Коли централізована вода дорожчає в рази, люди закономірно починають шукати альтернативу — криниці, свердловини, громадські джерела. Але на Вінниччині ця альтернатива виявилася далеко не такою безпечною, як багато хто думає. Перевірка Держпродспоживслужби показала: проблеми є і з водопостачальниками, і з громадськими криницями.

У Вінниці тема вартості води цього року стала особливо гострою.

Після того як НКРЕКП залишила для населення тариф «Вінницяоблводоканалу» на рівні 2022 року, у 2026-му почалося його переглядання. Запропонована вартість послуг водопостачання та водовідведення сягнула 81,01 грн за кубометр замість 25,62 грн, тобто більш ніж утричі.

Зрештою Вінницька міська громада запровадила муніципальну компенсацію: з 1 липня 2026 року для частини домогосподарств компенсують 75% різниці між новим і старим тарифом у межах соціальних нормативів.

Але є питання, яке набагато ширше за сам тариф:

А що робитиме людина, яка не може або не хоче платити за централізовану воду?

Очевидна відповідь — шукатиме інше джерело.

Криницю.

Свердловину.

Громадське джерело.

І саме тут результати перевірок на Вінниччині змушують замислитися.

91% — цифра, яку не можна просто перегорнути

Фахівці Держпродспоживслужби перевірили 161 підприємство та понад 500 об’єктів водопостачання в області.

Порушення виявили у 153 підприємств — це 91% перевірених.

Тобто фактично лише кожне одинадцяте перевірене підприємство не потрапило до цієї статистики.

І мова не про якісь формальні дрібниці.

За результатами перевірок підприємствам довелося ремонтувати насосні станції та приміщення біля артезіанських свердловин, замінювати зношені труби й обладнання, облаштовувати огорожі навколо джерел води, промивати та дезінфікувати мережі.

Окремо поставлено питання проведення контролю якості води, зокрема радіологічних досліджень.

Тобто сама система, яка повинна забезпечувати людей питною водою, у багатьох місцях потребує серйозного приведення до ладу.

А тепер — про «безпечну» криницю

Ще показовіша інша цифра.

Фахівці обстежили понад 1200 громадських криниць.

У 925 із них — 76% — стан визнали незадовільним.

Це означає, що майже три з чотирьох перевірених громадських криниць мали проблеми.

Десь пошкоджений дах.

Десь зруйнована бетонна відмостка.

Десь занедбані конструкції.

Десь немає навіть нормального місця, куди поставити відро.

На перший погляд — побутові недоліки.

Але проблема значно глибша.

Бо криниця — це не просто дерев’яний або бетонний будиночок над водою.

Це джерело, яке може контактувати з ґрунтовими водами та різними забруднювачами.

І якщо санітарний стан самого об’єкта незадовільний, виникає цілком логічне питання:

а що саме людина набирає у відро і несе додому?

Найнебезпечніша ілюзія — «якщо з криниці, то чиста»

У багатьох селах криниця сприймається майже як символ природної, чистої води.

Але природне походження води саме по собі не є гарантією її безпечності.

Вода може виглядати прозорою, не мати неприємного запаху і навіть бути приємною на смак — і водночас містити небажані домішки.

Саме тому зовнішній вигляд води не може бути лабораторним аналізом.

І тут виникає ще одна проблема: якщо люди переходять на альтернативні джерела через ціну централізованої води, вони можуть економити на платіжці, але не повинні економити на перевірці того, що п’ють.

Вода стає питанням не тільки комунальним, а й соціальним

Ситуація вимальовується парадоксальна.

Централізована вода дорожчає.

Людина шукає дешевший варіант.

А держава одночасно показує, що значна частина альтернативних джерел має санітарні проблеми.

Отже, питання вже не можна зводити до:

«Скільки коштує кубометр води?»

Потрібно ставити інше:

«Скільки коштує безпечна питна вода для людини?»

Бо якщо тариф на централізовану воду стає для частини населення занадто високим, це може підсилити попит на приватні свердловини, громадські криниці та інші альтернативи.

І тоді контроль їхньої якості має ставати не менш важливим, ніж контроль централізованого водогону.

404 листи — але чи буде 404 результат?

Після перевірок Держпродспоживслужба направила 404 листи балансоутримувачам та органам місцевого самоврядування з рекомендаціями щодо усунення недоліків.

Питання якості води також розглядали на засіданнях місцевих комісій з питань техногенно-екологічної безпеки.

Але тут виникає головне питання.

Чи достатньо написати листа про необхідність відремонтувати криницю?

Чи потрібно через певний час прийти з повторною перевіркою?

Чи стала вода після цього безпечнішою?

Чи були проведені лабораторні дослідження?

Хто конкретно відповідає за кожну криницю?

І головне — чи знають люди, з яких саме джерел вони можуть безпечно набирати воду?

Саме ці дані були б значно кориснішими для населення, ніж просто загальна статистика.

Люди мають право знати, яку воду вони п’ють

Тому після цієї перевірки логічним наступним кроком було б оприлюднити не лише відсоток порушень.

А повну карту водних ризиків області.

Де вода відповідає нормам.

Де джерело тимчасово непридатне.

Де потрібен ремонт.

Де необхідно провести лабораторний аналіз.

Які криниці громада обслуговує.

І коли їх востаннє перевіряли.

Бо в XXI столітті людина не повинна вибирати між дорогим водопроводом і невідомою водою з криниці.

Вода — це не розкіш.

І не послуга, від якої можна просто відмовитися.

Це базова потреба людини.

Тому цифра 91% порушень серед перевірених водопостачальних підприємств повинна стати не черговою статистикою у звіті.

Андрій Власенко