«Театр – це така кафедра, з якої можна сказати багато світу добра!» (Микола Гоголь)
Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя продовжує популяризовувати спадщину нашого видатного земляка – великого класика, а за сумісництвом і головного містика вітчизняного письменства. Напередодні глядачі побачили допрем’єрний показ вистави «Майська ніч» за однойменною повістю з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки», що в народі закарбувалася також як історія про Утоплену.
Після резонансного «Сорочинського ярмарку» нову постановку режисера Сергія Павлюка можна сприймати як своєрідне, максимально яскраве й видовищне продовження розгортання гоголівського міфу на полтавській сцені. Проте вистава одразу ставить перед вимогливим глядачем фундаментальне й дещо тривожне запитання: «Якою ж постає ця історія сьогодні?».
Всі ми звикли таврувати Миколу Васильовича зручними штампами «містицизму», зводячи його багаторівневий всесвіт до спрощеного кліше. Проте Гоголь – це насамперед митець із власними внутрішніми демонами, таємними «скелетами» та болісними шуканнями. Недарма ця рецензія розпочинається з відомого гоголівського афоризму про театр як «кафедру добра». Але під час перегляду мимоволі ставиш собі питання: «Куди ж поділася ця висока кафедра в новому сценічному прочитанні? І звідки тепер черпати це добро?».
З роками театральний світ зазнав невідворотної трансформації, а разом із ним змінилася й аудиторія. Якщо колись глядач зростав і підтягувався до рівня високого театру, то нині театр усе частіше адаптується під сьогоденний смак публіки. Класичні традиційні підходи поступаються місцем новаторським формам, калейдоскопічному осучасненню та прагненню бути «у тренді». Та в цьому намаганні бути на когось схожими ми ризикуємо втратити найцінніше – власну художню індивідуальність.
Не можна не погодитися: полтавська трупа театру імені Гоголя – це потужний, високопрофесійний колектив, який володіє особливим магнетизмом. У «Майській ночі» увага прикута до сцени від першої до останньої хвилини. Тут є атмосфера великої класичної історії, яка живиться багатством українського фольклору та колориту, хоча й спирається на специфічний містичний підтекст. Початок вистави – це справжній вир емоцій: зал буквально заполоняє яскрава та енергійна таборна стихія на чолі з Циганом Феньком (Максим Дашевський) та барвисто вдягненим ансамблем. Вони співають, танцюють, заграють із глядачами, створюючи динамічне інтерактивне шоу.
Проте головний сюрприз чекає на глядача в самому вирі подій. На сцені з’являється Микола Васильович як повноцінна дійова особа. Роль Гоголя виконує в постановці артист Антон Рокита. Постать класика тут радикально осучаснена. Можливо, для XXI століття такий прийом підняття історичних особистостей із п’єдесталу й здається нормою, але межа тут виявилася надто тонкою…
До акторської гри немає жодних претензій – роль виконана енергійно, пластично й весело. Але серйозна класика тут піддається дошкульному фарсу: Гоголя, без перебільшення, на сцені остромили та дискредитували. (Правду кажучи, найбільше під час вистави переживалося за живу козу, яка від того, що відбувалося навколо, здається, отримала справжній культурний і психічний шок – подібного «театру» тварина ще точно не бачила).
Наш Микола Васильович перетягує на себе левову частку глядацької уваги, затьмарюючи основну лінію. А між тим, на сцені розгортається фабула про кохання Гриця та Марини, про самодурство Голови села, який створює перешкоди власному синові, сам мріючи залицятися до молодої дівчини, та про допомогу потойбічних сил – панночки-утоплениці, русалок та відьом під покровом чарівної української ночі.
Та поки розгортається любовний сюжет, Микола Гоголь невтомно блукає… Він шукає дорогу на Диканьку. Спочатку його напоює одна компанія, потім він блукає далі, потрапляє в халепу, і зрештою його… скидають у криницю. А на фінальному «хепі-енді», коли закохані готуються до весілля й сюжетні вузли розв’язалися, Микола Васильович урочисто вилазить із-під сцени й на весь зал кричить від жаху: «Людоньки, як пройти на Диканьку?!». Це був безперечний, дистильований моветон. Якщо колись театр піднімав глядача до «кафедри добра», то тепер це добро глядачеві пропонують виловлювати просто з криниці.
З погляду сценографії та візуального рішення, вистава зроблена якісно: вишукані й барвисті костюми, продумане світло, виразна хореографія та насичена музична партитура. Інтертекстуальність постановки строката: тут і рок-мотиви, і відсилки до Майкла Джексона, і впізнавані саундтреки з культових серіалів, і шлягери на кшталт «Я не п’яна, я просто закохана» чи «Ісусе довіряю тобі»…
«Майська ніч» полтавських «гоголівців» – це, безперечно, яскраве, касове та експресивне видовище, що знайде масовий відгук у глядацькій залі, викликаючи щирий сміх і оплески. Проте гіркота залишається: це сміх не разом із Миколою Васильовичем, це сміх із нього самого. Микола Гоголь заслужив на повагу до свого художнього світу. І коли над класикою настільки відверто глумляться заради банального сміху, розваги глядачів, постає слушне питання: чи вартий повний зал такого знецінення культури…
Автор – Михайло Михайлюк
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
