Жива струна Тальнівщини: як у сільському клубі обіймали воїна й артиста Андрія Драгомощенка
Найбільш щемливі зустрічі завжди стаються зненацька. Для Олени Орел, яка завідує клубом у Соколівочці, такою несподіваною радістю стало повернення чоловіка, якого тут пам’ятають ще зовсім юним, безтурботним і неймовірно талановитим. На поріг рідного клубу ступив захисник Андрій Драгомощенко у військовій формі, з невимовною внутрішньою силою в очах і нерозлучною гітарою в руках.
Жінка дивилася на нього й бачила водночас і змужнілого воїна, і того колишнього хлопчину, чий голос колись заворожував усе село. Про цю щемливу зустріч, мистецьке гартування і спільні спогади ми й погомоніли з пані Оленою.
«Ви мене не впізнаєте?»
Андрій рідний Соколівочці по крові: колись його родина жила тут, а сам він ходив до тутешньої школи. Якраз тоді він і став душею сільської сцени.
Перша зустріч після років розлуки сталася випадково в місті, на якомусь гамірному святі. Олена Григорівна пригадує, як серед гурту військових один боєць пильно подивився на неї й усміхнувся: «Ви мене не пізнаєте?». Одразу й не згадала, адже час і війна карбують на обличчях зовсім інші риси. Проте, коли він назвався, давні спогади вмить ожили.
Згодом, викроївши день із короткої відпустки, Андрій приїхав до Соколівочки, у свій клуб. «!» – згадує жінка.
Сцена, сценарії та безмежний талант
У пам’яті соколівчан Андрій залишився сонцесяйним артистом, на святкових вечорах упевнено владарював на сцені. Ба більше, він нею дихав, легко імпровізував і з першої хвилини закохував у себе глядачів. Йому дивовижно давалися комедійні ролі в театральному гуртку: міг невимушено перевтілитися в кумедного дідуся й так розсмішити людей, що весь зал вибухав реготом.
Окрім акторського дару, хлопець віддав серце музиці. Гітара, укулеле, піаніно… Здавалося, у його руках оживає будь-який інструмент. Завітавши до клубу під час короткого перепочинку, воїн знову сів за клавіші й заспівав. Співав так, як уміє лише він.
Ця шалена творча самовіддача завжди виділяла Андрія з-поміж інших. «», – тихо каже пані Олена.
Сьогодні ці спогади зігрівають стіни сільського клубу, а сам звитяжець знову там, де тривають найважчі бої – на сході, береже наш спокій і тримає… захищає країну на самісінькому передньому краї.
Серця в пікселі й пам’ять громади
Андрій узяв до рук зброю ще задовго до великої війни. Сьогодні він знову там, де найгарячіше, на самісінькому передньому краї, але навіть у бліндажах та окопах не розлучається з музою. Для Соколівочки його історія – частина великої та зворушливої повісті про місцевих творців, які змінили сценічні костюми на військовий піксель. Сюди, до рідних стін, заходили перепочити й інші тутешні артисти, які стали воїнами: Владислав Шахрай, Микола Кулик, Ярослав Мороз, Максим Маслій. Владислав з Миколою навіть залишили клубу особливий оберіг – бойовий прапор.
Проте в цих стінах живе не лише радість зустрічей, а й невимовний біль. Тут зі сльозами на очах згадують артистів, які вже ніколи не усміхнуться глядачам. Громада втратила Руслана Красноставця, який був душею чи не всіх вистав і пісень, пройшов пекло фронту, але після повернення додому його серце зупинилося занадто рано.
Надійне плече та мрія про один великий день
Соколівоцький клуб із перших днів великої війни став для захисників рідним домом і надійним прихистком. Олена Орел і Валерія Хлівнюк гуртували односельців, разом консервували тушенину, паштети, овочі й фрукти та пакували пакунки на передову.
Цей затишний волонтерський вулик не затихає й досі. Гроші, які збирають на благодійних концертах та на Дні села, віддають майстриням на маскувальні сітки та місцевим волонтерам на найнеобхідніше.
Коли заходить мова про майбутнє, завідувачка клубу не пише гучних сценаріїв для першого свята після Перемоги. Її головна мрія негучна й найцінніша. «», – підсумувала нашу розмову Олена Орел.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію