Другий «Бабин Яр»: новий переклад роману Анатолія Кузнєцова

СпецтемаТериторії культури

У 2008 році в Україні вперше презентували перекладений українською мовою роман Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» – письменника, який підлітком пережив німецьку окупацію Києва та був опосередкованим свідком розстрілів 1941 року. Видання здійснила «Саміт-Книга», а переклад – Сергій Батурин та син письменника Олексій. Перший наклад розійшовся миттєво, тож тепер те давнішнє видання є справжнім раритетом. На сайті «Саміт-Книги» немає електронної версії цього твору, а про паперову годі й казати. 

У 2026-му, до 85-х роковин трагедії Бабиного Яру, видавництво «Фронезис» здійснило новий переклад. Видання проілюстрував Матвій Вайсберг, який називає таку кооперацію честю для себе.

Ми придбали новинку і вирішили трохи розповісти і про неї, і про сам роман.

Додати LB.ua як бажане
джерело в Google

Фото: Зоряна Стельмах Свіжий наклад «Бабиного Яру»

«Неоднозначний роман»

Водночас стало цікаво дізнатися, що писали мас-медіа про «Бабин Яр» 18 року тому. Одне з поважних і популярних на той час видань назвало твір Кузнєцова «неоднозначним». І не тому, що заперечувало чи брало під сумнів злочин нацистів у Бабиному Яру або Голокост в цілому. Просто роман, як було сказано в публікації, «не залишав надії», він завершувався доволі похмуро, на мінорній ноті. 

Роман Кузнєцова й справді має гіркий фінал. Ба навіть пророцтво – ще не очевидне у 2008-му, навіть після вторгнення Росії у Грузію. Ось якими є його останні рядки (цитуємо за новим перекладом):

Реклама

«Які нові Яри, Майданеки, Хіросіми, Колими та Потьми – в яких місцях і в яких нових технічних формах – приховані ще в небутті, в очікуванні своєї години? І хто з нас, нині живих, уже, можливо, є кандидатом до них? Чи зрозуміємо ми коли-небудь, що найдорожче на світі – життя людини та її свобода? Чи попереду ще варварство? На запитаннях цих, мабуть, я й обірву цю книгу. Бажаю вам миру. І свободи. 1969 рік». 

Анатолій Кузнєцов прожив недовге життя – у 50-річному віці він помер у Лондоні, де просив (і отримав) політичний притулок. Смерть письменника настала у 1979-му. Він не дожив ані до вторгнення СРСР в Афганістан, ані до розпаду «імперії зла», ані до російської агресії проти Чечні, Грузії та України. І не побачив ті «нові технічні форми», якими нині активно знищують його рідне місто. Дронами та ракетами Росія активно намагається побудувати в Україні новітній Майданек вкупі з Колимою. Певна річ, що у ворога нічого не вийде. Хочеться вірити, що нас оберігають в тому числі й ті, хто пішов у засвіти з думкою про Київ. 

А Кузнєцов думав про Київ до останнього подиху.

«Цей роман я починав писати в Києві, в хаті у матері. Але потім не зміг продовжувати й поїхав: не міг спати. Вночі уві сні я чув крик: то я лягав і мене розстрілювали в обличчя, у груди, у потилицю, то стояв збоку із зошитом в руках і чекав початку, а вони не стріляли, у них була обідня перерва, вони палили з книг багаття, качали якусь пульпу, а я все чекав, коли ж це станеться, щоб я міг сумлінно все записати. Цей кошмар переслідував мене, це був і не сон, і не ява, я підхоплювався, чуючи у вухах крик тисяч людей, що гинули», – писав він.

Труднощі перекладу

«У січні разом з командою ми планували рік. Зрозуміли, що трагедії Бабиного Яру 85 років виповнюється саме в 2026-му. Далі почалася кропітка робота. Два місяці присвятили пошуку правовласників на рукопис Анатолія Кузнєцова. Німецьке видавництво відповіло на запит дуже коротко: українським партнерам віддаємо безкоштовно, а Путін – х…ло», – з посмішкою зазначає засновник видавництва «Фронезис» Денис Денисенко. 

