За останні роки в Україні відбуваються культурні зміни, де люди надають перевагу тілоспаленню над традиційнім похованням.
Інфраструктурний тупик галузі
За даними експертів ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення», 53,5% опитаних українців позитивно ставляться до кремації, і ця цифра стабільно зростає. Динаміка сприйняття, звісно, залежить від регіону, рівня освіти та доходів громадян. На таку тенденцію впливає не лише світовий тренд, а й сувора українська реальність. Наприклад, у великих містах, як-от у Києві, цей показник сягає 80,6%, у центральних областях ідею підтримують 62,9%, тоді як в інших регіонах рівень підтримки коливається в межах 50%. Загальна середня вартість такої процедури коштує від 3000 до 12000 грн в залежності від обрання ритуальної атрибутики, форми поховання та додаткових послуг, тоді як звичайний спосіб поховання становить від 15 000 до 35 000 грн.
Головним рушієм стає ще критичний брак місць на міських кладовищах. Міста розростаються, а місця на традиційних цвинтарях практично не вистачає, а підхоронення “труни в труну” заборонене санітарними нормами протягом 20 років. На всю країну активно діють лише три крематорії комунальної форми власності: Харків, Київ та Одеса. Через це жителі більшості регіонів змушені везти тіла померлих за сотні кілометрів. Анонсоване будівництво нових об’єктів у західних областях просувається повільно, залишаючи ринок ритуальних послуг глибоко монополізованим.
Та чи це зумовлено тільки причинами дефіцитом територій та фінансового прагматизму, які змушують українців схилятися до нових способів вирішення проблеми?
Як війна змінює традиції?
Тривалість бойових дій повномасштабної війни в Україні, докорінно змінює благоустрій громадян. Похоронні церемонії історично базувалися на обрядовості та концепції “сімейного гнізда”, й осілості, але стали скорочуватися у тривалості проведеного часу, оскільки люди бояться обстрілів. Мільйони людей також змушені евакуюватися за кордон, а цілі регіони опиняються під окупацією чи постійними обстрілами, тому традиційна стабільна могила стає недоступною розкішшю чи підпадає зоною ризику для життя.
Про це розповідав працівник похоронного бюро Osiris Роман Мельник виданню Le Monde, передає УНІАН.
“У нас також є люди, настільки травмовані війною, що просять нас кремувати їхніх близьких за їхньої відсутності, без церемонії, бо бояться бути мішенями. У такому разі ми віддаємо їм урну, і це все”.
Релігійний компроміс проти культурних забобонів
Одним із перепонів розвитку кремації встановлювали консерватизм та слідуванням релігійним канонам. Та на сьогоднішній стан, багато християнських конфесій дедалі частіше декларують, що спосіб повернення тіла в першооснову не впливає на порятунок душі.
Як зазначає у коментарі представник Католицької церкви Ярослав Рудий, сьогодні кремація офіційно дозволена і не заперечує Божу науку, а літургійна молитва та прощання біля урни відбуваються за всіма канонами. Церква зважає на практичні виклики часу. Наприклад, коли людина помирає далеко за кордоном і транспортування тіла є майже неосяжним. Проте ключовим залишається мотив самої родини:
«Сама по собі кремація на воскресіння не впливає — ми все одно воскреснемо. Але якщо хтось цілеспрямовано обирає такий спосіб, бо заперечує віру у воскресіння мертвих, тоді церква не має права відправляти похоронну літургію», — наголошує священник.
Окремим дискусійним питанням залишається доля праху після процедури. Попри європейську моду розвіювати попіл чи залишати його у вітальнях, Католицька церква таку практику не схвалює, закликаючи до традиційного поховання урни в землю чи колумбарій:
«Не є прийнятним розсипати прах по вулиці чи на річці — це не є виразом пошани до людини, яка мала несмертельну душу. Церква не заохочує тримати урну вдома, адже для цього є спеціально призначене, освячене місце…»
Схожу думку поділяють і в євангельському середовищі. Як зазначає голова Департаменту освіти УЦХВЄ Віктор Вознюк, традиційне поховання є частиною нашої української культури, проте в країнах із дефіцитом землі, як наприклад, у Південній Кореї – то кремація є нормою і для тамтешніх п'ятидесятників. Більше того, це не суперечить біблійним текстам:
«Найважливіша — це душа. Писання каже, що ти порох і в порох повернешся, а під час Воскресіння Господь створить нове тіло. Зрештою, є чимало людей, які загинули в морі, але вони так само воскреснуть», — пояснює служитель.
Ба більше, релігійні громади демонструють повне розуміння трагічних реалій сьогодення, коли йдеться про евакуацію праху з-за кордону чи поховання загиблих військових:
«Траурне служіння пов'язане із пам'яттю про людину, а не зі станом її тіла, яке в умовах війни може бути в різному стані. Тому у виняткових ситуаціях ми обов'язково проводимо служіння, виконуючи Боже повеління»...»
Економіка та монополія ринку: Світ vs Україна
У світовій практиці кремація вже давно стала екологічною та соціальною нормою. У Японії цей показник сягає понад 99%, у Чехії та Великій Британії — перевищує 70–80%. Ба більше, світ активно переходить до «зелених поховань», використовуючи біорозкладні урни, з яких згодом виростають дерева. Також відомі інші види способи поховання тіла, наприклад промесія та ресомація. Перший – це спосіб перероблення тіла померлої людини на прах шляхом його заморожування з подальшим розколюванням на мікрочастинки завдяки вібрації, а другому – тіло померлого розчиняється у спеціальному герметичному резервуарі під дією води, температури близько 160°C та лужного розчин.
В Україні ж ситуація спотворена законодавчою монополією. За законом, печі можуть перебувати виключно у комунальній власності, що виключає прихід приватних інвестицій у цю інфраструктуру. Цим часто користуються ритуальні бюро-посередники. Сама державна послуга коштує дешево, але приватні агенції закладають у фінальний чек колосальні суми за транспортування тіла спецтранспортом з інших областей, черги та оформлення документів. Для жителя маленького міста кремація через такі націнки часто стає дорожчою за класичне поховання.