Він не планував ставати військовим. Працював водієм, займався вантажними перевезеннями Україною та був служителем протестантської церкви. Але повномасштабна війна змінила його життя. Після мобілізації полтавець Олександр Грешнов став військовослужбовцем, виконував бойові завдання на Покровському напрямку, евакуйовував поранених, доставляв бійців на позиції та проводив ротації під постійними атаками російських дронів.
Під час одного з таких виїздів його автомобіль атакував FPV-дрон. Попри поранення, він виконав поставлене завдання. За мужність і самовідданість Олександр отримав почесну відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».
Читайте більше актуальних новин у розділі — Полтавщина
Журналіст «НП Медіа» Михайло Михайлюк поспілкувався з військовим про службу, бойові будні, поранення, силу віри та те, якою бачить України після перемоги.
Михайло: Розкажіть, будь ласка, як для вас розпочалася військова служба? Якою ви побачили війну, коли вперше опинилися на фронті?
Олександр: Мене мобілізували. Сам до війська я не йшов. На той момент працював водієм, займався вантажними перевезеннями Україною. Думав: як буде, так буде. Одного дня мене просто зняли з машини й мобілізували. Після цього пройшов військову підготовку на полігоні в Миколаївській області, а згодом потрапив до 425-го окремого штурмового полку. Спочатку готувався до штурмових завдань, але пізніше мене перевели до групи, яка працювала на бронетехніці.
Я був водієм. Моє завдання полягало в тому, щоб доставляти військових на позиції, проводити ротації, евакуйовувати поранених, перевозити мінометні розрахунки, операторів дронів та виконувати інші бойові завдання. Їх було дуже багато, і всі вони були непростими.
“Останній мій бойовий виїзд став особливим. Наш автомобіль атакував FPV-дрон”
Я отримав поранення, але зміг довезти людей до визначеної точки, висадити тих, хто залишався неушкодженим, а потім повернутися назад. Саме після цього командування подало мене до нагородження.
Усі бойові завдання я виконував на Покровському напрямку. Після атаки дрона у мене залишилися численні уламки в спині – вона буквально всіяна осколками. Це було моє єдине місце служби від початку війни.
Реальність війни: пекло Покровського напрямку
За час служби доводилося виконувати чимало надзвичайно складних завдань. Були випадки, коли техніку підбивали просто під час бойових виїздів. Пригадую один із таких випадків. Я перевозив операторів безпілотників до місця виконання їхньої роботи. Не доїхавши приблизно 10 кілометрів до точки призначення, наш автомобіль атакував FPV-дрон. Попри пошкодження техніки, я зміг продовжити рух і довезти хлопців до потрібного місця.
Після цього ми евакуювалися до найближчої будівлі, де сховалися від ворожих дронів. Вони почали бити по машині, але нас не помітили. Ми чекали, поки все стихне. Коли дрони перестали літати, я вивів хлопців та повів їх до місця, куди мав доставити операторів. Я знав цю ділянку, тому зміг провести їх до потрібної точки. Далі мене забрала мінометна група, а через п’ять днів за мною приїхала евакуаційна машина. Вона сама була пошкоджена, у ній були поранені військові та багато крові. Саме так мене й вивозили. На війні буває багато різних ситуацій – важких, небезпечних, але кожну з них потрібно проходити.
Михайло: Що б ви сказали людям, які досі сприймають війну як щось схоже на кіно?
Олександр: Якщо хтось думає, що війна – це якесь кіно, мовляв, «піду повоюю і повернуся», то це зовсім не так. Коли потрапляєш туди, всі ці уявлення одразу зникають. Ти розумієш, що можеш залишити там своє життя. Навколо все горить, постійно літають FPV-дрони, і будь-якої миті ти можеш загинути.
Бувають і дуже важкі моменти. Пригадую випадок із моїм знайомим. Через втрату зв’язку його вважали безвісти зниклим. Рації згоріли, тому рідні не знали, що з ним сталося, а дружина вже отримала відповідне сповіщення. На щастя, згодом він повернувся живим. Просто тривалий час не було жодної можливості вийти на зв’язок. Можна лише уявити, що тоді пережила його родина.