Редактор видання Олександр Євсюков додає ще такі подробиці: коли роман готувала до друку «Саміт-Книга», ще був живий син Анатолія Кузнєцова Олексій (він помер у 2019-му). Із його допомогою було нескладно отримати права на переклад роману. А от у 2026-му ситуація була вже іншою.

Олексій Кузнєцов і справді охоче відгукнувся на пропозицію видати батьків твір. Він приїздив тоді до Києва і ділився з журналістами дуже особистими речами – тим, зокрема, що його матері було непереливки від втечі батька за кордон (формально Кузнєцов виїхав у Лондон в творче відрядження). 

Фото: з відкритих джерел Анатолій Кузнєцов

Реклама

«Мати сильно постраждала від цього батькового кроку, адже формально вона була з ним у шлюбі. Уже потім вони розлучилися «заочно», на цьому мої стосунки з батьком закінчилися. Тільки в липні цього року (мова про 2008-й. – Ред.) я вперше побував на могилі Анатолія Кузнецова. Як журналіст і критик можу поставитися до батькової роботи об’єктивно і зрозуміти, що це справді добра література. Мені також близький Київ, адже я тут виріс. Коли приїжджаю сюди, зупиняюся в тому будинку, де жив у дитинстві в бабусі і дідуся. Це поруч із Голосіївським лісом. Деяких батькових речей, описаних у романі, можна і тепер торкнутися руками», – розповідав він. 

Олексій Кузнєцов вже помер на той час, коли видавництво «Фронезис» вирішило перевидати роман його батька. Тому з реалізацією проєкту відразу виникли складнощі. «Звернутися до Олексія як до правовласника ми вже не могли, – розповідає Олександр Євсюков. – Відомо, що у Кузнєцова від другого шлюбу, який він уклав вже за кордоном, є донька. Але це людина не публічна, і в відкритому доступі її контактів, як ми не намагалися це зробити, знайти не вдалося». 

Довелося піти іншим шляхом, продовжує він. Відстежувати, де останнім часом виходив переклад «Бабиного Яру». А виходив роман як мінімум 40 мовами світу – зокрема, у Литві, Туреччині, Фінляндії, Хорватії та навіть на Шрі-Ланці. 

«Ми пройшлися по всім західним літературним агенціям, які могли передати права на друк цього роману, і зрештою, таки напали на слід», – розповідає Євсюков. Слід знайшовся у Німеччині – саме звідти видавництво «Фронезис» і отримало право на переклад. І, звісно ж, повну електронну версію російськомовного тексту, який залишив по собі Кузнєцов». 

Заритий під Тулою текст

Анатолій Кузнєцов відніс роман до редакції журналу «Юность» у 1966 році. Крім автобіографічних записів, письменник включив до «Бабиного Яру» свідчення людей, які змогли врятуватися від масових розстрілів в 1941-му. Його текст жорстко порізали та відцензурували. 

Всі цензорські табу, накладені на книгу, можна побачити на власні очі. І у виданні 2008 року, і у виданні 2026-го вони виділені курсивом. Ці правки дозволяють відчути, як поступово спотворювали задум автора, який хотів показати справжнє обличчя тоталітарного суспільства (і нацистського, і радянського). 

Також у романі є рядки, узяті в дужки, – це доповнення, зроблені автором уже в еміграції в 1967-1970 роках. Адже вперше роман вийшов у повному обсязі в 1970 році у нью-йоркському видавництві Possev-USA. А ще до від’їзду з СРСР в домі Кузнєцова робили обшуки. Після одного з них «невідомо ким був підпалений і згорів мій кабінет», згадував письменник.

Фото: Наталія Лебідь Два україномовних видання «Бабиного Яру»  

Але Кузнєцов подбав про безпеку твору. «Найважливіші рукописи були в мене перезняті на плівки, які в залізній коробці були закопані неподалік будинку, а самі рукописи я закопав у скляних банках у лісі під Тулою, де вони, сподіваюся, лежать і зараз. Улітку 1969 року я втік з СРСР, узявши із собою плівки, у тому числі й плівку з повним «Бабиним Яром». От його я і випускаю як першу свою книгу без будь-якої політичної цензури і прошу тільки даний текст «Бабиного Яру» вважати дійсним», – зазначав Кузнєцов у вступному слові.

Реклама

Один із ключових перекладів книжки Кузнєцова зробила у 2011 році американська історикиня та журналістка Енн Епллбом, котра присвятила діяльність вивченню тоталітарних режимів на території східної Європи. Переклад французькою (котрий вийшов у паризькому видавництві Robert Laffont) Епллбом супроводила ґрунтовною передмовою, де вказала, що скорочення оригінального тексту «Бабиного Яру» були не редакторськими правками, а продуманою ідеологічною операцією. 

Читайте такожЕнн Епплбом: “Україна для всіх поляків, незалежно від політичних поглядів – екзистенційне питання”

Олег Проценко, який переклав українською «Бабин Яр» для видавництва «Фронезис» (і суміщав цю роботу зі службою в лавах ЗСУ), зазначив таке: «Передусім мене переслідували паралелі. Роман-документ Анатолія Кузнєцова зародився зі щоденника київського хлопчини, який на власні очі спостерігав те, що не мав ніколи побачити – жахіття війни та немислимих злочинів. І десь у той самий час, коли я працював над перекладом, моя донька, яка разом зі шкільною подругою організували шкільну театральну трупу, готувала першу виставу під назвою «Жовта стрічка». Про окупацію Гостомеля й Бучі. По суті вони зібрали і зіграли на сцені власні історії. Історії, які з ними ніколи не мали трапитися…».

Проценко додає, що ще одна паралель спала йому на думку. «У книзі «Бабин Яр» є три розділи під назвою «Горіли книги». Радянська цензура схвалила лише один із них, бо за два інших сама несла відповідальність. І от знову горять книги. Знищення йде у тотальних масштабах і з тією самою метою… Цей тяжкий за змістом роман-документ написаний легко і відкрито, якось безпосередньо… І це, можливо, найбільше переконувало мене в тому, що – як підкреслював сам автор – “усе в цій книзі правда!”»

«Де я, а де Кузнєцов»

Навіть «радянський» варіант роману «Бабин Яр» вразив українського художника Матвія Вайсберга, чиї картини використало як ілюстрації видавництво «Фронезис». «Попри все цензурування, роман справив на мене незабутнє враження, – розповів він «Лівому берегу». – Це був ковток свіжого повітря на тлі тотальної брехні. І це та книжка, яка буквально зробила мене. Можливо, так сталося тому, що коли я читав її вперше, мені було майже стільки ж, скільки й Анатолію Кузнєцову у 1941-му. Образ 13-річного хлопчика, який стикається з позамежним злом, дізнаючись про масові розстріли у його місті, я прикладав до себе». 

Читайте такожМатвій Вайсберг: «З перспектив у нас були тільки квартирники, кухонні виставки, кухонні посиденьки». Серія «Transition Dialogue»

Втім, на відміну від Кузнєцова, Голокост торкнувся родини Вайсберга безпосередньо. «Моя рідна прабаба, мати мого діда Матвія Гарцмана, померла у Бердичівському гетто разом зі своїм молодшим сином», – розповідає він. «У списках розстріляних у Бабиному Ярі є моя двоюрідна бабуся Гримбарг Соня Йосифівна, хоча я пам’ятаю з розмов батька і бабусі, що з нашої родини вона там не єдина. Та спитати вже нема в кого», – каже Вайсберг.

