Сьогодні підвозила юнака, який цього року закінчив школу. Дорогою говорили про вступ до вишу, про плани, про майбутнє. І раптом він сказав: «Коли закінчиться війна, буде страшно. Повернуться всі військові, а в них же порушена психіка…»
На мить я втратила дар мови. Ці слова боляче різонули серце. Але переді мною сиділа ще зовсім молода людина, яка не винна в тому, що повторює чужі страхи, чужі стереотипи й нав’язані кимось думки.
Я зібралася з думками й почала розповідати йому про наших Захисників. Про тих, хто пройшов крізь пекло війни, але зберіг у собі честь, людяність, совість і гідність. А потім сказала те, що вважаю найголовнішим.
Не військових потрібно боятися. Боятися треба тих, хто, сидячи в теплому тилу, обкрадає державу, наживається на чужому горі, принижує інших, сіє ненависть, брехню й зневіру. Тих, у кого війна не навчила ні співчуття, ні вдячності.. Найстрашніші рани не завжди залишає війна. Іноді їх завдають людська підлість, байдужість, жадібність і лицемірство.
Мені дуже хочеться, щоб наші діти виростали не зі страхом перед воїнами, а з глибокою повагою до людей, завдяки яким вони мають майбутнє. Бо військові повернуться не для того, щоб нести страх. Вони повернуться додому. До своїх батьків, дружин, чоловіків, дітей. Повернуться жити. І наш обов’язок — зустріти їх із вдячністю, повагою й підтримкою, а не з упередженнями.
Давайте будемо обережними зі словами. Бо іноді одна необдумана фраза може стати зброєю проти тих, кому ми завдячуємо власним життям.
Мені здається, саме такі розмови показують, наскільки важливо сьогодні говорити з молоддю. Адже від того, що ми вкладемо в їхні серця зараз, залежить, яким буде наше суспільство після Перемоги.
Ірина, мати воїна