Ілько Лемко: Коли поляки понесуть порожні труни Катині?

За нинішніми найбільш притомними цифрами, які в тому числі наводять і польські історики, у Волинській трагедії загинуло близько 50 тисяч поляків, а загалом же у Другій світовій війні, включно з радянськими репресіями, загинуло 5,8 мільйона польських громадян. Тобто на Волині начебто від рук вояків УПА в цій війні загинуло 0,86%, а від рук Третього Райху і Росії (тоді СРСР) – 99,14% поляків. Щодо цих 0,86% претензії до України і українців з боку польської держави в особі президента та майже всіх інших польських чільних політиків – непомірно гіпертрофовані і доходять фактично до істерії й нахабного втручання у внутрішні справи суверенної держави, а до ФРН і РФ, які вбили решту 99,14% польських громадян у Другій світовій, чомусь жодних претензій щодо «людобуйства» немає.

Утім, якщо кожне втрачене людське життя має однакову незрівнянну цінність, то з боку поляків до німців укупі з росіянами мало би бути претензій у 100 разів (!) більше, аніж до українців. А тепер уявімо собі рейвах у сто разів більший, аніж той, який нині чиниться Польщею стосовно України. Тут вже нічого коментувати не треба. А все ж цікаво, чому ФРН і РФ в очах польських праворадикальних і не тільки політиків такі білі й пухнасті (хоча від ФРН таки вимагають якихось необґрунтованих компенсацій), а Україну можна шпетити в хвіст і в гриву?

А тому що певна категорія політиків та їхнього елохторату не лише у Польщі, а й в усьому світі, поважають, бояться і дрижать перед силою, а якщо когось вважають за слабаків, то можна над ними і повимахуватись. Німеччину і Росію польські праворадикали вважають сильними державами, а Україну, яка, фактично захищаючи їх же самих, щосили бореться за своє існування і стікає кров’ю, можна зневажати, штурхати і копати, бо що вона тобі за це зробить? А щодо власне русофільських настроїв і прагнень поляків (деколи явних, деколи прихованих), звісно не всіх, утім доволі значної частини, то це дуже цікава історія. Бо якщо до прихильників ПІСу додати ще дві Конфедерації,

На ґвалт Пулавського і Паца (читай: на ґвалт Навроцького, Менцена і Брауна)
Встає шляхетськая земля,
І разом сто конфедерацій. (Т. Шевченко «Гайдамаки»)

то це буде гарантовано половина поляків. Історія з «Білим Орлом» значно підняла рейтинг Навроцького до 54%, і це явна українофобія, але чи тотожна вона русофільству. Та ні, які ж поляки русофіли? Одна польська політикиня недвозначно висловилася, що надання українському військовому підрозділові імені Героїв УПА ставить Україну в один ряд із Росією. Овва! То виходить, що для поляків тепер є два вороги: один, менший – Україна, і більший – Росія, а може, навпаки? Але ж це повна шизофренія, хоча можна називати українців нацистами, висипати на колії українське зерно, не давати Україні МІГи-29, закликати заборонити у Польщі червоно-чорний прапор, перешкоджати її вступу до ЄС etc. і одночасно казати, що й Росія – це ворог поляків. Утім тут полякам варто провести дуже відому всім маніпуляцію зі зніманням хрестика чи одяганням майток, бо така явна шизофренія, тобто абсолютне роздвоєння польського сприйняття двох своїх найбільших сусідів не може існувати.

А тому нам варто усвідомити, що польське русофільство таки існує, якою мірою – це вже інше питання, але його існування незаперечне, хоча треба відзначити, що інша значна частина поляків щиро підтримує власне Україну. Та все ж якщо хтось думає, що гасло польського фермера, вивішене на його тракторі: «Путін, розберися з Україною, Брюсселем і нашими правителями» є якоюсь випадковістю, то це явно не той випадок.

Так само як і нещодавня акція скандального польського політика Кшиштофа Толвінського, який передав вбивцям українців – «жолнєжом федерац’ї росийскєй, хлопаком в окопах» «в імєню в’єлю полякуф» пакети медичної допомоги, що на його думку: «добра і єсьть єсьть харашо», бо вони, тобто кацапські вбивці, «вальчон за нови пожондек, за покуй, пшецівко націзмові», борються «за новий порядок (Neuordnung Гітлера європейці добре собі затямили), за мир, проти нацизму, аби жоден нацист, жоден бандерівець, жодна влада, яка цим оперує, не могла розвиватися».

