Бабуся Дмитра Литвиненка – пані Надія – щоранку підходить до воріт та виглядає на вулицю. Все чекає, що десь там на горизонті от-от з’явиться постать онука. Він зайде на подвір’я, як завжди обійме рідненьку і спитає: “Чим тобі допомогти, бабусю?”. Дмитро завжди усім допомагав.
Мріяв про велику сім’ю
Народився Діма в Долинській в сім’ї Володимира та Людмили Литвиненків 21 лютого 1987 року. Хлопчик рано залишився без батька. Йому було лише два з половиною роки, коли Володимир загинув під час автомобільної аварії. Діма навіть не пам’ятав свого тата.
Мама виховувала сина разом з бабусею, пані Надією Пентюк. Людмила пригадує, що в дитинстві хлопчик обожнював ховатися. Завжди знаходив собі такі схованки, що його важко було знайти.
“Одного разу навіть міліцію довелося піднімати на ноги, – згадує мама. – Де ми його тільки не шукали – немає дитини. Коли це він з малинника біля дому вилазить. Весь замурзаний в малині. І чув же, що його всі гукають, а не виходив”.
Жила сім’я в районі Волохіно, навчався в Долинській школі №2, нині це гімназія “Мрія”. З навчанням в нього складалося не надто добре, але хлопець вирізнявся дисциплінованістю, спокійною і стриманою вдачею. Друзів мав багато, але часто жалкував, що не має рідного брата чи сестри. Говорив мамі, що як одружиться, то в його сім’ї буде не менше трьох дітей.
Бабусин помічник
Бабуся Надя згадує, що часто до неї приходив Діма:
“Все що попросиш – все виконає. Не було такого, щоб він сказав “Не зараз” або “Пізніше”. Бувало прийдуть хлопці, кличуть його гуляти, кажуть, мовляв, кидай тих корів, ходімо з нами. А він підійде до них і говорить: “Ось те і те зроблю і вийду. Почекаєте”. У нас же господарство велике було. Чотирьох корів тримали.
Важко в 90-ті роки виживати було. Люда, донька моя, одна із Дімою залишилася, треба їх підтримувати. А я до господарства звикла, бо із самого пуп’янка доводилося батькам допомагати. А потім ще 10 років дояркою працювала. То я свого життя без корівок і не уявляю. А Діма і сіно косив, і череду пас, як наша черга випадала. А як вже череди не було – то на вигін виводив корівок. Дрова пиляв і рубав спочатку з дідусем. А як не стало чоловіка – то ми вдвох з ним це робили. Треба щось відремонтувати чи полагодити – Діма без зайвих слів за інструмент брався. Тільки встигай йому показувати та розказати, що треба зробити.
Як купили ми з дідом маленький будиночок, то знову ж таки взялися його розбудовувати. І діти з онуками нам допомагали. А Діма найбільше і найохочіше тим займався”.
Згадує бабуся, що і молоко на ринку онук самостійно продавав. Вантажив на візка скляні бутлі з молоком і відвозив продавати, сам за прилавком стояв. Мав і своїх клієнтів, постійних покупців. Пані Надя розповідає, що одного разу відпросився Діма в якихось справах, і їй самій довелося вивезти молоко на продаж. Підходить вона з візочком до молочного ряду і бачить, що стоять люди. Чекають чогось. Вона й почала припрошувати, мовляв, молочко купуйте. А вони відповідають, що ми чекаємо хлопчика з молоком, завжди у нього купуємо.
“А я ж і питаю, чи хлопчика не Дімою часом звати, – згадує бабуся. – Ага, кажуть, Дімою. Ну то я його бабуся. Так вони відразу не повірили, перепитали у інших продавців. Коли ті підтвердили – то вже стали молоко купувати”.
Спортсмен із добрим серцем
“Діму Литвиненка знаю з раннього дитинства, – говорить сусідка Віра Куделя. – Товаришував з моїм молодшим сином. Іван часто згадує, як вони грали дворовими командами в футбол. Як вибили м’ячем сусідці вікно, адже тоді молодь 90-х років весь вільний час проводила на стадіоні та в дворі, гаджетів ще не було.
А ще Діма займався в секції боксу. Отримував грамоти. Він мав м’який характер і легко знаходив спільну мову з усіма. Коли подорослішав, одружився, приїздив часто до мами, бабусі, але не було такого приїзду, щоб він не завітав до нас. Завжди поцікавиться, як здоров’я, що нового. Розповідав про себе, адже з 14-го року на війні. Без сліз не можу говорити за цього хлопця. В ранньому віці Діма залишився без батька. Виховувала його мати, але найбільше він любив свою бабусю — Надію Василівну. Допомагав їй по господарству, ділився з нею своїми секретами, питав поради, прислухався до них”.
Тренер з боксу Валерій Новіков пригадує Дмитра Литвиненка як старанного спортсмена:
“Гарний хлопчина, їздили ми з ним на змагання різного рівня. Пам’ятаю, що по області точно призові місця він займав”.
