Майстра гончарної справи Олександра Гавриленка добре знають по всій Кіровоградщині — далеко за межами його маленької сільської майстерні. Кілька років він навчав дітей давньому українському ремеслу, створював авторські керамічні вироби, брав участь у виставках і фестивалях, передавав свої знання молодому поколінню. Його життя було нерозривно пов’язане з творчістю, адже глина стала для нього не просто матеріалом, а способом мислення і самовираження.
Та повномасштабна війна змінила звичний світ. У 2025 році Олександр долучився до лав Збройних сил України. Відтоді замість гончарного круга — міномет, замість майстерні — окопи та бліндажі, а замість творчості — бойові чергування і виконання бойових завдань.
Після майже року безперервної служби захисник нарешті отримав свою першу відпустку. Повернувшись додому, у село Благодатне Кетрисанівської громади Кропивницького району, де лишилася його мама, він поділився тим, як змінилося його життя, що допомагає вистояти на війні і чому навіть на передовій не полишає творчості.
Страх — це природно
Олександр не приховує: коли вирушав на фронт, було страшно. Але переконаний, що страх відчуває кожна людина, і це абсолютно нормально.
— Страх був із першого дня. Це природно. Але тут усе просто: або нас, або ми. Я знаю, що правда на нашому боці, і саме це допомагає витримувати найважчі моменти, — ділиться емоціями Олександр Гавриленко.
За словами військового, творчість багато чому навчила його ще задовго до війни. Як і під час роботи з глиною, будь-яку складну справу потрібно починати з порядку, терпіння та розуміння кінцевої мети.
— Щоб створити красиву річ, потрібно впорядкувати всі елементи. Так само і тут. Я розумію, за що ми воюємо, знаю, що правда за нами, тому мені легше приймати всі труднощі, — розповідає чоловік.
Особливо важким для нього було рішення залишити матір, яка має інвалідність і потребує постійного догляду.
Після смерті батька вони зосталися удвох. Саме тому певний час Олександр відкладав рішення про службу, допомагаючи матері в побуті. Проте думка, що він також повинен зробити свій внесок у захист країни, не залишала його.
— Мене мучило сумління. Хотілося теж бути корисним. Розумів, що маю допомогти країні так само, як допомагають тисячі інших людей, — каже військовослужбовець.
Він згадує, що до нього з розумінням поставилися в ТЦК, а сам він сприйняв мобілізацію як необхідність.
Мінометник на передовій
Сьогодні Олександр Гавриленко служить номером мінометної обслуги. Він працював і з 80-мм, і зі 120-мм мінометами, виконував бойові завдання на різних напрямках. Каже, досвід не скасовує страху.
— Страшно завжди. Кожен вихід на позицію — це нове випробування. Але я навчився керувати своїм страхом. Він не зникає, але перестає тобою керувати, — ділиться досвідом захисник.
Найбільшою небезпекою нині військовий називає дрони. Саме вони суттєво змінили характер бойових дій.
— Раніше було важко, але зараз тільки вийшов на відкриту місцевість — уже працюють дрони. Через це навіть перенести міномет чи боєкомплект стає дуже складною операцією.
На фронті немає місця бездумному геройству. Ми намагаємося працювати розумно. Найголовніше — виконати завдання і зберегти людей, — переконаний чоловік.
Глина навіть в окопах
Попри сувору фронтову реальність, Олександр не перестав бути майстром. Там, де інші у вільну хвилину переглядають телефон або просто відпочивають, він шукає… глину.
— Два метри копнув — і вже глина, — жартує воїн. — Глина на передовій – прямо під ногами. Якщо є трохи часу, руки самі тягнуться ліпити. Це те, чим я займався все життя.
Він усміхається, згадуючи, як побратими дивувалися його захопленню. Спочатку вони просто спостерігали, як серед окопів народжуються маленькі глиняні свищики, пташки чи іграшки. Потім почали просити зробити щось спеціально для себе або своїх дітей.
Деякі роботи Олександр навіть випалював, коли це дозволяли умови на навчальному полігоні. На бойових позиціях такої можливості вже немає — будь-який дим може видати місце перебування військових.
— Для мене це дуже просто. Я все життя люблю щось майструвати. Не можу сидіти без діла. Якщо є ніж — можу вирізати люльку з дерева. Якщо є глина — зроблю свищика.
Фронтовий свищик
Одна з фронтових історій особливо врізалася йому в пам’ять.
Свищика, якого він подарував військовому, що мав маленьку дитину, той беріг як пам’ять. Натомість подарував Олександрові теплу флісову кофту, якої тоді дуже бракувало.
Через кілька місяців уже на іншій позиції майстер випадково зустрів іншого знайомого військового, який несподівано згадав саме той свищик.
— Він сказав: «Я пам’ятаю твого свищика». Мене тоді дуже здивувало, що така маленька річ залишилася в людській пам’яті. Це було дуже тепло, — згадує Олександр.
Такі моменти, каже, нагадують, що навіть під час війни люди потребують краси, добра і простих людських емоцій.
Найважче — психологічне навантаження
Фізична втома, говорить військовий, не найстрашніше випробування. Значно важче — постійне психологічне напруження. Він порівнює службу із зануренням під воду:
— Наче тебе занурили, а коли дозволять виринути — ти не знаєш. Командир скаже — тоді й вийдеш. Це відчуття дуже важко пояснити словами. Його можна лише пережити.
Особливо складними є моменти, коли бліндажі накривають обстріли, а кожен приліт може стати останнім. Проте навіть тоді, каже Олександр, важливо не втрачати людяності й підтримувати побратимів. За словами військового, більшість українських захисників живуть однією думкою — щоб війна закінчилася.
— Більшість хлопців залишаються на позитиві. Ми підтримуємо один одного. Так, страшно. Але якщо постійно думати лише про страх, стане ще важче. Треба знаходити сили жити й вірити, — каже захисник.
Свою відпустку він присвятив насамперед матері та домашнім справам. Покосив траву, допоміг по господарству, побував у своїй майстерні. Каже, навіть не поспішав сідати за гончарний круг.
— Я просто зайшов у майстерню. Усі інструменти стоять на своїх місцях. І зрозумів, що творчість нікуди не поділася. Вона просто чекає свого часу.
Після Перемоги
Що він зробить найперше, коли війна закінчиться? Олександр лише усміхається.
— Я ніколи не планую наперед. Люблю імпровізувати. Коли прийде той день, руки самі підкажуть, що потрібно створити. Головне — щоб було бажання. А воно в мене є, — каже співрозмовник.
І поки триває війна, майстер-гончар продовжує захищати Україну зі зброєю в руках. Він переконаний: людина не перестає бути собою навіть на фронті. Саме тому серед вибухів, окопів і постійної небезпеки він знаходить час для глини, адже творчість допомагає зберегти внутрішню рівновагу, людяність і віру в майбутнє.
Його історія — це нагадування про те, що українські воїни сьогодні захищають не лише землю. Вони боронять право після Перемоги знову повернутися до мирної праці, до своїх родин, до улюбленої справи. І поки один тримає в руках міномет, у його серці все одно живе майстер, який неодмінно ще створить багато нового і красивого — вже під мирним українським небом.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Любов Попович для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: