Должна вступиться за Лупиту Нионго. Оксана Забужко — об Одиссее Нолана для тех, кто еще не смотрел

По-перше. Не забувайте, прошу, що Нолан (попри тата-брітіша) — культурно все ж американець. Тобто людина, позбавлена відчуття як історії, так і, поготів, міфу. Навіть непорівнянно скромніше фінансово Повернення Пазоліні примудряється створити враження «універсальної історії», якою є всякий міф, тоді як для Нолана це всього лиш «ще одна» крута-видовищна сторі, мікс Інтерстеллара й Опенгеймера.

Його Одіссей — то такий собі Опенгеймер-2: наївняк, що страх як красиво бродить по палаючій Трої, зненацька — по 10 роках війни! — нажаханий масштабом спричинених ним нищень: не дуже-то «бистроумний» персонаж, всупереч Гомеру. Антивоєнна риторика, яка багатьох підкупила, тут також 100%-ково американська. Гейби тобі з доби в'єтнамської війни.

Зате з екшином і візуалом (а також звуком, акторами і спецефектами) у Нолана все пречудово — можна спокійно брати дітей і підлітків (у Планеті Кіно навіть роблять посередині 10-хвилинний антракт). Може, після цього вони схочуть прочитати Одіссею чи бодай якийсь з її популярних переказів, зрештою, Голлівуд і є — бібліотека для нечитаючих, як церква в середньовіччі — Біблія для неписьменних…

Голлівуд і є — бібліотека для нечитаючих

По-друге. Мушу заступитись за Лупіту Ньонґо (київський зал на її появу в кадрі видав одностайне розчароване Тю!, і чимало критиків реаґують так само). Як людина, котра позаторік провела з Лупітою 5 повних робочих днів у замкненому просторі (нагадаю, ми працювали разом у Міжнародному журі Берлінале-2024, Лупіта його очолювала, див. наше фото на червоній доріжці), можу запевнити всіх невдоволених — Лупіта Ньонґо в реальності є абсолютно сліпуча красуня. На сьогодні всіма визнана Міс Голівуд, а на додачу ще й розумниця і дуже харизматична кобіта. Зробити з неї в кадрі таку Єлену, щоб зал видихав не Тю!, а Ах! було б, повірте, справою суто техніки. Але в Нолана був геть інший задум — зліпити з Єлени, що вона ж Клітемнестра, «жіноче обличчя війни» — буквально зчорніле од горя.

Я не жартую, адже ж і бидляк Менелай, коли хапає її за підборіддя й хвалиться Телемахові, що «ось обличчя, котре послало в путь тисячу кораблів», тут-таки додає — «а тепер уже було б хіба 500». І щока в неї для наочности пошрамована, і кається-ПТСР-рить вона за заподіяну з її вини загладу так, що куди там Опенгеймерові, чи пак Одіссеєві. Ну, а вже те, що вбійницю Клітемнестру Нолан зробив їй близнючкою — за скромнішими версіями, та була Єлені лиш «сестрою по матері», — і змусив актрису потворно щиритись із кинджалом в зубах на широкий об'єктив, — це вже така пряма, в лоб підказка, щоб ніхто не сумнівався: війна — це погано! Війна робить нещасними всіх, і переможців так само, і жінок їхніх, і волів їхніх, і овець… тьху, чорт, даруйте, захопилась — це вже з іншого міфа. Карочє, всі «в закат» — і до психоаналітика каятись, ану бігом!

Тож будьте милостиві до Нолана — йому недосить бути видовищним, він хоче бути «серйозним» режисером (а хто з нас без слабостей?). Коли зважитесь на три години громіздкого екшину, не придирайтесь надміру — інджой зе шоу.)) А про війну краще таки читати Гомера.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу авторки