«Гріх бестіальний»: про зоофілію на Волині ХVІІІ століття

Те, що ми називаємо сьогодні зоофілією, до ХІХ століття кваліфікувалося у кримінальному і канонічному праві як содомія – категорія доволі широка, до якої також входили гомосексуальні стосунки і секс у позах, інших, ніж місіонерська. Альтернативно всі ці стосунки звалися протиприродними, проте з них усіх зоофілія була найочевиднішою ілюстрацією порушення природного порядку речей. Якщо ж таке траплялося – це завдавало передусім моральної шкоди цивілізованому стану суспільства.

Поширення справ про зоофілію і посилення відповідальності за цей переступ у XVII-ХVIII століттях потребує пояснення. Сексологи пов’язують зоофілію зі сексуальною фрустрацією, особливо поширеною серед жовнірів. Пастухи, які також упродовж тривалого часу могли бути позбавлені жіночої уваги, завжди мали під рукою худобу. Як випливає зі свідчень, вони часто практикували зоофілію з дитинства, це була звична частина їхнього життя.

Далі на прикладі досить промовистих оповідей про зоофілію, зафіксованих у міських судових книгах за ХVІІІ століття волинського Ковеля, розглядатимемо специфіку таких справ. Актові книги. Із колекцій ЦДІАК України у Києві

Більшість актових записів, інколи упродовж років, стосуються дрібних конфліктів, скажімо, через неповернуті борги. Однак влітку 1753 року Ковель лихоманило протягом двох місяців через інші обставини.

Жовнір Миколай Яблоновський, який перебував на постої в Ковелі, протягом одного дня і ночі 5 липня спромігся здійняти у спокійному місті небувалий галас. Пригода розпочалася з того, що він посеред білого дня у ратушній ізбі, де розташовувався обоз, напав на дівчину на ім’я Ганнушка Паршива, яку «підклав під себе ґвалтом». Як засвідчено було в скарзі, Ганнушка здійняла крик, благала нападника залишити її в спокої, називала його «отцем, паном, добродієм» та посилалася на своє сирітство, на що жовнір, назвавши дівчину «каналією», затулив їй шапкою рота. Ян Матейко. Жовніри ХVII століття

Попри присутність на той час на місці події інших чоловіків, на допомогу жертві прийшла лише одна жінка, Пелагія Мартинова Сидоровичова, яка відтягла жовніра від Ганнушки зі словами: «Що ти, пане, робиш, ніколи у нас такого не бувало, хай і цього разу Бог боронить!» Жовнір почав бити обох жінок, проте їм вдалося утекти до шинку, де їх прихистила єврейка-шинкарка.

Читати ще: Історія одного злочину в Луцьку 400 років тому

Один зі свідків, Станіслав Бобровський, попри свою бездіяльність під час описаної події, наступного дня розповів, що жовнір спочатку намагався вмовити жінок добровільно пристати на його пропозицію. Обіцяв за це все, чого вони забажають, хоч пиво, хоч «водку». Але жінки відмовлялися. Тому жовнір здійняв ґвалт і розпочав бійку, продовжуючи її і в шинку, так що дісталося і Пелагеї, і шинкарці. Лише тоді, коли єврей-шинкар пригрозив поскаржитися до замку, жовнір трохи вгамувався, хоча й продовжував лаятися і «скреготіти зубами». Міщанка з Гетьманщини, 1760-ті роки

Далі ситуація була обтяжена обставинами, що суттєво порушували звичне життя міста та завдавали шкоди не лише його спокою, а й «моральній чистоті». У подальшій історії велику роль відіграють емоції учасників. Кожен свідок підкреслює і в деталях розповідає про свій емоційний стан та переживання з приводу побаченого інших учасників події.

Поведінку жовніра описують як вкрай агресивну: після погрози постраждалих звернутися зі скаргою до замку, нападник, за словами Пелагеї, лаявся і «скреготів зубами», а за свідченням Станіслава Бобровського, після невдалої спроби зґвалтування і бійки він розлютився ще більше. Причому перебував у такому стані від полудня аж до вечора. Львівські міщани кінця XVIII століття

Домінувальною емоцією постраждалих був переляк і жах. Свідок Станіслав Бобровський розповідав, що, спостерігаючи лють Миколая Яблоновського, відчув страх перед ним і навіть смертельну небезпеку, джерелом якої той був. Він вирішив, що краще сховатися якнайдалі, та знайшов прихисток на ніч у кухні за ратушею. Паулюс Поттер. «Молодий бик», 1647 рік

Усі подальші події він описує з великою кількістю дрібних деталей, які укладаються в таку розповідь. Серед ночі прокинувся від тупотіння під вікнами. Виглянувши, побачив, що то жовнір порпається біля корови, яку потому загнав до кухні. Свідок на цей час сховався під лавою, передчуваючи недобре. Коли жовнір пішов, Станіслав побіг до «людей депутатських» і закликав їх прилучитися до нього, однак не здатен був чітко пояснити причину переполоху. Корову тим часом з кухні випустили. Жовнір, повернувшись, довго заганяв нещасну тварину назад. За подальшими його діями спостерігали вже троє свідків, що сиділи під столом.

Читати ще: Риторика конфлікту 400 років тому в Луцьку

Справа Миколи Яблоновського виявилася тривалою. Звинувачений у злочині на допитах поводився зухвало і провини своєї визнавати не збирався. Незважаючи на наявність свідків нападу на дівчину, жовнір вперто продовжував стверджувати, що він лише просив її дати йому води. Щодо звинувачення у «бестіальному гріху», то Яблоновський наполегливо твердив, що корову він загнав до кухні, бо був п’яний і хотів помститися жидові (якому, очевидно, належала худоба), відбивши їй роги. Девід Тенірс Молодший. Пастух грає музику своїй отарі. 1645 рік

Схоже, що такого перебігу подій у суді не очікували. Розгляд справи тимчасово призупинили і слухання поновили аж за два тижні. Ситуація на той момент склалася таким чином: звинувачений вперто заперечував свою провину, а серед трьох свідків лише один мав повну довіру, іншими ж були жінка та єврей (попередньо згадувані депутати під час процесу чомусь не фігурували).

На наступному допиті жовнір вперто наполягав на своїй версії, яка радикально розходилася з версією свідків. За цих умов незрозуміло, чому судді так і не наважилися вдатися до тортур, як це робили в непевних випадках у справах про чари. Натомість жовніра продовжували викликати на допити, де він притримувався попередньо обраної стратегії. Зрештою суд прийняв за остаточні слова одного зі свідків, підтверджені присягою, що і стало підставою для ретельно обґрунтованого звинувачення Миколая Яблоновського. Філіп Петер де Роос. Пастух з овечками і козами. Між 1677 і 1706 роками

Судили жовніра відповідно до норм міської маґдебургії, описаної у книжці Бартоломія Ґроїцького «Артикули права Маґдебурзького». Зоофілію згадано у правовому приписі поряд з іншим протиприродним злочином – гомосексуальними зв’язками («хлоп з хлопом»). Покаранням за них була страта на вогнищі «без будь-якого милосердя й ласки». Як було зазначено, тяжкий гріх треба карати з відповідною жорстокістю.

Тож вердикт у справі Миколая Яблоновського передбачав смертну кару через спалення під шибеницею разом із забрудненою твариною. Перед спаленням Миколаю мали відтяти голову.

Ковельські судові книги засвідчують, що згаданий випадок не був поодиноким. Протягом ХVІІІ століття зафіксовано ще дві справи про зоофілію. Перша відбулася у 1717 року, коли іншого жовніра міщани звинуватили у протиприродному зв’язку з худобою. Другий випадок стався 1755 року, де звинувачення стосувалися вже пастуха з села Туличів (нині Турійського району), що важливо, також людини в селі чужої – вихідця з Литви.

Як бачимо, звинуваченими в усіх трьох справах виявилися представники цілком традиційних для таких випадків категорій: жовнірів і пастухів. У всіх трьох випадках спрацювали механізми соціального контролю: громада (міська чи сільська) відреагувала на порушення і внесла скаргу з вимогою покарати правопорушника.

Читати ще: Міські грабіжники Луцька ХVІІ століття

І у випадку 1717 року, і в справі 1755 року (на відміну від 1753 року) звинувачені у «бестіальному гріху» визнали провину й оповіли історію свого падіння – попередній досвід сексуальних стосунків з тваринами.

Найлаконічнішою є справа жовніра Ларіона Старовського 1717 року, де для звинувачення не знадобилося свідчень багатьох очевидців. Достатньо було лише одного свідка. Він розповів, що вночі, коли стеріг худобу в обозі, тварини несподівано почали метатися. Чоловік двічі пробував їх заспокоїти, аж поки не виявив жовніра, який твердив, що не може знайти виходу, однак не міг пояснити мети свого перебування.

Удень же з’ясувалося, що хтось прив’язав одну з корів до драбини, і тварина, намагаючись звільнитися, задушилась. Зі скаргою звернулися до підстарости. Той передав справу до суду. Попри відсутність конкретних деталей події, а також очевидців сексуального зв’язку з твариною, жовнір одразу опинився під підозрою. Своєї провини він не заперечував. Виправдовувався цілком стандартним станом сп’яніння. П’єр Деніс Марті. Полтавська битва (Шведська війна, 1709), 1726 рік

Підсудний визнав існування попередніх сексуальних стосунків із тваринами, які трапилися ще в часі Північної війни, як казали, «за шведів», коли йому довелося переховуватися серед худоби. Однак на виправдання не зважили.

Справа 1755 року пастуха Якуба Литвинника з села Туличів різниться від попередніх. Скарга туличівської громади починається зі згадки про попереднє оскарження Якуба в «гріху бестіальному» під час його служби пастухом у якомусь селі в Литві, що належало домініканському монастирю. Його справу розглядав монастирський суд і, схоже, наслідком стало його вигнання з села. Тож пастух був «рецидивістом», і судді знали про це від самого початку. Геррард Доу. Пес, який спить. 1650 рік

На допиті й виникло питання про його попередні гріховні зв’язки. Якщо у справі 1717 року зафіксовано лише коротку згадку про попередні «гріхи» звинуваченого, то у справі Якуба протокол рясніє акуратно пронумерованими подробицями. Під час свідчень з’ясувалося, що Якуб «мав справу» з тваринами задовго до інциденту в Литві. Родом він був з Туличева, де ще дитиною у віці 7-9 років отримав перший сексуальний досвід зі свиньми, яких пас.

Наступною твариною, з якою ще в Туличеві «експерементував» Якуб, була корова, а вже наступні два «гріхи» трапилися під час служби у литовських домініканів. Тоді до колекції додалася ще й кобила, а от під час спроби стосунків з коровою Якуба застала дружина Леська Кушніренка, яка і поскаржилася ченцям. Давид Тенієрс Молодший. Свиноматка з поросятами, близько 1690 року

Після того обвинувачений повернувся до Туличева, де за певний час вдався до попередніх розваг. Наступними об’єктами експерименту стали вівця і собака, проте остання виявила спротив і покусала Якуба. Восьма спроба сексуального зв’язку з твариною (кобилою), стала для Якуба фатальною. Його піймала на гарячому дружина господаря.

Справи про зоофілію в Ковелі у всіх трьох випадках завершилися спаленням злочинців.

За матеріалами статті Катерини Диси «Прихована частина айсберга: «Гріх бестіальний» у Ковелі ХVІІІ ст. у контексті історії сексуальності».

Оксана ШТАНЬКО