Чому українці не створили незалежну державу у 1918 році, - погляд ззовні

Після падіння Російської та Австро-Угорської імперій у 1918 році Україна отримала історичний шанс створити власну державу. Однак його було втрачено не лише через зовнішніх ворогів, а й через суперечки щодо майбутньої моделі країни.

 Ми пропонуємо— адаптований переказ аналітичної статті польського видання Klub Jagielloński, яке розглядає українські визвольні змагання через призму історії Центральної Європи. Матеріал показує, як різні концепції державності вплинули на долю українського проекту.

Восени 1918 року здавалося, що багаторічна боротьба українських патріотів за права свого народу нарешті може завершитися успіхом. Розпад імперій створив історичний шанс для утворення української державності. Однак на відміну від поляків, які змогли скористатися сприятливими міжнародними умовами та відновити власну державу, українці виявилися розділеними щодо майбутнього політичного устрою.

Проблема була не лише у зовнішніх ворогах — більшовиках, білому русі чи польських військах. Не менш важливою стала внутрішня суперечка між різними українськими політичними течіями. Одні бачили Україну як демократичну республіку, інші виступали за федерацію вільних народів, а ще інші вважали, що для виживання держави необхідна сильна влада та опора на консервативні еліти.

Перша світова війна як історичний шанс

У період 1914–1921 років українські землі стали місцем зіткнення не лише армій великих держав, а й різних політичних ідей. Перша світова війна та революційні події в Росії створили умови, за яких український рух отримав можливість перейти від боротьби за культурні права до боротьби за власну державу.

До початку війни українські активісти діяли в межах двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Вони прагнули розширення автономії, розвитку української мови, культури та політичних прав. Але переважно ця боротьба мала мирний характер і не передбачала негайного створення незалежної держави.

Після початку війни ситуація змінилася. Перед українськими діячами постало складне питання: якою має бути Україна після падіння імперій? Відповіді на нього не існувало. Український національний рух формувався протягом десятиліть у різних умовах, тому його представники мали різні політичні погляди.

На українську політичну думку впливали романтизм, лібералізм, соціалізм, консерватизм і федералізм. Коли з’явилася можливість створити власну державу, українські діячі не мали спільного бачення її устрою, місця у Європі та відносин із сусідніми країнами.

Ідеї, які раніше існували переважно серед інтелектуалів та у політичних дискусіях, після 1917 року стали питаннями практичної політики. Революція в Росії не створила нових поглядів, а лише проявила ті концепції, які формувалися серед українських діячів упродовж попередніх десятиліть.

Частина політиків прагнула побудувати демократичну республіку, де важливу роль відігравали б громадяни та місцеве самоврядування. Інші вважали, що молодій державі необхідні сильна влада та організована еліта. Деякі діячі переконували, що майбутнє Східної Європи полягає не у створенні ворожих одна одній національних держав, а у федерації вільних народів.

Найбільший вплив у той час мали три політичні концепції, пов’язані з іменами Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського. Кожен із них мав власне розуміння поняття нації, держави та свободи, а також по-різному оцінював відносини України з Росією, Польщею та іншими державами.

Україна Драгоманова: федерація вільних громад

Михайло Драгоманов помер ще у 1895 році, задовго до революційних подій 1917 року, однак його ідеї значною мірою вплинули на українських політиків нового покоління, зокрема на діячів Центральної Ради та Михайла Грушевського.

Драгоманов належав до покоління українських інтелектуалів, на яких вплинуло Кирило-Мефодіївське братство, що намагалося поєднати національну ідею з ліберальними та федералістичними принципами.

Він був прихильником соціалізму і федералізму та не вважав створення національної держави головною політичною метою. Для нього важливішими були рівність, розвиток громадянського суспільства та місцевого самоврядування. Україна в його розумінні була насамперед спільнотою громадян, а не інструментом для реалізації інтересів політичної еліти.

Центральне місце у його поглядах займала ідея федерації. Драгоманов вважав, що майбутнє Східної Європи повинно ґрунтуватися не на централізованих імперіях чи боротьбі націоналізмів, а на союзі вільних громад і народів.

Він виступав за максимально децентралізовану державу, у якій основна частина політичного життя відбувалася б на місцевому рівні. На його думку, громади, місцеві організації та самоврядування мали бути важливішими за сильну центральну адміністрацію.

Таке бачення вплинуло і на його ставлення до націоналізму. Драгоманов підтримував розвиток української мови та культури, але побоювався, що надмірний націоналізм може перетворитися на нову форму боротьби між народами.

Він вважав, що заміна імперського панування конфліктами між окремими націями не стане справжнім вирішенням проблеми. Саме тому він залишався прихильником демократичного федералізму.

Особливим було його ставлення до Росії. Драгоманов виступав проти царського самодержавства, але протягом значної частини життя не підтримував ідею повного відокремлення України. Він вірив, що Російську імперію можна перетворити на демократичну федерацію рівноправних народів.

На його думку, українці могли отримати широку культурну та політичну автономію, залишаючись частиною більшої федеративної системи.

Продовжу наступною частиною (про ставлення Драгоманова до Росії, Польщі, перехід до Грушевського та Липинського), щоб довести текст до потрібного обсягу.

Драгоманов, на відміну від пізніших українських націоналістів, не розглядав Росію як незмінного історичного ворога. Він вважав її державою, яка потребує глибокої політичної перебудови. На його думку, проблема полягала не в самому існуванні Росії, а в її імперському устрої та відсутності демократичних свобод.

До Австро-Угорщини Драгоманов ставився більш прихильно, хоча також не вважав її ідеальною державою. Українські землі в межах Габсбурзької монархії мали значно більше можливостей для розвитку національного життя, ніж українські території у складі Російської імперії. У Галичині діяли українські школи, преса, громадські організації та політичні товариства, що створювало сприятливіші умови для розвитку національної свідомості.

Проте Драгоманов не був прихильником австрійської системи як такої. Він лише вважав її менш репресивною порівняно з царською Росією. Для нього важливими були не імперські кордони, а можливість народів розвивати власні права та інституції.

Складними були й погляди Драгоманова на польсько-українські відносини. Він критикував історичне домінування польської шляхти на українських землях і не погоджувався з уявленням, що Україна є лише частиною польської історичної спадщини.

Водночас він визнавав значення польських політичних традицій — ідей свободи, самоврядування та конституціоналізму. На відміну від багатьох радикальних націоналістів, Драгоманов не бачив у поляках лише суперників. Для нього Польща була одночасно історичним опонентом і джерелом важливого політичного досвіду.

Головною слабкістю поглядів Драгоманова стало те, що він недооцінив силу національних рухів початку ХХ століття. Його федералістичний проект базувався на припущенні, що народи Східної Європи зможуть співіснувати у демократичному союзі.

Однак після Першої світової війни політика дедалі більше будувалася на принципі окремих національних держав. Поляки, українці та інші народи прагнули створення власних державних структур, а ідея федерації втрачала популярність.

Попри це, саме традиція Драгоманова значною мірою сформувала покоління українських діячів, які очолили революцію 1917 року. Найяскравішим представником цього напряму став Михайло Грушевський.

Михайло Грушевський був одним із найважливіших творців сучасної української національної свідомості. Автор фундаментальної праці «Історія України-Руси», він став не лише видатним істориком, а й політичним лідером української революції.

Після падіння Російської імперії у 1917 році перед Грушевським постало практичне завдання — перетворити ідеї українського національного руху на реальну політичну систему.

Як і Драгоманов, Грушевський розумів націю передусім як спільноту громадян, а не лише як етнічну групу. Він підтримував демократичні принципи, соціал-демократію та широке залучення населення до політичного життя.

На його погляди також сильно вплинула народницька традиція ХІХ століття, яка ідеалізувала селянство. Грушевський вважав селян основою українського народу та головною силою майбутньої держави.

Саме тому його політичне бачення передбачало широку демократизацію суспільства, розвиток місцевого самоврядування та парламентські форми управління. Він не довіряв надмірній концентрації влади, оскільки досвід царської Росії показував йому небезпеку авторитаризму.

Ці ідеї знайшли відображення у діяльності Української Центральної Ради, яку очолював Грушевський. Вона стала головним політичним органом українського руху після революції 1917 року, а згодом основою влади Української Народної Республіки.

Центральна Рада була представницьким органом, у якому були представлені різні політичні сили, соціальні групи та національні меншини. Проте її демократичний характер водночас став і слабкістю, оскільки вона була більше схожа на парламент суспільного представництва, ніж на ефективний державний апарат.

Ставлення Грушевського до Росії також поступово змінювалося. На початку революції він, як і багато українських діячів, не виступав одразу за повну незалежність. Він підтримував ідею широкої автономії України в межах демократичної федеративної Росії.

Грушевський вважав, що падіння царизму може відкрити шлях до нової політичної системи, у якій народи колишньої імперії отримають рівні права. Однак агресивна політика більшовиків та їхнє прагнення встановити контроль над Україною поступово змусили його перейти до ідеї повної незалежності.

Відносини з Польщею для Грушевського також були неоднозначними. З одного боку, Польща залишалася конкурентом України у питанні Східної Галичини та Львова. З іншого боку, він розумів, що Польща може бути важливим союзником у протистоянні російському імперському впливу.

Грушевський не вважав польсько-український конфлікт неминучим. Він розглядав історію двох народів як складну взаємодію, у якій поряд із суперництвом існували можливості для співпраці.

Парадокс його політичного проекту полягав у тому, що його головна перевага стала одночасно головною проблемою. Демократична Україна, побудована на громадянській активності, свободах і самоврядуванні, була привабливою ідеєю.

Але реалізовувати її довелося в умовах війни, революції та повного руйнування старого державного порядку. У той час як більшовики створювали централізовану систему влади та силові структури, прихильники Грушевського робили ставку на переговори, компроміси та демократичні процедури.

Події 1917–1921 років показали, що в умовах масштабного насильства та боротьби за владу перевагу часто отримували сили, які могли швидше створити армію та встановити контроль, а не ті, хто прагнув побудувати демократичні інституції.

На відміну від Драгоманова та Грушевського, В’ячеслав Липинський пропонував зовсім іншу модель української державності. Він вважав, що головною проблемою України є не відсутність національної свідомості, а слабкість державної традиції.

Поки багато українських діячів шукали відповідь на питання, як створити сучасну націю, Липинський ставив інше питання: як побудувати державу, здатну вижити у складних умовах Східної Європи.

Липинський походив із польської дворянської родини, яка жила на Волині. Саме тому він критично ставився до ідеї, що нація повинна визначатися лише походженням або мовою.

На його думку, нація формується передусім через політичну лояльність до держави. Українцем міг бути не лише україномовний селянин, а й представник іншого етнічного походження, якщо він вважав Україну своєю політичною батьківщиною.

Ця концепція політичної нації була однією з найоригінальніших у тогочасній українській думці. Липинський вважав, що держава повинна створювати націю, а не навпаки.

Він виступав проти надмірного демократичного ідеалізму та вважав, що в умовах революції Україні потрібна сильна влада, здатна забезпечити порядок і захистити незалежність.

Наступна частина завершить виклад: ставлення Липинського до Росії, Польщі, причини поразки української державності та загальний висновок.

Липинський переконував, що без сильного політичного центру Україна не зможе вистояти перед зовнішніми загрозами та внутрішнім хаосом. На відміну від Грушевського, який покладав надії на парламентаризм і широку участь громадян, Липинський вважав, що у період революції та війни головним завданням держави має бути збереження порядку.

Саме тому він підтримував ідею сильної влади, а в окремих випадках допускав авторитарну форму правління. Для нього держава була не лише механізмом представництва суспільних інтересів, а передусім інструментом забезпечення стабільності та незалежності.

Ставлення Липинського до Росії було значно жорсткішим, ніж у Драгоманова чи раннього Грушевського. Він вважав російський імперіалізм головною загрозою для української державності. Причому ця загроза, на його думку, не залежала від того, хто перебував при владі в Росії — царський уряд чи більшовики.

Липинський вважав, що більшовизм не був повним розривом із російською імперською традицією, а лише її новою формою. Тому він категорично відкидав ідею федерації з Росією та не вірив, що демократичне перетворення Російської держави автоматично вирішить українське питання.

