«Hellfire» на Рівненщині, або Чому в нас немає своїх антидронових ракет? (ФОТО/ВІДЕО)
Та і взагалі будь яких ракет (АК)
Днями Рівненщина зазнала доволі потужної атаки російських «Шахедів». На жаль, не всі ворожі БПЛА вдалося збити, але…
В мережі поширюють цікаве відео:
Кадри збиття трьох російських дронів-камікадзе «Shahed-136» ракетами AGM-114 «Hellfire» у небі над Рівненщиною.
Чим цікаве це відео?... Власне – ракетами.
Як зазначає з цього приводу Паоло Лум’єре:
Красиво, але дуже дорого.
Найгірше що це ракети Краснова/Трампа.
Їх невідомо скільки нам дали, і їх може завтра – не бути.
- AGM-114 Hellfire – це американська керована протитанкова ракета класу «повітря – земля». Типово вона запускається з літака.
- Однак, в Україні її запускають і з землі.
- Вартість однієї такої ракети $130 000 – $330 000, залежно від модифікації та умов експортного контракту.
Чому Україна, яка так вдало навчилася робити БПЛА та дрони-камікадзе, не може забезпечити випуск власних зенітно-ракетних комплексів та загалом – ракет?
Цікаву відповідь на це запитання дає Максим Тютюнников:
- Спробуємо розібратися «чому Україна не має нормального рішення проти дронів»: ракети ближнього радіуса.
Умовно, свого аналога APKWS/VAMPIRE, Coyote, Martlet/Starstreak, Frankenburg Mark 1 або якоїсь міні-ЗУР на 5–7 км.
Тобто, щоб це була не «золота ракета по мопеду», а дешевий ракетний перехоплювач?
І от тут починається найцікавіше.
Україна змогла народити FPV-екосистему не тому, що держава ідеально спрацювала. А навпаки: FPV довго розвивались у зоні, де маленька команда могла купити китайські компоненти, зібрати виріб, протестувати, передати на фронт і швидко отримати зворотний зв’язок.
З ракетою так не працює.
Навіть маленька антидронова ракета — це вже не «дрончик». Юридично це озброєння навіть без БЧ, бо паливо твердопаливного двигуна то вибухівка фактично.
А далі ще гірше: бойова або кінетична частина, пусковий контейнер, полігон, безпека, ліцензія, експортний контроль, режимні вимоги, документація і відповідальність.
І поки інженер думає про тягу, стабілізацію та наведення, держава питає:
- Де ліцензія, дозволене приміщення, режим зберігання, відповідальний персонал, система якості, допуск, полігон, документи на компоненти, дозвіл на операцію.????
Формально правила існують. Виробництво і розробка озброєння, військової техніки та боєприпасів ліцензуються. Ліцензійні умови вимагають організаційні, кваліфікаційні, технологічні та режимні вимоги.
На папері це виглядає нормально.
На практиці ж, для малого розробника, це перетворюється на юридичне мінне поле, бюрократичні круги пекла та хабарів за кожну бумажку.
Головний парадокс: офіційна вартість ліцензії майже нічого не вирішує. Держплатіж може бути символічним. Але справжня ціна входу не там.
Справжня ціна — це юристи, приміщення, охорона, режим, документація, сертифікація, допуски, випробування, експортний контроль і місяці простою.
Грубий порядок цифр:
- юридичний супровід: $10–50 тис.;
- підготовка документів і внутрішнього комплаєнсу: $5–25 тис.;
- приміщення, охорона, режим, зберігання небезпечних компонентів: $50–250 тис.+;
- система якості та технічна документація: $15–70 тис.;
- допуски, перевірки персоналу, режим секретності: $5–30 тис.;
- експортний контроль і дозволи на операції: $5–30 тис.;
- випробування, полігон, безпека тестів: $20–150 тис.+;
- простій команди за 6–12 місяців бюрократичного очікування: ще $50–300 тис. непрямих витрат.
Разом: приблизно $80–400 тис.+ тільки за право легально зайти в тему.
Лише за те, щоб не стати кримінальною справою раніше, ніж виріб стане зброєю.
Тому українська проблема не в тому, що «ніхто не здогадався зробити антидронову ракету». Здогадались. Ідей достатньо. Команд теж вистачає.
Проблема в тому, що FPV можна було протягнути через низову ініціативу, а ракету не можна протягнути «на коліні».
Ракета потребує значно більшого порогу входу щоб запустити ланцюжок:
Ліцензія → випробування → допуск → серія → держзамовлення → зворотний зв’язок → масштабування.
А в Україні це досі працює повільно, дорого і ризиковано.
Є показове виключення — Fire Point.
На перший погляд, воно спростовує тезу: приватна українська компанія змогла вийти в дальнобійні дрони й ракети. Значить, шлях відкритий?
Ні. Скоріше навпаки.
Fire Point показує не наявність нормального ринку, а наявність окремого коридору.
Якщо ракету можна зареєструвати як «дрон», якщо є політична довіра (зв'язки), доступ до замовника, полігонів, грошей і адміністративного захисту — тоді приватна компанія може різко вирости.
Повний текст ФБ-допису Максима Тютюнникова читайте далі
Радіо Трек: НОВИНИ