Хіба Міндічем єдиним? - або Чому Зеленському не потрібна перемога, а потрібна війна?

Сьогодні ми спостерігаємо черговий скандал чи-то з плівками, чи-то з роздруківками по справі Міндіча. Всі обговорюють Вову з Андрійчиком, навіть натякають на якусь чи-то першу ледю, чи-то скумбрію, але всю увагу прикуто до факту, що новоявлене друге Межигір’я будувалось і будується за бюджетний кошт.

І постає питання: а що, ота вся комуністично-комсомольсько-бандитська братія, що захопила владу у 1991 році, вона, що, свої статки зробила на чомусь іншому? Хіба не на відкатах з тендерів, які оплачувались з бюджету? Хіба не на приватизованих за безцінь підприємствах, які, знову ж, ставши приватними, все одно утримувались за гроші бюджету (гроші платників податків), через дотації, кредити (які перекладали на споживачів) та списання боргів?

Хіба є в українських реаліях політичного псевдобомонду хоч одна особа, що зробила статок на створенні підприємства, яке приносить шалені прибутки без дотацій бюджету, або структурі, що почала виробляти якісні товари, які настільки популярні, що експортуються?

Тож через що кіпіш, коли і так зрозуміло, що кожне лайно, що доривається до грошей бюджету, перше, що робить – збагачується? Он, пишуть, що Ахметов, який біля кожного туалету вищав, що енергетику в Україні повністю розбито і всюди збитки, придбав собі під час війни нерухомість, яка, виходить, не по кишені навіть рашаклептократам, що збагачувались на реальних прибутках нафтобізнесу, а от Ахметову, який розказує українцям, що сидить у збитках по самі яйце-патисони – виявилась доступною. Хоча у 2018 році, без війни, руде чувирло навіть яхту продавати хотіло, але потім Роттердам+ і… рудому поперло.

То про що всі ведуть мову, коли і так кожний собака знає, що в Україні статками і нерухомістю обростають лише ті, хто відверто залазить обома лапами до українського бюджету, або бере відкати та хабарі?

Знає це і Зеленський. І дізнався він про це не тоді, коли розказував у 2019 році, на публіку, що він та його гопота «не ворье какое-то», а задовго до цього, коли допомагав Коломойському з грошима Приват-Банку. Як ми згодом дізнались з Pandora Papers, Зеленський був дотичний до розгалуженої мережі офшорних компаній, від яких тхнуло зовсім не квітами.

Проте, всівшись у крісло президента, «не ворье» увійшло у смак бюджетних коштів, а в його оточенні розпочались перші корупційні скандали, які тоді назвали «плівками Єрмака», а самі оприлюднені записи містили обговорення можливих призначень на державні посади в обмін на винагороду. Хтось повірить, що про призначення за винагороду, було невідомо Зеленському, котрий достатньо добре засвоїв діяльність мафіозного клану Коломойського?

Що вже говорити про програму «Велике будівництво», яка, отримавши безпрецедентні бюджетні ресурси, позиціонувалась як масштабне оновлення інфраструктури, але швидко опинилася в епіцентрі скандалів через підозри у завищенні вартості робіт і матеріалів? Вже в 2021 році аналітики та журналісти почали говорити про формування так званого «дорожнього картелю», коли значна частина державних тендерів сконцентрувалась в руках обмеженого кола наближених до людей Зеленського компаній, а реальна конкуренція на тендерах була імітаційною.

А яка відбувалась чудасія з вартістю ремонту доріг, яка у порівнянні з попередніми роками, зростала в рази, а ціни, зокрема на бітум, були вище світових!

Те, що Зеленський не готував країну до війни, знають всі. Але не всі уточнюють, що, насправді, все навпаки: у Зеленського достатньо добре якраз готувались. Але не до війни, а… до здачі територій. І, як натякає велика кількість публічних осіб, саме про це і домовлявся Вова в Омані з Патрушевим.

Тим не менш, вже після того, як громадяни відбили москалів від Києва, суспільство сколихнув скандал із закупівлями для армії, коли ми всі дізнались про «яйця по 17 гривень».

А далі були скандали з Кирилком Тимошенко, Гізо Углавою та все тим же Юрієм Голиком. А потім - розкрадена гуманітарка у Запоріжжі, справа Валентина Резніченко про розкрадання на все тих же дорогах, а паралельно - суспільство вскипіло, коли дізналось про розкрадання коштів при побудові фортифікацій.

Незважаючи на всі зашквари, у суспільстві існує певний прошарок пристосуванців, котрі періодично наголошують, що Зеленський про оті всі афери не знав і не чув, тому що його оточення «посадило його до теплої ванної». От тільки питання: чому ці пристосуванці вперто переконують суспільство, що той, хто професійно створював контент і керував медіабізнесом, раптом втратив навички користування інтернетом та не здатен самостійно відкрити стрічку новин, аби дізнатись правду про те, що відбувається в країні?