До нищення його родини – якщо вже не буквального, то фігурального – доклали руку не тільки нацисти, але й глибоко антисемітська по своїй суті влада Радянського Союзу. «До прикладу, батько мій вступав до вишів сім разів. Вищої освіти він так і не здобув. Моя мама вступила до художнього інституту завдяки втручанню Миколи Бажана, який знав до війни її батька, а мого діда – єврейського поета Матвія Гарцмана, що загинув у 1943-му, як тоді казали, «смертю хоробрих». Якби дід не загинув, він був би репресований разом з Єврейським антифашистським комітетом, де були розстріляні його друзі і знайомі – Соломон Міхоелс, Лейб Квітко, Давид Гофштейн, Іцик Фефер, Перец Маркіш.

Відігралася радянська влада на його вдові, моїй бабусі Ніні Янкелівні Басис-Гарцман. Її засудили на 10 років таборів з конфіскацією майна. Коли вертухаї прийшли за майном, конфісковувати насправді не було чого: якісь табуретки і старі спідниці. Мама згадувала, що вертухаям було соромно дивитися в очі малим дівчаткам – моїй мамі та її сестрі. На суд мій прадід Янкель Басис привів міньян – 10 євреїв, що молилися за його невіруючу доньку. Бабі дали по року за кожного єврея», – розповідає Вайсберг.

Фото: Поліна Паламарчук Матвій Вайсберг на тлі робіт, присвячених Голокосту. Деякі з них використані у новому виданні «Бабиного Яру»

Реклама

Він додає, що коли дізнався про перевидання «Бабиного Яру», то вважав для себе за честь долучитися до неї як ілюстратор. «Я трохи розбираюся в цінах на твори сучасних українських художників, – говорить Денис Денисенко. – Тож коли йшов в майстерню до Матвія, головним питанням у мене було, скільки може коштувати його участь в нашому виданні. Він подивився на мене, як на божевільного і безкоштовно надав доступ до електронного архіву своїх робіт».

«Звичайно, що я надав безкоштовний доступ, бо де я, а де Кузнєцов? – каже Вайсберг. – Це звичайна практика у західних видавництвах. Якщо картини художника корелюють з темою виданням, то їх надають як готові ілюстрації. А для мене тема Голокосту стала наскрізною приблизно з 1980-х років і не відпускає мене досі. Тому я сподіваюся лише на те, що Анатолій Кузнєцов, на книжці якого я виростав, не заперечував би проти того, що для її ілюстрування взяли мої роботи». 

Тема Голокосту й справді не відпускає Вайсберга. У 2023-му він створив у Бабиному Яру три монументальні панно: «Ангел Збройних Сил України», «Зірка Давида» та «Менора». Це твори з його «Дорожнього щоденника», написаного у березні-травні 2022 року. «Малювання в цей час було не тільки спробою не збожеволіти, але й надією хоч чимось посильно допомогти, зробити свій, єдино можливий у цих обставинах, маленький внесок у допомогу країні», – каже він.

Фото: Зоряна Стельмах Сцена з перформансу, поставленого на камерній сцені театру імені Франка – за мотивами роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр»

А країна тим часом бореться і сподівається. Сподівається і на власну витривалість, і на небайдужість світу, і зрештою – як би пафосно це не звучало – на справедливість. 

«Все ж я думаю про те, що жоден суспільний злочин не залишається таємним. Можна спалити, розвіяти, засипати, затоптати – але ж залишається іще людська пам'ять. Історію не можна обдурити, і щось назавжди приховати від неї – неможливо», – писав десятиліття тому Анатолій Кузнєцов.

Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.

• Вчора, 18:45 У Литві до шкільної програми додали твори Тараса Шевченка замість російських авторів
• Вчора, 16:48 Конкурс молодих художників МУХі 2026 оголосив переможців
• 04 жовтня, 09:00 Від війни до забутих імперій: 9 новинок художньої літератури

СССР Бабин Яр Голокост література Території культури