Іноді історія цілого народу найвиразніше проступає через долю однієї людини — через дитячі спогади, родинні розмови, шкільний клас, улюблені книжки, дорогу додому та події, справжнє значення яких усвідомлюється лише через десятиліття.
Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, народився далеко від Криму — у Самарканді. Його батьків ще дітьми радянська влада депортувала з рідної землі. В Узбекистані вони виросли, створили сім’ю, там народилися і їхні діти.
Та Крим ніколи не був для родини Чубарових просто далеким місцем на карті. Про нього постійно говорили вдома, його згадували, уявляли й жили з думкою про повернення. Для маленького Рефата Крим спершу існував у маминих розповідях — як майже казкова земля, до якої їхня сім’я одного дня обов’язково повернеться.
У 11 років ця мрія стала реальністю: родина переїхала до Криму. Саме там у житті Рефата Чубарова з’явилася й українська мова. Вивчати її хлопця спонукала молода вчителька Віра Примак, яка разом із чоловіком приїхала працювати до кримського села після закінчення Полтавського педагогічного інституту. Через багато років Чубаров скаже, що саме з цієї вчительки для нього почалася Україна.
Про дитинство в депортації, повернення кримських татар на рідну землю, радянські заборони, стеження КДБ, збереження національної ідентичності та нову окупацію Криму Рефат Чубаров розповів під час фестивалю демократії «Ґанок», що відбувся на території Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Розмову модерувала Катерина Ткаченко.
Народжений у депортації
Рефат Чубаров з’явишся на світ у Самарканді 1957 року. Його батьки, як і весь кримськотатарський народ, пережили примусове виселення з Криму. Їх депортували ще дітьми, а вже на чужині вони одружилися та створили сім’ю.
Повернення до Криму тривалий час фактично залишалося забороненим. За словами Чубарова, тих, хто намагався повернутися самостійно, влада знову виселяла. Лише наприкінці 1960-х років кільком сотням кримськотатарських родин дозволили переселитися на півострів. Серед них була й родина Чубарових.
«Мої батьки, як і всі кримські татари, були депортовані. Вони там одружилися, самі ще дітьми були депортовані. Я народився в Самарканді. Кримським татарам заборонялося повертатися до Криму аж до кінця 80-х років. Усіх, хто повертався, знову викидали. Але у 1967–1968 роках влада дозволила приблизно 250–300 родинам переселитися. І мої батьки тоді прорвалися».
Повернутися саме туди, де народилися батьки, сім’ї не дозволили. Вони оселилися у степовій частині півострова — в селі Новопавлівка Красноперекопського району.
Саме там у житті одинадцятирічного хлопця з’явилася людина, яку він через багато років назве початком своєї України.
Учителька з Полтави, з якої для нього почалася Україна
1 вересня 1968 року Рефат Чубаров прийшов до п’ятого класу нової школи. До цього він навчався у Самарканді російською мовою та вивчав узбецьку. Українська була для нього абсолютно новою.
Перед першим уроком однокласники встигли пояснити новачкові: від української мови можна відмовитися — достатньо, щоб батьки написали відповідну заяву.
Того ж дня до класу зайшла зовсім молода вчителька — Віра Михайлівна Примак. Разом із чоловіком Володимиром Дмитровичем, який викладав історію, вона приїхала до Криму після закінчення Полтавського педагогічного інституту (нині Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка).
Коли дійшла черга знайомитися з новим учнем, Чубаров чесно сказав, що української ніколи не вивчав і навряд чи зможе її опанувати.
Реакцію молодої вчительки він пам’ятає донині.
«Я сказав, що приїхав із Самарканда, навчався в російській школі, ще вивчав узбецьку. Хлопці вже встигли мені розповісти: якщо не хочеш ходити на українську, батьки можуть написати заяву. Тому я сказав, що, мабуть, не зможу вчити українську. Вона підійшла до мене, поклала руку на голову — сама ще зовсім молода була — і сказала: “Хлопчисько, через рік ти будеш говорити краще, ніж усі тут у класі”. І через рік це сталося».
Чубаров неодноразово повертався до цього спогаду, коли говорив про роль учителя в житті дитини. Віра Примак не просто навчила його нового предмета — вона змогла переконати дитину, що та здатна на більше, ніж сама про себе думає.
«Я дуже часто це розповідаю, бо хочу підкреслити, наскільки для дитини важливо, щоб поруч були добрі вчителі. Мені здається, що для мене Україна почалася саме з Віри Михайлівни Примак, яка закінчила Полтавський педагогічний інститут».