Однак існує ще один нюанс, про який ті, хто голосно кричить про плівки Мідіча – не згадують. І полягає цей нюанс у тому, що Зеленський, роблячи призначення на ті чи інші посади, зовсім не переймається беграундом особи, яку призначає. А тому в оточені Зеленського не лише велика кількість людей, яких ЗМІ викривали на корупції, а ще й такі, проти яких відкриті кримінальні провадження. І це не лише Умєров та Стефанішина. Однак цих осіб не лише не звільняють, а навпаки - залишають у системі та ще й дають підвищення (як у випадку з переходом Умєрова з Фонду держмайна до Міноборони на посаду міністра оборони на тлі кримінального провадження про розкрадання). А подібне означає лише одне: для Зеленського лояльність та вміння красти і схематозити є важливішими за репутацію. Хоча такій поведінці Зеленського є ще одне пояснення: його дії та відсутність реакції - класичне дотримання закону мафії - омерти. Саме тому коло навколо Зеленського будується за правилом закритого клану, де внутрішня порука та відданість «сім'ї» важать більше, ніж закон чи суспільна думка, а будь-яке покарання «свого» сприймається як слабкість або зрада інтересів членів мафії.

Саме тому у системі координат Зеленського «своя» людина на потоках - це гарантія контролю, навіть якщо цей контроль супроводжується корупційними скандалами та відвертим розкраданням бюджетних коштів. І саме через таку поведінку Зеленського можливі і «яйця по 17», і закупівлі в армії за завищеними цінами, і розкрадання на фортифікаціях, і постачання бракованих мін та бронежилетів на передову, оскільки виконавці переконані, що Зеленський, отримавши своє, своїх не здає. Тож не дивно, що людей в команді Зеленського нікуди не звільняють, а тасують як в колоді карт, або переставляють, як фігури на шаховій дошці, даючи їм можливість вже на іншій посаді красти і реалізовувати інші схеми.

І не дивно, що як наслідок, Міндічгейт не став політичним вибухом з точки зору викриття корупції та освоєння бюджетних коштів для власних потреб, а виявився черговим підтвердженням того, що в системі Зеленського можливість красти для друзів Зеленського важить більше, ніж перемога і дотримання закону загалом.

Однак існує одне «але»: хоч оприлюднені фрагменти «плівок Міндіча» і викривають гниле і відверто крадійкувате нутро Зеленського та його оточення, подібні факти не так дивують, як вражає і злить те, що, як виявилось, друзі Зеленського мали (а, можливо, і мають!) тіньовий вплив на ключові рішення у державі. І ось це «але» справді всіх шокувало, оскільки з’ясувалось, що особи, які нітрохи не дотичні до політичного життя, але є друзями Зеленського, втручались не лише у діяльність міністерства оборони. Вони вирішували, кого призначати в уряд і ставити на ті чи інші посади, а також виявились дотичними до політичного перерозподілу влади на місцях. Наразі виходить, що це ці особи дотичні до дестабілізації мерії Одеси через запровадження військової адміністрації та призначення туди лояльних до Зеленського і його друзів осіб. Ба більше: вони активно блокували кандидатури певних міністрів, побоюючись втрати контролю над військовими замовленнями, а тому лобіювали на посади «потрібних», які друзів Зеленського і забезпечуватимуть необхідними контрактами.

Найаморальніше і найцинічніше, що з цих «плівок» суспільство дізнається про існування паралельного центру прийняття рішень, де доля уряду, міжнародних призначень та мільярдних контрактів вирішувалися не те що не державниками, а реально ворогами країни і не в кабінетах, а у приватних домовленостях. Ось це і є зашквар абсолютного цинізму: перетворення війни на бізнес-модель, в якій людські життя є лише ресурсом для отримання контрактів. Коли друг Зеленського на плівках, не ховаючись, констатує, що закінчення війни (що вже казати про перемогу?) є невигідним, оскільки тоді зникнуть контракти та грошові потоки, це означає, що Україна в очах друзів Зеленського - не суб'єкт. Вона для них - ресурсний майданчик, який кров’ю українців забезпечує для друзів Зеленського грошові потоки. А коли люди, що впливають на державні рішення, заробляють на кожному дні бойових дій (через завищені ціни на дрони, бронежилети, паливо), то у них апріорі немає мотивації до перемоги. Їм потрібен процес війни, а не результат її закінчення. А подібне, то вже не корупція, а реальне мародерство на державному рівні, що покривається безпосередньо Зеленським, і плівки, на яких обговорюється недопущення миру заради збереження контрактів, - це зізнання у злочині проти нації українців, а також свідоме ослаблення армії та держави заради маржі для Зеленського та його друзів.

Ліна ТИХА, Конфлікти і закони

Фотоколаж Конфлікти і закони