"Дванадцять обручів": дух 90-х у карпатських присмерках

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про роман Юрія Андруховича "Дванадцять обручів" (Vivat, 2025) – перевидання тексту, який упіймав дух 90-х і розбиває туристичний міф про Карпати.

Нагадую читачеві, що ми час від часу трошки відводимо погляд від регіону й озираємо інші книжки. Це цілком природно, бо Південь, яким би яскравим і самобутнім він не був, – це тільки частина загальної культури. Якщо шукати аналогії, національна культура будь-якої країни – це така клаптикова ковдра, печворк, де кожен регіон – своєрідний клаптик, але разом вони – одне ціле, красиве, корисне й унікальне. Тим більше, у нас є привід: автор книжки за кілька днів приїжджає до Одеси на фестиваль Meridian Odesa, а відносно нещодавно презентував перевидання в бібліотеці ім. М. Грушевського. Бо це саме перевидання.

Якщо хтось береться складати списки iconic pieces (є така загальна мода, а потім ті, хто не потрапив, нервують), то зазвичай там згадують інший роман автора – "Московіаду". Цей же залишається якось поза увагою широкого читача. Як на мене, саме тому й залишається, що він тонкий, складний і загадковий – масова свідомість радше віддає перевагу сатирі, шаржу або прямим висловлюванням.

Але саме дух 90-х, їхні марні обіцянки й надії, їхня містика, що просвічувала крізь побутовий абсурд, їхні ілюзії й розчарування, плюс криза середнього віку, плюс незрозумілі перспективи – все тут є. Плюс темний західноукраїнський фольклор, навіть горор – як противага туристичному, комерційному й попсовому наративу (там є дуже смішна сцена з уявною рекламою карпатського йогурту, така квінтесенція попсових квазіфольклорних трендів 90-х). Ну, так у нас Гелловін ось-ось, чого ви хочете? І справді, тут є мрець, що ожив і прийшов за своїм до живої дружини. Навіть два мерці. Є про поступове вмирання живого. Є загадковий трикстер. Є мертвий поет.

Ви, мабуть, уже здогадалися, що йдеться про роман Юрія Андруховича "12 обручів".

"Дванадцять обручів" – четвертий роман українського письменника Юрія Андруховича. Вперше вийшов у видавництві «Критика» 2003 року. Чотири рази перевидавався українською в 2004, 2005, 2006 і 2013 роках. За цей роман Юрій Андрухович у 2006 році став лауреатом Літературної премії Центральної Європи Angelus (Dwanaście kręgów – перекладач Катажина Котинська).

Тепер поправка. Роман перевидали вже вп’яте ("Vivat", 2025, ілюстрації – Лариса Чайка, обкладинка – Євгенія Полосіна): як це зараз модно, з кольоровим обрізом, і взагалі видання красиве, бо якщо вже видавати паперові книжки, то робити це красиво.

Ну а тепер власне про книжку. Роман вперше вийшов понад двадцять років тому, 2003-го, одразу став помітним явищем і отримав солідну критику. Тож не знаю, чи скажу щось нове: певні матеріали я прочитала вже після того, як написала цю рецензію, щоб уникнути їхнього впливу. Ну і ось що вийшло.

Як я вже писала, роман загадковий, бо свідомо відкритий автором для інтерпретацій. Тут усе має подвійне значення й несе символічне навантаження (до цього я ще повернуся, бо тут є певна хитрість, як на мене).

Назва твору – це знову з Вікіпедії – походить від вірша Богдана-Ігоря Антонича "Елегія про ключі від кохання", де йдеться про "дванадцять обручів весни".

"Дванадцять обручів". ФОТО: Марія Галіна

Водночас це дванадцять загадок (це вже не Вікі, а я), які має розгадати молоденька Коломея Воронич, донька головної героїні, фатальної жінки Роми Воронич. Кожна відповідь – це етап, який вона проходить, щоб подорослішати, така собі ініціація, де Антонич – темне сакральне знання, яке треба осягнути за допомогою темного провідника. На перший погляд, він, отой фахівець із творчості Антонича, нешкідливий, але не вірте.

Так, "історія компанії з восьми осіб, яка опинилася покинутою в гірському пансіонаті українських Карпат", куди дійових осіб доставили гелікоптером, теоретично може розгортатися як горор, може – як романс, може – як готичний роман, а може – як кримінальна драма. Тобто як забажаєте.

Але іронія в тому, що, хоча всі ці елементи тут присутні, навколишній світ виявляється значно страшнішим – тут немає ніякої містики, тут менти, бандити, палена горілка і – врешті-решт – загибель. Або чудесне врятування. Або і те, і те. Взагалі це дуже карпатський текст – у тому сенсі, в якому "Памфір" – карпатський фільм. Це противага туристичному іміджу Карпат. До речі, саме останній політ Карла-Йозефа Цумбруннена ніби прописує регіон на мапі світу як частину великого цілого, зв’язує його з Європою.

Тобто якщо жахи й таємниці нашого південного регіону ховаються в нестерпному сяйві, то Захід занурений у присмерки. Це дуже атмосферний роман. Просто атмосфера в нього темна.

Дуже зручно інтерпретувати фігури героїв як "типізацію". Рома Воронич, сексапільна жінка за тридцять, за яку змагаються герої і яку один із них уперше бачить в етнічній сукні, – це, звісно, сучасна Україна. Її перший покійний чоловік, старий етнограф із виразкою шлунка й колоритними вусами, – це, звісно, минуле України. Недарма єдина спадщина небіжчика – колекція поїдених міллю сердаків. Але, як виявилося, позбутися минулого не так уже й легко.

