«Consumor aliis inserviendo — Служачи іншим, згораю сам»
У Солотвині, де соляні копальні колись рятували тисячі людей від астми та інших хвороб дихальних шляхів, є ім'я, без якого історія цього місця була б неповною. Ярослав Васильович Чонка присвятив спелеотерапії й алергології ціле життя — і люди, яким легшало дихати завдяки лікуванню методом спелеотерапії, досі згадують його з вдячністю.
Він народився 28 серпня 1951 року в селі Криве на Тячівщині — у родині, де медицина була покликанням, переданим у спадок. Його мати, Василина Михайлівна, пройшла шлях від фельдшерки до головної лікарки сільської амбулаторії в Буштині, і саме там, у Буштині, маленький Ярослав вперше побачив, що означає служити людям щодня, без вихідних і без пафосу.
У 1974 році він з відзнакою закінчив медичний факультет Ужгородського державного університету. Того ж року доля звела його зі студенткою медичного факультету — Оксаною Большинською — жінкою, яка стане не просто дружиною, а супутницею у справі всього життя. У 1976-му вони одружилися, і відтоді їхні долі нерозривно переплелися — як між собою, так і з долею Української (на той час Республіканської) алергологічної лікарні, якій згодом судилося стати важливою частиною їхнього професійного життя.
Після посади головного лікаря Буштинської амбулаторії, у 1981 році Ярослав Васильович приїхав у Солотвино — і саме тут розкрився справжній масштаб його покликання. Спочатку заступник головного лікаря, а з 1994 і аж до останнього дня 2014 року він очолював Українську алергологічну лікарню МОЗ України, перетворивши соляні шахти на місце, знане далеко за межами України.
Він не просто лікував — він досліджував, доводив науково, чому мікроклімат соляних шахт справді допомагає хворим на бронхіальну астму. Понад 60 наукових праць, кандидатська дисертація, участь у міжнародних симпозіумах та проведення міжнародних науково-практичних конференцій у Солотвині, посада віцепрезидента Постійної Європейської комісії по спелеотерапії при ЮНЕСКО — усе це робило його не кабінетним науковцем. Він завжди залишався лікарем біля ліжка пацієнта, людиною, яка чесно казала: соляні кімнати — це не те саме, що справжня підземна шахта, і справжній ефект дає лише поєднання природи з керованим, вивіреним підходом.
Поруч із ним у цій справі йшла родина. Дружина Оксана Олександрівна – яка очолювала відділення диференціальної діагностики в алергологічній лікарні. Донька Богдана продовжила батьківську справу, ставши лікаркою-алергологинею та імунологинею, однією з провідних фахівчинь у цій галузі сьогодні. Донька Олеся обрала інший шлях —лінгвістику і педагогіку, ставши докторкою педагогічних наук. Так справа батька розійшлася у два русла: лікування тіла і виховання розуму — але обидва живлені однією вірою в те, що знання мають служити людям.
29 грудня 2014 року серце Ярослава Васильовича зупинилося в Солотвині — місті, якому він віддав понад тридцять років життя. Поховали його в Буштині, в селі, звідки його коріння.
На фасаді лікарні, яку він очолював, тепер меморіальна дошка з латинським написом: Consumor aliis inserviendo — «Служачи іншим, згораю сам». Важко знайти слова, які точніше описали б це життя. Пам'ять про нього вшанував і Міжнародний союз спелеології, опублікувавши некролог у своєму офіційному бюлетені.
Але найкращим пам'ятником лікарю Чонці залишаються, мабуть, тисячі людей, які колись вперше за багато років змогли вільно вдихнути повітря глибоко під землею — і подякувати за це не тільки соляним копальням Солотвина, а й людині, яка присвятила своє життя тому, щоб це диво стало можливим.