Олена Каратєєва, однокласниця Дмитра, розповідає, що в школі від інших хлопців вирізнявся добрим і спокійним характером. Він ніколи не відмовляв в якихось проханнях дівчатам, не задирався й не бешкетував.
Дмитро закінчив 9 класів і поїхав навчатися в Криворізьке училище на електрогазозварника. Потім була армія, служив строкову службу в Севастополі, після – працював в Очакові. Там познайомився з дівчиною Каріною – закохався і швидко одружився. Невдовзі у подружжя народилася донечка Алла.
Війна постукала у двері
Про готовність допомогати в будь-якій справі розповідає тітка Дмитра Тетяна:
“Дуже добрий і щирий хлопець наш Діма. До нього часто зверталися по допомогу — і він ніколи не відмовляв. Любив гостей. Як в Очакові оселився – то все припрошував нас погостювати у нього і на морі відпочити. Ми з донькою їздили до них у гості. Він навіть нас сам забрав з Долинської з речами. Водив на море, проводив екскурсію містом.
Власне й море ми побачили тільки завдяки йому. Працював там постійно на двох, а то й трьох роботах. Життя в курортному місті дороге, а він старався для своїх “коханих дівчаток”. Так називав свою дружину Карину та доньку Аллусю ”.
Як почалися заворушення сепаратистів на Донбасі, то для звільнення захоплених регіонів закликали до війська добровольців, які вже мають військовий вишкіл. Дмитро Литвиненко приєднався до війська у 2014 року, потрапив у десантно-штурмову групу.
Під час АТО десантники виконували завдання в тилу ворога. Їхня тривалість була різною, а зв’язатися з побратимами вдавалося далеко не завжди. Адже важливо не видати себе і не провалити операцію. Після кожного виконаного завдання вони отримували відпустку тривалістю 10-15 днів.
“Під час цих відпусток він приїздив в Долинську, провідував маму з бабусею, потім на кілька днів їхав до сім’ї.
Часто навіть не добував цю відпустку до кінця. Повертався до свого підрозділу. Військове братерство ніби притягувало його як магніт. Відчувалося, що побратими на війні стали його другою сім’єю, – розповідає двоюрідний брат Дмитра Сергій Зеленкур.
Я все намагався його розпитати, як там на війні. А він віджартовувався, мовляв, розповім, коли все закінчиться. Вже не розповість…”
Інший родич Володимир відзначає патріотичність Дмитра та його цілеспрямованість. Під час однієї з бойових операцій чоловік отримав поранення в ногу. Довелося лежати в госпіталі. Але про поранення рідні в Долинській дізналися лише через деякий час. Не хотів їх турбувати та хвилювати.
Про патріотичність розповів і один з друзів Дмитра Роман Бойко:
“Серед моїх друзів є багато таких, що служили в АТО, вони заходили мене провідати.
Обговорювали події на Сході, бойові дії, що там відбувалися. Одностайні були в тому, що Донбасом війна не закінчиться. Пам’ятаю, що і Діма Литвиненко, і Коля Сидоров про це говорили, як про загальновідомий факт. Вони чекали повномасштабного вторгнення, щоб повноцінно воювати проти окупантів і не гратися в припинення вогню та розведення військ, яке закінчується повільним просуванням ворога в сіру зону”.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року старший солдат, оператор БПЛА розвідувального взводу 2-го десантно-штурмового батальйону Дмитро Литвиненко перебував зі своїм підрозділом в Миколаєві. Бійців перекинули на Луганський напрямок, щоб стримати там стрімке просування ворога. Вони захищали місто Сіверськодонецьк.
Востаннє з бабусею та мамою Діма розмовляв 17 березня. Тітка Тетяна говорить, що мала з ним розмову ще і 19 березня:
“Зазвичай ми розмовляли по звичайному телефонному зв’язку, а того дня ввімкнув відео. Ніби відчував, що та розмова у нас стане останньою”.
20 березня підрозділ Дмитра Литвиненка потрапив під шалений артилерійський обстріл ворога. Мало хто вижив під тим вогнем. Тіло Дмитра змогли витягнути лише наступного дня.
“В нього обличчя було посічене осолками, один з осколків потрапив поблизу серця, – згадує мама. – Мобільний телефон наскрізь пробило осколком”.
Щодня виходить бабуся Надя з хати, і ноги несуть її до воріт, виглядає на дорогу. Все здається жінці, що десь там в кінці вулиці з’явиться постать Діми.
“Діма любив життя, але рано обірвалася його доля, – говорить сусідка Віра Куделя, – йому ще жити та жити. Ця клята війна – болюча рана для нас, українців.
Завжди, скільки житимемо, будемо пам’ятати наших кращих синів, які боронили і боронять нашу рідну землю.
Більш горя немає, як рідних в нас смерть забирає. Героїв зоря не згасає!”.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: