Чому ми маємо миритися зі злом лише тому, що воно українське?

Є жанр блогерсько-псевдожурналістської діяльності, який чомусь заведено називати критикою.
Тетяна Микитенко багато років веде «Рагулі». Лєна Чиченіна регулярно оцінює явища культури. Вєста Гунченко у «Книгарні БУЕ» розбирає книжки.
Ці пані різні за рівнем, манерою і підготовкою. Спільне у них – знецінення як головний інструмент.
Ярлики, штампи, кліше. «Крінж», «треш», «дно». У Вєсти до цього набору додаються сексизм, мізогінія та об’єктивація, які вона бачить усюди, де чоловік сказав щось, що не відповідає її феміністичним уявленням про правильне. Їхній словник настільки передбачуваний, що навіть штучний інтелект пропонує багатший аналітичний лексикон.
Я не проти критики. Погану книжку можна назвати поганою. Бездарний фільм – бездарним. Але спочатку треба знати предмет і вміти обґрунтувати свій висновок.
Лєна Чиченіна публічно назвала нашу книжку «Оголені» трешем, ще не прочитавши її. То що саме вона встигла оцінити – мову, композицію, сюжет, персонажів, стиль?
І тут запитання «А судді хто?» стосується компетентності. Думку може мати кожен. Втім сарказм не додає знань, гримаса не замінює аргументів, а велика аудиторія не робить людину фахівцем одночасно з літератури, кіно, моди, психології, стосунків і зовнішності, особливо коли той, хто її оцінює, має занедбаний вигляд.
Етикет, тактовність і вміння добирати слова важать не менше за начитаність і жонглювання іменами давньогрецьких філософів, коли людина сама береться визначати, де культура, а де несмак, не бувши мистецтвознавцем чи культурологом і обожнюючи речі з хутра чебурашки чи леопарда.
Я можу різко не схвалювати поведінку Анджеліни Джолі у судовій війні з Бредом Піттом, водночас вважати її дуже красивою жінкою і талановитою актрисою, любити фільм «Турист» і поважати її за те, що вона приїжджає в Україну під час війни.
Для цього треба вміти розрізняти.
У знецінювачів будь-яку барву зрештою призначають чорною. Біле, сіре, рожеве, жовте – все має стати чорним.
Я порівняла два великі масиви коментарів про нас з Антіном.
В одному відео (“Книгарня Буе”) нашу книжку і нас самих від початку подали як матеріал для глузування і цькування. В іншому, правоцентристському інтерв’ю офіцеру Максиму Прудеусу, мене запросили говорити про творчість, родину, українську мову.
І ми з Антіном, і наша діяльність, і наші переконання та книжки в кадрі в обох випадках ті самі. Різним був спосіб, у який нас подали аудиторії.
Під інтерв’ю про мене раз у раз пишуть: «розумна», «освічена», «інтелігентна», «мудра», «вишукана». Розмову називають «змістовною», «пізнавальною», «виваженою», «щирою», «ковтком свіжого повітря». Люди сперечаються зі мною про українізацію і мовну політику, розповідають власні історії, заперечують конкретним тезам. Є незгода, але вона сформульована.
Під БУЕ множаться «діч», «треш», «гидота», «лайно», «ригати». Доходить до пропозицій спалювати книжки і стерилізувати автора.
Різниця не в тому, хто нас любить, а хто ні, а в якості самої розмови: один майданчик спонукає формулювати думку, інший винагороджує дошкульність.
Ми при цьому конкуруємо за глядача й читача в одному культурному полі. Приниження, фізіологічна лексика й унітазна естетика викликають сильні реакції, а вони дають перегляди.
Цю механіку Тетяна, Лєна і Вєста використовують професійно. Тут треба віддати їм належне.
Чуже публічне ім’я вже привертає увагу. Залишається зробити власний продукт із його висміювання. Те, що хтось поганий, продається легко. Бо ж так приємно відчувати власну вищість хоч у чомусь.
Набагато складніше видавати книжки й вберігати їх від обстрілів. Випускати музичні альбоми. Організовувати гастрольні тури і збирати на них мільйони для армії. Це наш шлях.
Знецінення – найдешевший спосіб скористатися чужою працею і чужою впізнаваністю.
Антиросійська позиція цього не виправдовує. Так, серед мішеней цих людей бувають корупціонери, проросійські діячі й ті, хто справді заслуговує на викриття. Але це не робить приниження універсальним способом говорити про всіх інших.
Якщо вам потрібні готові вороги, ярлики і задоволення від колективного приниження, я щойно назвала три адреси. Йдіть туди й покиньте, будь ласка, мій простір. Не треба мене читати.
Якщо вам цікаво думати самостійно, розрізняти, не позичати чужих оцінок і не втрачати тактовності навіть у незгоді – лишайтеся з нами. Саме з такими людьми мені по дорозі.
Ми надто добре знаємо російську бульварну традицію цькування. Перехід на українську не робить її нашою.
Бути проти Росії – недостатньо. Треба ще не ставати нею.

Єлизавета Бєльська