На його переконання, Україна могла існувати лише як повністю незалежна держава, яка самостійно визначає власну політику та не залежить від Москви.

До Австро-Угорщини Липинський ставився значно позитивніше. Він не вважав Габсбурзьку монархію ідеальною системою, але бачив у ній приклад того, як різні народи можуть співіснувати в межах однієї держави без повної культурної асиміляції.

Для нього досвід Австро-Угорщини показував, що державу можна будувати не лише на етнічній однорідності, а й на спільній політичній лояльності громадян.

Особливо цікавими були погляди Липинського на польсько-українські відносини. Він не вважав конфлікт між двома народами неминучим. Навпаки, він бачив у ньому одну з головних причин слабкості України та Польщі перед російським впливом.

Попри своє польське походження, Липинський намагався переконати польських землевласників, які жили на українських територіях, що їхнє майбутнє має бути пов’язане саме з українською державою.

Він вважав, що людина може зберігати свою культурну чи етнічну ідентичність, але водночас бути відданим громадянином іншої держави. Польська шляхта в Україні, на його думку, не повинна була відмовлятися від свого походження, але мала прийняти Україну як власну політичну батьківщину.

Проте концепція Липинського мала свої обмеження. Він сподівався на союз між землевласниками, інтелігенцією та традиційними елітами, тоді як реальність після Першої світової війни була зовсім іншою.

Революція змінила політичний ландшафт. Величезну роль почали відігравати селянські рухи, масові армії, соціальні конфлікти та радикальні ідеології. У таких умовах ставка Липинського на консервативні еліти виявилася недостатньою для здобуття широкої підтримки.

Поразка українського державного проекту у 1917–1921 роках була наслідком не однієї причини. Вона стала результатом поєднання внутрішніх суперечностей і надзвичайно складних зовнішніх обставин.

Головною проблемою була відсутність єдиного бачення майбутньої держави. Українські політичні сили боролися не лише проти зовнішніх ворогів, а й між собою за відповідь на фундаментальне питання: якою має бути Україна.

Для прихильників Драгоманова і Грушевського головними цінностями були демократія, самоврядування та права громадян. Вони прагнули створити державу, у якій влада належала б суспільству.

Для Липинського та близьких до нього консервативних діячів головним завданням було створення сильної держави, здатної вижити серед агресивних сусідів.

Ці різні підходи не змогли об’єднатися в один політичний проект. У критичний момент, коли необхідно було створити ефективну армію, адміністрацію та систему управління, український рух залишався розділеним.

Додатковою проблемою стала слабкість державних інституцій. Українська Центральна Рада мала значну суспільну підтримку, але не мала достатнього досвіду управління та ефективного апарату примусу.

У той самий час більшовики, «білі» російські сили та інші противники української незалежності мали більш централізовані структури, армії та ресурси.

Не менш важливим фактором була міжнародна ситуація. Україна опинилася між кількома сильними силами, кожна з яких мала власні інтереси. Російські більшовики прагнули повернути контроль над українськими землями, Польща боролася за свої територіальні претензії, а західні держави не поспішали визнавати українську незалежність.

У результаті українська революція опинилася в умовах, коли одночасно потрібно було будувати державу, вести війну та формувати національну ідентичність.

Український досвід 1917–1921 років показав складність переходу від національного руху до реальної державності. Боротьба за незалежність вимагала не лише ідеалів, а й сильних інституцій, військової сили та політичної єдності.

Українці мали історичний шанс створити власну державу після падіння імперій, але скористатися ним повністю не вдалося. Причиною стала не відсутність прагнення до свободи, а складне поєднання різних політичних проектів, внутрішніх суперечностей і несприятливих міжнародних умов.

Саме суперечка між демократичною, федералістичною та консервативною моделями України стала одним із ключових чинників, які визначили долю української державності на початку ХХ століття.

 

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:

https://t.me/upravda - Телеграм-канал;

https://www.facebook.com/upravda - Facebook;

https://www.instagram.com/yuzhka_newspaper/ - Instagram.