посадовців, захист викривачів, демонтаж надлишкового контролю, економічна свобода і справжнє самоврядування. Законні інструменти, які відрізають від держави будь-який клан — родинний, бізнесовий, політичний або етнічно організований.
.
Я хочу жити в країні, де не потрібно запам’ятовувати прізвища міністрів, щоб зрозуміти, чи залишиться завтра моя справа, майно і свобода. Де національна культура захищена, а патріотизм не вимірюється покірністю президентові. Де державний службовець відповідає перед громадянином, а не громадянин шукає милості державного службовця.
Україна — не трофей для касти. Не бюджетна годівниця для клану. Не маленький СРСР з електронним кабінетом.
Нам не потрібен добрий господар над українцями. Нам потрібна Українська Республіка без господарів над народом.
===
Нинішня ситуація в Україні влаштовує лише тих, хто збагачується на війні і не збирається тут жити після її завершення.
95% українців з жахом дивляться в майбутнє, якщо воно рухатиметься за сьогоднішнім сценарієм.
Що робити? Який вихід із війни? Це ті питання, які ставить собі на свідомому або підсвідомому рівні кожен українець. Поки що більшість пливе за течією, не маючи відповіді на ці питання.
Є три складові цієї війни:
1) Кривавий карлик з людожерською візією світу, поряд з ним корейський Ин, іранські мули, ізраїльські Нетаньяги, Сі, і шаленими темпами до них «примикає» Трамп — це на сьогодні вісь зла, ідеологія неоімперіалізму, це — тиранія.
Частина із них має бути знищена на полі бою, а Московія — розділена на неімперські території, частина через тиск на економічні зв’язки — демілітаризована «під нуль», частина їхніх «вождів» через вибори і суд знесена на смітник історії.
2) Країни вільного світу — від Оттави до Токіо, особливо їхня європейська складова, які усвідомлено допомагають Україні. Потрібно віддати належне елітам цих країн: вони вибрали Вільний світ і захищають його, підтримуючи нас, захищаючи спільні цінності Європи. На жаль, у цих країнах суттєво присутня «п’ята колона», яка фінансується тиранами і має підтримку псевдо«патерналістів». Еліта тримає удар.
3) Україна і Українство. Нескорені! Ті, хто чітко усвідомлює, що без їхньої жертовності не буде ні України, ні Українства, ні Вільного Світу. Наступить морок на Землі. Ми ціною життя кращих синів та доньок, ціною відкладеного життя цивільного населення стримуємо тиранію. Але за давньою приказкою: якщо на чолі когорти левів поставити барана, то й леви битимуться осібно, а не спільно.
Від того, що тиран Трамп «наїхав» на «протермінованого», точно не значить, що хтось із них став хорошим. Вони дуже подібні, як з однієї яйцеклітини ідей і суті: марнославство, мамона, зневага до людей, бо мають їх за «гоїв» — це їхнє все.
Протермінований, його кліка та взагалі нинішня злочинна система управління Країною — головна загроза для України.
«Злодій має сидіти в тюрмі», — казав символ повоєнної справедливості кіногерой Жеглов, та додам, — не керувати левами.
Але перед цим тотальним «прибиранням у хаті» нам потрібно задуматись: що має прийти на заміну? Спочатку — що потребуємо, а потім — хто спроможний це зробити.
На цьому тижні у ФБ вирувало: «протермінований» наїхав на «боксера-мера». Аватари і люди почали захищати останнього.
Але це ті ж яйця, тільки в профіль!
На жаль, ситуація повторилась: люди обирали між їхнім марнославством, мамоною, зневагою до людей.
Ключовим ворогом для України є злочинна система управління країною, що має за основу ідеї та принципи мамони. Якщо не пропонується її знищення, то так звані «свої» є тими ж яйцями — лише в профіль.
На зміну мають прийти ідеї: УКРАЇНСТВО, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАМОЖНІСТЬ.
На перехідному етапі це зможе зреалізувати лише УРЯД ВОЄННОГО ЧАСУ.
Усвідомимо це, тоді запросто «виженемо торгівців із Храму» і Переможемо.