Йому було 19, коли він прийшов у військкомат і сказав: «Хочу в ССО». Сьогодні він — оператор 3 полку ССО з позивним “РЖАВИЙ”. Про боротьбу за місце в полку, роботу з FPV-дронами, втрату друзів і ставлення до ворогів – читайте в інтерв’ю.
— Як ти опинився у війську і чому саме ССО?
— Я прийшов до військкомату і сказав, що хочу служити за контрактом — на той момент мені було лише дев’ятнадцять. І раптом із натовпу я почув фразу: «Йде набір у ССО». Я знав, що це таке, розумів, про який рівень підрозділу йдеться, і подумав: чому б не спробувати?
Добре пам’ятаю момент, коли треба було складати фізичні нормативи. Люди, інструктори подивилися на мене, усміхнулися й сказали щось на кшталт: «Ти навряд чи здаси, можеш навіть не намагатися». Але один із інструкторів відповів: «Нехай спробує — раптом у нього вийде». Ці слова тільки додали мені мотивації довести, що я можу.
Була зима. Я біг три кілометри — важко, на межі сил, але добіг. Здав підтягування, прес — усе, що вимагалося. Коли ми повернулися, інструктор сказав їм: «Він усе виконав».
Психологічний відбір і медичну комісію я також пройшов без особливих труднощів.
Для мене це стало переломним етапом у житті — усвідомлення того, що я зміг досягти своєї мети й потрапити до такого сильного та престижного підрозділу.
— Яку військову спеціальність опанував, що було найцікавішим?
— Я опинився в групі вогневої підтримки. Працював із мінометом разом із хлопцями: подавав і заряджав боєприпаси. Для мене це було щось нове і дуже цікаве: я щойно прийшов служити, тому буквально все викликало захоплення.
Згодом я дізнався про FPV-напрямок. Почав із симулятора, потім — полігони, реальні вильоти. Паралельно в нашій групі я зацікавився тактичною медициною. Вона мені особливо подобалася й давалася легко. Я проходив додаткові курси, навчався, але водночас не припиняв тренуватися з FPV, щоб не втрачати навички.
Коли почалася нова ротація, я вже працював із радіо-FPV. Добре пам’ятаю свій перший результативний виліт саме в цій ротації. Це було в районі Селідового. Нова зміна, чистий аркуш — і одразу успішна робота. Емоції були надзвичайні.
Згодом ми сформували власний екіпаж радіо-FPV. Я міг працювати як пілотом, так і другим номером, оскільки добре орієнтуюся на місцевості й впевнено працюю з картою. Мені достатньо фото, відео або координат цілі — і я вже розумію маршрут, як краще зайти та як скоригувати пілота.
Пізніше екіпаж скоротили до двох осіб, без окремого інженера. Тоді я взяв на себе й технічну частину: підключення обладнання, монтаж, дотримання техніки безпеки. Фактично поєднував обов’язки другого номера та інженера — і добре з цим справлявся.
Водночас я завжди залишався готовим замінити пілота. Ми працювали як взаємозамінна команда: за потреби я сідав за керування, а пілот переходив на позицію другого номера. Я постійно підтримував форму, тренувався, щоб у будь-який момент бути готовим підхопити роботу. Так само і він міг замінити мене.
У нашій справі це принципово — кожен має вміти все, щоб екіпаж залишався ефективним за будь-яких обставин.
— Ти відчув зміни у собі після першого бойового виходу?
— Зміни відбуваються колосальні, передусім у моральному плані. Мислення стає зовсім іншим. Ти починаєш по-іншому дивитися на життя, на людей, на цінність часу й самого існування. Після першого виходу, коли повертаєшся назад, здається, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Він ніби змінює свої барви.
Особливо гостро це відчувається в момент повернення, коли усвідомлюєш: ти живий. Це був твій перший бій. Ти вже бачив поранених побратимів, можливо — загиблих. Ти сам застосував зброю проти ворога і знищував його. І в цю мить приходить розуміння: колишнім ти вже не станеш.
Перші пережиті втрати, перші поранення поряд, перші сильні емоції бою — усе це глибоко змінює людину. Це досвід, який залишає слід назавжди й формує нову версію тебе.
— Найяскравіший спогад за роки служби?
— Коли наші хлопці зайшли працювати впритул із противником в Котлине, а ми прикривали їх FPV-дронами. Наше місце розташування було дуже близько до позицій, тому підліт до цілі тривав буквально три-чотири хвилини.
Пам’ятаю, як у радіоефірі пролунало: «Допоможіть! Противник зайшов у будинок навпроти, потрібно відпрацювати». Командир ще не встиг повністю вийти з нами на зв’язок, а ми вже виставляли дрон на старт і піднімали його в повітря.
Кілька хвилин — і FPV заходить просто у вікно. Чотири кілограми фугасу. Вибух — і будівля буквально складається до фундаменту. У радіоефірі одразу крики: «Хлопці, будинку немає! Дякуємо вам!».
Так тривало три доби, поки група виконувала завдання. Був момент, коли ворог спробував підійти до позицій наших хлопців, ми вилетіли й знищили їх просто на підході.
Найсильніші емоції — коли хлопці повернулися із завдання без втрат, навіть без поранених. Вони під’їхали до нас, тиснули руки, щиро дякували, казали, що саме завдяки нашій роботі противник не зміг до них наблизитися.
Напевно, це один із найкращих і найтепліших епізодів для мене.
— Найважчий памʼятаєш?
— Безумовно, це втрата побратима. Особливо, коли він був не просто товаришем по службі, а найкращим другом.
Найскладніше було прийняти сам факт його загибелі. Ще важче — зібрати те, що залишилось від нього…
Це досвід, до якого неможливо підготуватися і який назавжди залишається з тобою.
Я й досі пам’ятаю той день. Іноді згадую зі сльозами. Для мене це один із найболючіших і найважчих спогадів за весь час служби.
— Як ти ставишся до ворогів? Вони заслуговують на повагу?
— Не скажу, що це саме повага — скоріше, хочу сказати, що вони молодці в окремі моменти. Зокрема коли ми підлітаємо FPV-шкою, і вони просто стоять, не починають бігти, стріляти, а просто стоять і чекають прильоту. Щоб ми не крутились, а просто спокійно підлетіли, відпрацювали.
Перша електронна газета за матеріалами прес-служби 3-го полку ССО
Читайте також:
Залишити коментар: