Ми сидимо на невеличкій кухні в будинку в Ніжині. На стіні — фотографії двох молодих чоловіків. Один із них — В’ячеслав — загинув на фронті восени 2024 року. Інший — Максим — зник безвісти. Мати говорить про них із теплом і болем, ніби сини щойно мали увійти до кімнати.
— Ваш старший син, В’ячеслав… Яким він був у дитинстві?
— Славко був дуже різносторонній. Іще зі школи захоплювався технікою, комп’ютерами, любив щось майструвати, паяв, вирізав. За що б не брався — усе йому вдавалося. Вже в дорослому віці його справжнім хобі стало різьбярство.
Галина показує вироби, зроблені руками сина: шкатулки, рамки для фотографій… Від них віє теплом і любов’ю — до справи, до людей, для яких зроблені.
— Після школи В’ячеслав одразу пішов працювати. Пробував себе у будівництві, торгівлі, охороні. У Києві здобув фах зварювальника, працював у різних сферах. Там і зустрів Олену — свою кохану. Почали жити разом, виховували її двох доньок, яких він полюбив як рідних. Згодом у них народилася спільна донечка. Переїхали до Здолбунова — рідного міста Олени. Там і жили щасливо, поки не почалась війна.
У серпні 2023 року В’ячеслава Козинця мобілізували до Збройних сил. Спершу був у навчальному центрі, де його одразу помітили — дисциплінований, здібний, відповідальний. Не завершивши навчання, пройшов відбір до 132-ї десантно-штурмової бригади. Вже там закінчив підготовку. Потім — Запоріжжя, де отримав поранення та контузію, Вугледар, Покровськ…
У серпні 2024 року приїхав у коротку відпустку. Завдяки путівці для військових провели з сім’єю тиждень у Карпатах. Це було справжнє щастя для матері — бачити їх разом.
— Любив життя, дуже любив, — каже Галина. — Коли приїжджав, казав: «Мамо, ми все одно переможемо. Ми не віддамо жодного шматочка нашої землі».
Слава з усіма знаходив спільну мову. Діти його обожнювали. Донечка Карінка була біля нього, як реп’яшок. І їсти, і спати, і гуляти — все з татком. А востаннє, коли він ішов, вона так плакала… Люди на вулицю повиходили. Це була їхня остання зустріч.
В’ячеслав тричі проходив навчання. Після другого курсу став інструктором і готував новобранців. Його підрозділ одним із перших пішов на Курщину. Потім він вирушив на навчання до Великої Британії — якраз на свій 35-й день народження, яке зустрів у літаку. Шість тижнів інтенсивного навчання, повернення додому на три дні — і знову фронт.
На завданнях бувало по-різному. Під час одного з перших виходів зв’язок із ним зник на 12 діб. Вижили тільки двоє, але до частини повернувся лише він — поранений побратим загинув у нього на очах.
Не стримуючи сліз, Галина розповідає:
– Командири високо його цінували, побратими поважали. Слава говорив: «Мамо, я знайшов себе у військовій справі. Навіть після війни залишусь у ЗСУ». Але не судилося… Його мали відправити на завдання в п’ятницю, але щось змінилось — і пішли в неділю. До позицій не дісталися — обстріл дронами. Він закрив собою двох побратимів. Вони вижили. А він… Миттєва смерть. 10 листопада 2024 року. Село Лисівка, Донеччина.
Слава часто повторював: «Мамо, ми йшли — і знали, куди йдемо». І ми всі до останнього вірили, що з ним нічого не станеться. Він завжди знаходив вихід із будь-якої ситуації. Здавалося, ніщо не могло його зламати. Але дрони не пожаліли нікого… Він закрив собою хлопців — врятував їх. Якось нещодавно зателефонував один із побратимів — сказав Олені: «Сьогодні мій день народження, і я святкую його завдяки Славі. Якби не він — мене б уже не було». Побратими пам’ятають і цінують його вчинок.
Я горжуся своїм сином, його вчинком, але біль від цього не менший, адже я більше ніколи не побачу свою дитину. Я думала, що з часом стане легше. Але не стало. Просто навчилася жити з цим болем. А біль — він не минає. Його не можна прийняти. Адже моєму синочкові було лише 35…
Поховали його там, у Здолбунові, щоб дитина мала можливість ходити до тата на могилку. Кожного дня вона носить квіти, цукерки, поливає. Розмовляє з ним…
Галина розповіла, що після загибелі В’ячеслава його дружина Олена залишилася вагітною. Невдовзі має народитись хлопчик. Слава мріяв про сина — Михайлика. Коли його не стало, вона сказала невістці: «Не засуджу, якщо не витримаєш». Але вона відповіла: «Він так хотів сина. Я пройду через усе».
— А молодший син, Максим?
— Його чекали як дівчинку — так казали лікарі. А народився хлопчик, гарненький, із ямочками на щоках. У дитинстві ми називали його жартома «Максиміліанка».
На початку великої війни Максим був у Голандії. Та коли почалось повномасштабне вторгнення, подзвонив і сказав: «Мамо, я їду додому». Я кажу: інші навпаки за кордон зараз рвуться, а ти – назад, чому? Але він сказав: «Я дав присягу». За чотири доби, пішки, автостопом, будь-яким транспортом він дістався України. Від кордону до Києва їхав сам, на весь ешелон. Нікого не було взагалі. Всі їхали туди, а він сюди, де війна. 1 березня 2022-го прибув додому, а 2-го вже був у ТРО.
Брав участь у визволенні Ягідного, воював під Бахмутом. Повернувся звідти живим і казав: «Мамо, молися — я в сорочці народився». Тоді з його 163 бригади багато хто загинув…
Пізніше його перевели на Покровський напрямок — Селідове. 24 червня перевели, а 25 пішли на вихід. І це був його перший і останній вихід. Він пішов і не повернувся. Вважається зниклим безвісти. Але ми віримо – він живий, у полоні. Слава тоді був недалеко – у Вугледарі. Їздив, шукав брата, але нічого не вдалось дізнатись.
— Він був одружений?
— Так. Його дружина, Саша, знала Максима з дитинства. Після його повернення з Бахмута почали зустрічатися. У березні він попросив, щоб Саша переїхала до нас. 10 червня — весілля.
Зараз вона виховує двох діток: свою донечку і дитину від Максима. Живе з бабусею, активно організовує акції підтримки зниклих безвісти та полонених. Каже: «Якщо не я — то хто?».
— То це ваша невістка – організаторка цих акцій? Розкажіть, як все починалося?
— Спочатку вона їздила в інші міста на подібні акції. Каже: починають усюди проходити акції, може і в нас в Ніжині потрібно зробити? Я їй кажу: «Сашенька, давай, займайся, все ж в тебе в руках, ти молода, енергійна, ти ж не одна, люди до тебе тягнуться». Вона організувала першу акцію. Тяжко було, бігала по всіх інстанціях. Потім інші дівчата долучилися, а я на підхваті.
— Якими були ваші сини? Схожі між собою?
— Дуже різні. Слава — як я: спокійний, теплий, відкритий. Максим — мовчазний, як батько. Але обоє — добрі, щирі, справжні.
— Як ви тримаєтеся?
— Не знаю… Завдяки невісткам, онукам – родинам Славка і Максима. Ще маю стареньких батьків: мамі — 76, батькові — 82. Працюю, допомагаю, молюся. Ці турботи й тримають мене. Інакше — з розуму зійшла б…
Це історія матері, у серці якої живе невимовне горе поруч із надією. Це — історія всієї України. Історія кожного, хто втратив. Хто чекає. І вірить.
Наталія РУЛЬОВА