Невдаха-літератор зі Львова Артур Пепа, який так і не написав свого бестселера і який наразі переживає кризу середнього віку, але вітальний, трохи брутальний, трохи цинічний, трохи вразливий і таки той, хто кінець кінцем отримав свою Рому, – це така невизначена сучасність. "Щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду згущення темряви й холоду"...

Австрійський фотограф Карл-Йозеф Цумбруннен – це Європа, витончена, але безсила (тут згадаймо, в якому саме змаганні чоловіків за жінку Пепа таки переміг), з її спершу зверхнім ставленням, потім захопленням екзотикою, потім роздратуванням (брудні потяги, бадеги, кримінальні авторитети – хто пам’ятає). Тут, вочевидь, комплекс заручника і насправді повна нездатність щось зрозуміти – і саме через це сумний фінал.

Автор іронізує навіть над "великим європейським стилем", наводячи на початку роману листи Цумбруннена: фраза завдовжки в сторінку, така типова анемічна європейська література, пардон май френч.

"Я пишу цього листа в самому середохресті загубленої Європи, з пропахлим запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом легендарних приміщень готелю «Жорж», де недвозначно напівзігнутою зовнішністю таємних поліційних інформаторів типи подають мені записки від знайомих, а розповзлі тілом заспані та немиті буфетниці – гидку пересолоджену каву, я змушений при цьому чути крикливу і порожню музику, бачити якісь безецні фізіономії, потилиці й зади (я не дивлюся в їхній бік, але їх не можна не бачити, ось в чому біда!), вдихати їхній піт, парфуми, сигаретний дим, я змушений провалюватися чимраз глибше в цей трагікомічний антураж, у цю цинічну безвихідь – і вірити, що насправді вони нащадки давніх єгиптян та етрусків, доказом чого є їхні національні барви й календарні обряди, в яких відбита вся краса та гармонія стосунків Людини з Природою і Творцем...". Жодної крапки всередині цього фрагмента, але річ не у тім.

Європа в особі Цумбруннена іронізує над дикунами, але шукає в Україні "природну щирість" і милується етнографічною "гостинністю". Мовляв, якщо вони настирливо пригощають, то краще погодитися, бо інакше ти їх образиш, люди тут справді ширші й щедріші душею, ніж у "стерильній Європі". Саме таке нерозуміння і зверхнє ставлення до українців як до "добрих дикунів", уникання відвертого й чесного погляду кінець кінцем і призводять до трагедії (так початок роману закільцьовується з фіналом). Реальність вривається в штучну конструкцію, вмикає російську попсу, говорить суржиком і каже переважно щось страшне.

Ну і нарешті про Богдана-Ігоря Антонича, на початку 2000-х, у часи першодруку роману, ще не настільки відомого. Тут він виступає такою собі темною матерією, і це трохи обурює критиків і літературознавців. Знову з "Вікіпедії":

"Юрій Андрухович зображає Антонича у своєму романі "Дванадцять обручів", як антисоціальну особу: він п'є горілку, ходить по борделях та є коханцем дружини померлого брата своєї матері <...> Насправді це вигадана письменником історія, яка не має жодного стосунку до Антонича, пояснює Микола Ільницький. Він вважає такий опис літературною провокацією з боку Андруховича з метою епатажу. <...> На його думку, виписаний в романі образ не сприяв популярності Антонича серед сучасної молоді, оскільки не готував до його реальної біографії й справжньої тематики творів поета".

Юрій Андрухович в Одесі. ФОТО: Марія Галіна

Як на мене, такий образ Антонича – це щось на кшталт темношкірої Єлени Троянської у фільмі Нолана, те, що має вибити зі звичної парадигми. Але я, щиро кажучи, вважаю, що більшість пересічних читачів, до рук яких потрапив першодрук "12 обручів", тоді взагалі нічого про Антонича не знали та сприйняли все як належне: прокляті поети, все таке. А молодь... що молодь, вона насамперед не цікавиться занудним.

Ми спокійнісінько можемо вважати "12 обручів" зразковим екземпляром постмодерністської прози 90-х (критики вже писали про приховані цитати, про поєднання високого з низьким тощо: ось побитий Пепа вимагає, щоб його несли чотири капітани, а Андрухович якраз тоді перекладав "Гамлета"). Так, це, окрім усього, роман дуже іронічний, навіть пародійний. Просто пародіює він не стільки певний корпус літератури, скільки навкололітературні й соціальні наративи 90-х. Щодо постмодерну, то власне 90-ті були дуже постмодерністською добою: високе мішалося з низьким, усе було трошки не тим, чим здавалося, і час від часу набувало дивних метаморфічних форм, як у тому примарному рекламному ролику. Тобто це один із небагатьох текстів, що схопили сам дух 90-х, як "Ворошиловград" Сергія Жадана схопив дух початку 2000-х.

Буває так, що текст є багатошаровим поза волею автора, просто так вийшло. Буває, автор вибудовує систему образів і відсилок цілком свідомо, прекрасно знаючи, як на них відреагує, якщо не читач, то критик, тобто які саме значення критик здатен із цього витягти. Так ось. Я певна, що автор навмисно дав критикам дуже зручну можливість для інтерпретації. Але коли така можливість настільки впадає в око, це, напевно, свідчить, що це насправді теж оманка і хитрість, а все набагато складніше. Тобто насправді це роман про щось інше, що автор ховає за першим шаром аналогій і пасток. То, може, про любов?

Марія Галіна