Михайло: На війні щодня доводиться стикатися з небезпекою, фізичними й моральними випробуваннями. Що за час служби стало для вас найскладнішим?
Олександр: Напевно, найважчими були перші тижні після мобілізації, ще під час військової підготовки. Саме тоді приходить усвідомлення, куди ти потрапив. Важко не лише фізично, хоча навантаження справді великі. Але ще важче морально. Ти опиняєшся в абсолютно нових умовах, де вже немає звичного життя і свободи. Психологічно це дуже непросто.
“Я — віруюча людина. Не завжди таким був, але зараз переконаний, що цей шлях визначив для мене Господь”
Саме віра допомогла прийняти все, що відбувається, і не опустити рук. Я зрозумів: якщо вже опинився тут, то маю пройти цей шлях до кінця. Згодом людина звикає до військового життя. Але навіть перед першим виходом на бойове завдання морально було дуже важко.
Хочу сказати ще одну важливу річ. Усе, чого навчають інструктори під час підготовки, потрібно запам’ятовувати. Це не формальність. Від цих знань залежить життя. Тактична медицина, правила маскування, поводження зі зброєю, пересування, укриття, спостереження за небом – усе це одного дня може врятувати військовослужбовця.
Михайло: Ви говорите про віру як про опору, яка допомагала проходити складні моменти. А чи були у вас ситуації, коли навіть попри цю внутрішню силу з’являлися розчарування або сумніви? Що допомагало рухатися далі?
Олександр: Якщо чесно, так. Такі моменти були вже після того, як я потрапив до війська. Мене підтримувала віра. Я вже казав, що є віруючою людиною. Хоча так було не завжди. До тридцяти років я був атеїстом. Але в певний момент життя почав шукати Бога. Тоді переживав дуже непростий період і зрозумів, що потребую Його допомоги. Відтоді моє життя змінилося. Я став служителем протестантської церкви й неодноразово бачив, як Господь діє у моєму житті. Тому свою мобілізацію я сприймаю як Божий шлях для мене. Я не намагався прикриватися вірою, щоб уникнути служби. Навпаки — взяв до рук зброю і став на захист країни.
Звісно, мені було страшно. Страх відчуває кожна людина. Але разом із ним була впевненість, що Господь мене не залишить. Саме ця віра допомагала йти вперед і виконувати свій обов’язок.
Михайло: Так, відновлення після пережитого – це важлива частина повернення до мирного життя. Зараз багато військових обирають спорт як спосіб відновити сили, і це справді хороший шлях. Але хотілося б почути ваше бачення і щодо майбутнього України: якою ви бачите нашу країну після перемоги?
Олександр: Я вірю, що Україна стане прикладом для всього світу. Мені пригадується біблійна історія про Давида і Голіафа. Багато хто вважав, що маленький Давид не має шансів перемогти велетня, але сталося інакше. Так само й сьогодні. Росії не вдалося зламати Україну. Як віруюча людина, я переконаний, що Господь не дозволив цьому статися.
Уже зараз світ побачив, наскільки сильними й незламними є українці. Ми вистояли, хоча багато хто не вірив, що це можливо. Переконаний, після перемоги Україна матиме великий авторитет серед інших держав, а наш народ стане прикладом мужності та стійкості для всього світу.
Михайло: Що б ви хотіли сказати полтавцям і всім українцям, які щодня донатять, волонтерять і чекають наших захисників додому?
Олександр: Насамперед хочу щиро подякувати кожному, хто допомагає нашим військовим. Я й сам свого часу займався волонтерством, допомагав переселенцям, тому добре знаю, скільки сил і часу потребує така справа. Кожен донат, кожна передана необхідна річ, кожен прояв підтримки – це величезний внесок у нашу спільну боротьбу. Для військових дуже важливо відчувати, що про них пам’ятають і їх підтримують. Тому хочу сказати велике спасибі всім, хто волонтерить, донатить, любить Україну й робить усе можливе заради нашої перемоги.
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