Батьки, переконаний Чубаров, навряд чи погодилися б написати заяву про звільнення сина від української. У кримськотатарських родинах знання мов сприймали як важливу частину освіти й можливість виживати в умовах, коли народ був розпорошений по різних республіках Радянського Союзу.
Після масового повернення до Криму наприкінці 1980-х кримські татари побачили, наскільки різним був цей досвід: хтось знав узбецьку, хтось таджицьку, українську, латиську та інші мови тих земель, куди потрапили їхні родини після депортації.
Книжки, історія та маленькі хитрощі подружжя Примаків
У дитинстві Чубаров багато читав. За його спогадами, приблизно за пів року він перечитав майже все, що міг знайти у невеликій сільській та шкільній бібліотеках. Тоді на допомогу знову прийшло подружжя Примаків. Володимир Дмитрович привіз до Криму дві валізи книжок — переважно з історії, античного світу та інших тем, які захоплювали школяра. З часом учитель історії подружився з батьком Рефата, а хлопець дедалі частіше приходив до нього по нові книги.
Та книги, як з’ясувалося, були ще й способом змусити допитливого учня більше займатися українською.
«Я ходив до Володимира Дмитровича брати книжки. А вони, хоч і молоді були, але трохи хитріші за мене. Він казав: “Іди, там Віра Михайлівна на тебе чекає”. А в неї для мене вже були якісь додаткові завдання з української мови. А мені ж треба книжку взяти. Отак вони мене залучали і до історії, і до української».
Через багато років цей епізод залишився для Чубарова одним із найтепліших спогадів про школу. Але з книгами пов’язана й зовсім інша історія — значно тривожніша.
КДБ цікавилося навіть тим, що читали діти
Уже в незалежній Україні, коли Чубаров працював заступником голови Верховної Ради Криму, він приїхав на зустріч однокласників. Там до нього підійшла колишня шкільна бібліотекарка, яка багато років зберігала одну історію.
Вона згадала, як під час навчання Рефата у сьомому класі до школи приїхав молодий чоловік. Він представився працівником управління освіти та приніс список із десяти прізвищ школярів. Бібліотекарку попросили надати їхні читацькі формуляри.
Особливу увагу незнайомець приділив саме списку книжок, які брав Рефат.
«Вона мені сказала: “Ти вчився у сьомому класі, коли до мене приїхав молодий хлопець із району. Сказав, що він з управління освіти, дав список із десяти прізвищ і попросив видати формуляри книг. Я дала. Він дуже уважно все переглянув, а з твого формуляра виписав усе, що ти читав. Я відразу зрозуміла, що до управління освіти він не має жодного стосунку”».
На той момент Чубаров уже мав змогу працювати з відкритими архівними документами та бачив матеріали про стеження за кримськотатарськими родинами. Тому історія бібліотекарки лише доповнила загальну картину.
Найбільше його вразило інше: спецслужби цікавилися не лише дорослими активістами чи їхніми родинами — вони вивчали навіть дітей.
«Я тоді подумав: Боже мій, вони й за дітьми стежили. Приходив уповноважений КДБ і вивчав формуляри школярів, щоб заздалегідь розуміти, яка людина росте в тій чи іншій родині, що там можуть говорити батьки».
У цій історії він бачить паралелі із сучасним окупованим Кримом. За словами Чубарова, нині російська система так само намагається через дітей отримувати інформацію про настрої в сім’ях, зокрема даючи школярам завдання на теми, у яких дитина може несвідомо переказати те, що чує вдома.
Дитинство, у якому існували дві правди
Перші чотири класи Чубаров закінчив у Самарканді. Зовні життя радянського школяра виглядало цілком звичайно: школа, піонерські правила, розмови про дружбу народів, взаємодопомогу та рівність. Але кримськотатарські діти змалку помічали невідповідність між тим, що їм розповідала держава, і тим, що вони чули у власних родинах.
У класі Чубарова близько третини дітей були кримськими татарами. Навчалися там і дві дівчинки з депортованих німецьких родин. Він добре запам’ятав, як під час розповідей учительки про Другу світову війну одне лише слово могло змусити весь клас повернути голови в певний бік.
«Коли вчителька говорила про війну й згадувала поліцаїв, весь клас, наче за командою, повертався до нас, кримських татар. А коли говорила про німців — усі дивилися на двох дівчаток-німкень. У тому числі й я. Це нібито відбувалося ненавмисно, але такі паралелі весь час проводилися».
Подібні образи закріплювала і радянська дитяча література. У результаті діти доволі рано навчилися розділяти те, що можна говорити вдома, і те, що дозволено повторювати у школі.
«Ми завжди знали: багато чого з того, що знаємо, не можна говорити у школі. Це було як подвійне життя. Дитина розуміла, що є речі, про які вдома говорять, але за межами родини цього повторювати не можна».
Крим — слово, яке краще було не вимовляти
Найнебезпечнішою темою для кримськотатарських сімей залишався Крим. Батьки просили дітей не говорити про нього у школі. Причина була простою: через такі розмови до дорослих могли прийти представники радянських органів. Заборона існувала не лише на побутовому рівні. Чубаров згадує радянську систему цензури, яка контролювала журналістику й літературу. Для кримськотатарських авторів навіть географічні та культурні образи рідного краю могли ставати небажаними.
«Кримськотатарським журналістам і письменникам не можна було писати будь-що. Пиши про море — але не пиши “Чорне море”. Не дай Боже згадати кипарис (ред. вічнозелене хвойне дерево) або кримськотатарську назву. Не “Аю-Даг”, а “Медведь-гора”. Тобто все, що прямо повертало до Криму, намагалися прибрати».
Та парадокс полягав у тому, що саме Крим залишався головною темою всередині кримськотатарських родин.
«Ми побудуємо цей дім, продамо його і поїдемо додому»
Чубаров переконаний: серед кримськотатарських родин його покоління практично не було таких, де б не говорили про повернення. Це не виглядало як формальні політичні лекції для дітей. Ідея дому була вплетена у звичайне щоденне життя.
Один із найяскравіших дитячих спогадів Чубарова пов’язаний із будівництвом будинку в Узбекистані. Родина власноруч робила з глини цеглу, яку сушили під сонцем. Батько зробив маленькі форми й для синів, щоб ті могли допомагати. А мотивація була простою і зрозумілою навіть маленьким дітям.
«Батько зробив нам із братом маленькі форми для цеглин і казав: добре їх робіть, бо ми побудуємо великий дім, потім продамо його, поїдемо додому і там купимо новий. Або казали: добре вчися, бо ти Криму не будеш потрібний. Мама теж постійно щось таке вигадувала. Тобто все наше життя було пов’язане з думкою про повернення».
Коли іншим дітям матері читали на ніч казки, мати Рефата розповідала синам про Крим. У дитячій уяві він поступово перетворився на майже казкове місце.
«Мама весь час розповідала нам про Крим. І в мене склалося уявлення, що це якесь райське місце: джерела, квіти, дерева, зайчики, лисички. Справжній рай. Таким було моє дитяче уявлення про Крим».
Перше повернення і зовсім не казковий Крим
1968 року родина нарешті вирушила до Криму. Рефату тоді ще не виповнилося одинадцяти. Разом із батьками їхали четверо хлопців — старший брат Рефата, він сам та двоє молодших.
Шлях був довгим: через Середню Азію, Туркменістан, Каспій, Баку, а далі — до Криму.
Перші хвилини на кримській землі виявилися зовсім не такими, як він уявляв після маминих історій. Навколо не було ані казкових джерел, ані зелених садів. Був спекотний степ, висохлі солончаки й незнайомі рослини.
«Я вийшов і дивлюся: навколо солончак, якась сіль, невідомі рослини. Був липень, усе висохло. І думаю: а де ж ті джерела, де зайчики? Ми ж уже в Криму, мама сказала, що це Крим. Я тоді відчув таке дитяче розчарування».
У поїзді разом із ними їхали ще кілька кримськотатарських родин, яким дозволили повернення. Усіх їх, згадує Чубаров, посадили разом в останній вагон. Коли поїзд зупинився, чоловіки відійшли трохи вбік. Серед них був і його батько. Вони стали на молитву, а перед цим почали цілувати землю.
«Люди навколо дивилися: хто вони такі, чому цілують землю? І хтось пояснив: це кримські татари. Я був дитиною і просто все це чув та бачив. Чоловіки помолилися — і натовп навколо раптом затих».
У цьому дитячому спогаді вмістилося те, що складно пояснити сухою історичною довідкою: люди після десятиліть вигнання вперше торкалися землі, яку вважали домом.
Дім, який у дитинстві здавався найбільшим у світі
Через багато років Чубаров повернувся до Самарканда вже як дорослий — народний депутат незалежної України. Він увійшов до складу офіційної української делегації, яка відвідувала Узбекистан. Тоді він вирішив знайти місця свого дитинства. Передусім — будинок, який сім’я колись споруджувала власними руками і який у дитячій пам’яті здавався величезним.
«Мені здавалося, що в нас був найбільший дім у світі. Коли я прийшов туди дорослим, виявилося, що це я виріс, а дім був не такий великий. Але все одно це був рідний дім».
