На тих кадрах неможливо не помітити, через що довелося пройти українському воїну під час полону у рашистів
Сьогодні перед нами зовсім інші світлини — людини, яка пережила неволю і тепер поступово повертає собі те життя, яке в неї намагалися відібрати.
Поруч із ним — Олена. Жінка, яка всі ці роки чекала, вірила й не дозволила надії згаснути. Саме вона стала для Олександра тією опорою, що допомогла знову усміхатися, відчувати радість і повертатися до звичайного людського життя. Рівно рік тому вони стали подружжям. А сьогодні ці світлини особливо промовисто показують, наскільки сильно змінився Олександр.
Олександр — доброволець. Уже наступного дня після початку повномасштабної війни він прийшов до військкомату, бо не міг залишатися осторонь. А вранці 26 лютого зателефонував Олені й сказав, що додому вже не повернеться.
«А коли ж чекати…» — запитала вона.
«Після перемоги», — відповів він.
Він пішов боронити Маріуполь. Тримався до останнього. Стояв за своє місто, за Україну, за своїх побратимів — до тієї межі, де людські сили вже майже закінчуються. Та потім був полон. Понад три роки російської неволі, де кожен день міг стати випробуванням на межі людської витривалості.
Голод і нелюдські умови забрали в нього 50 кілограмів ваги — зі 103 кг залишилася майже половина. Через те, що його тіло тривалий час перебувало у вимушено зігнутому стані, він утратив навіть 7 сантиметрів зросту.
Але вони не змогли забрати в нього найголовніше. Його волю.
Олександр не став їхньою перемогою. Не скорився. Не дозволив знищити себе. Вистояв там, де його намагалися позбавити не тільки свободи, а й людської гідності.
Тепер він знову ступає по рідній землі. Виснажений пережитим, змінений неволею, але вільний і нескорений. Поруч — Олена, яка чекала його всі ці роки. Вона не переставала вірити й сьогодні допомагає йому повертатися до життя, яке колись було поставлене на паузу.
Але навіть після всього пережитого Олександр не мовчить. Він продовжує нагадувати: українських полонених досі чекають удома. Повернулися не всі. І за тими, хто залишається в російських kатівнях, не можна дозволити собі забути.
Дорогі Олександре й Олено! Нехай ваше подружнє щастя буде міцним, як броня, теплим, як обійми після найдовшої розлуки, і світлим, як ранок після ночі, яка здавалася нескінченною. Нехай усе найстрашніше назавжди залишиться позаду, а попереду будуть лише спільні дні, любов, затишок і мир.
Ви вистояли там, де здавалося неможливим вистояти. Тож тепер — просто будьте щасливими.
Україна це я