Він знайшов і маленький будинок, де сім’я жила до завершення будівництва власної оселі та куди мати принесла його після пологового будинку. Минуле, яке в дитячій пам’яті зберігалося майже монументальним, виявилося дуже скромним. Це було нагадуванням про умови, в яких депортовані кримськотатарські родини намагалися почати життя заново.
Зберегти себе можна було лише пам’ятаючи про дім
Розмірковуючи про історію кримських татар, Чубаров говорить про тривалий процес витіснення народу з Криму. Одним із його етапів він називає події після Кримської війни 1853–1856 років, коли значна кількість кримських татар залишила півострів і переселилася на території Османської імперії.
Саме цим він пояснює існування великих кримськотатарських громад у сучасних Туреччині, Румунії та Болгарії.
Наймасштабнішим ударом стала депортація 1944 року.
«Їм здавалося, що це вже назавжди. І справді, 45 років ми були на чужині. Сорок п’ять років не мати своєї школи, нічого свого і навіть не жити на своїй землі — можна уявити, якими були втрати. Тому кримські татари весь час культивували думку: зберегтися і вижити можна лише на своїй землі. Хоч би скільки їх звідти виштовхували, вони намагалися повернутися».
Цю думку батьки передавали дітям змалечку. Не через складні політичні пояснення, а через прості правила: добре вчитися, працювати, допомагати родині та не забувати, хто ти.
«Нам було по шість-сім років, а нам уже говорили: ти кримський татарин, і щоб залишитися кримським татарином, ми маємо повернутися додому. Тому добре вчися, добре працюй, допомагай батькові, допомагай мамі. Політику в це не вкладали. Головне було — щоб ми не забували, хто ми є».
2014 рік: нове випробування домом
Після окупації Криму Росією у 2014 році перед кримськими татарами знову постало питання, яке їхні родини вже переживали в попередніх поколіннях: залишатися на своїй землі чи рятуватися від репресій. За оцінкою, яку наводить Чубаров, перед окупацією в Криму мешкало близько 300 тисяч кримських татар. На початку окупації представники кримськотатарського руху закликали людей максимально залишатися вдома.
Однією з проблем стала примусова російська паспортизація. Чубаров згадує, що кримські татари консультувалися з українською владою щодо того, як діяти в таких умовах, адже відмова від російських документів могла фактично позбавити людину можливості залишатися на півострові. Тоді серед кримських татар поширився заклик, сенс якого зводився до одного: Крим — твій дім, живи в Криму. Люди переконували одне одного не залишати півострів.
Сам Чубаров згодом також був змушений виїхати. Окупаційна російська влада заборонила йому в’їзд до Криму, а переслідування представників Меджлісу посилювалося. Після початку повномасштабної війни ситуація стала ще складнішою.
«Якщо люди не повернуться, ми не відродимо ані Крим, ані Україну»
За оцінкою Чубарова, після 2014 року, а особливо після початку повномасштабного вторгнення, десятки тисяч кримських татар залишили півострів. Для народу, чисельність якого в Криму до окупації оцінювали приблизно у 300 тисяч людей, це відчутна втрата.
Однак найбільшою проблемою Чубаров вважає навіть не сам виїзд. Його непокоїть, чи захочуть повертатися наступні покоління. Діти та онуки тих, хто виїхав, ростуть в інших країнах, інтегруються в нові суспільства, отримують там освіту й поступово будують інше життя.
І якщо покоління самого Чубарова виростало з відчуттям, що дім існує лише в одному конкретному місці й до нього обов’язково потрібно повернутися, сучасному поколінню це пояснити значно складніше.
«Ми не знаємо, як сказати людям, які зараз за кордоном, що якщо вони не повернуться, ми не відродимо ані Крим, ані Україну. Нові покоління — це вже наші онуки. Їм треба все пояснювати інакше, бо зараз зовсім інший світ. Вони з нами не сперечаються, але бачать інше життя, інтегруються туди. І це дуже велика проблема».
Чубаров не приховує: готової відповіді, як повернути людей додому після війни й десятиліть нового вигнання, немає навіть у нього. Але для кримськотатарського народу саме повернення залишається одним із центральних питань майбутнього.
У його власній історії це слово звучить ще з раннього дитинства: спочатку — в розповідях матері про райський Крим, потім — у словах батька про дім, який треба побудувати й продати заради дороги додому. Згодом — у чоловіках, які вперше після вигнання цілували кримську землю. І ще — у молодій учительці з Полтави, яка одного вересневого дня 1968 року сказала одинадцятирічному хлопцеві з Самарканда, що він зможе вивчити українську.
Через багато років Рефат Чубаров сформулював значення тієї зустрічі дуже просто: для нього Україна почалася з Віри Михайлівни Примак.
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