У цьому дев’ятихвилинному спічі поляка, який виступає від імені «багатьох поляків» і стверджує, що «русофобія – це страшна хвороба», можна простежити найголовніше – це просто відгомін панічного страху поляків перед могутньою Росією, і цей страх має глибокі історичні корені.

Король Речі Посполитої Август II (1697-1706) у своїх внутрішніх та зовнішніх проблемах шукав підтримки у Петра I, і це значно посилило вплив Росії на Польщу, а на кінець XVIII століття Росія добилася вирішального впливу у польській політиці.

У 1767–1768 роках у Львові стояли союзні російські війська під орудою генерала Петра Кречетникова. Польща тоді почувалася ще цілковито незалежною державою, до першого розбору залишалося пʼять років, про розвал Польщі ніхто всерйоз не думав. Однак уже тоді відчувалося, що під приводом «військової допомоги дружній державі» Катерина II поклала око на Галичину. Кречетников від імператриці мав завдання знайти у Львові представників шляхти, яких можна було б схилити на бік Росії. Ще до прибуття до Львова генерал отримав від російського посла в Польщі Миколи Репніна чітку інформацію, на кого саме можна покластися у цій важливій справі.

Найпопулярніша і найвпливовіша у тогочасному Львові світська левиця Катажина Коссаковська особисто ненавиділа польського короля Станіслава Авґуста, тому охоче визвалася допомогти Кречетникову здобути собі політичних прихильників. На урочистому бенкеті у митрополичих палатах на Святоюрській горі відбулося знайомство російського емісара з найвпливовішими львівськими шляхтичами. Потім генерал, вербуючи агентів впливу Росії, особисто зустрічався з кожним шляхтичем, платив йому гроші, і таким чином успішно формував російську пʼяту колону з найбільших польських патріотів, а польські патріоти Галичини завжди вважалися найпатріотичнішими в усій Речі Посполитій, на кшталт «од можа до можа», «нє зґінела» і «семпер фіделіс».

А згодом, тобто 4 грудня 1768 року, у Львові сталася абсолютно безпрецедентна подія: при незалежній польській державі, при живому королі найбільш патріотичні «кресовʼяки» урочисто святкували іменини чужої імператриці Катерини II. З цієї нагоди відбулася Служба Божа в Латинській катедрі, було прикрашено вулиці міста, влаштовано салют, а ввечері у Ратуші організували урочистий прийом, бенкет і концерт.

Великі польські патріоти були вже повністю готові віддатися до рук їхньої улюбленої Росії, і коли 1772 року внаслідок першого поділу Польщі Галичина несподівано потрапила не до омріяної Московії, а до Австрійської імперії, з Катажиною Коссаковською мало не стався інфаркт і вона потім до кінця життя люто ненавиділа австріяків, які якимось чином вперлися на місце її коханої країни боліт.

Отож, якщо родовиті й гонорові польські шляхтичі, котрі, безумовно, ще мали якесь поняття своєї вікової честі і гідності, могли так повестися на російські гроші, то чому б не припустити, що те саме нині роблять і антиукраїнськи налаштовані польські праворадикали – нащадки трохи іншого, доволі далекого від шляхти і від шляхетності соціального класу – постсоціалістичного робітничо-селянського плебсу?

Якщо без сумніву найавторитетніший сучасний польський політик, справжня легенда новітньої Польщі Лех Валенса щодо Кароля Навроцького висловлювався, що: «Половина польського суспільства уперше в історії обрала собі президентом сутенера, альфонса, футбольного хулігана, шахрая, лихваря, брехуна і наркомана — з великим схваленням з боку Католицької церкви, яка нібито проповідує євангельські цінності. Це не мій президент – і ніколи ним не буде. І це вже не моя церква», то чом же нам не припустити, що «хуліган», «шахрай», «брехун» і «наркоман», з огляду на беззаперечні «моральні цінності» цих персонажів, не може бути агентом впливу Росії чи то з фінансових, чи то з якихось інших міркувань? Ну це ж не ми ображаємо Навроцького, а сам Лех Валенса.

Досить цікавим було також ставлення значної частини польської шляхти і великих магнатів до патріотичних повстань 1830–1831 і 1863–1864 років. Багато великих землевласників володіли величезними маєтками в Російської імперії, а участь у повстаннях означала ризик конфіскації земель, заслання чи страту. Значна частина польських підприємців отримувала великі прибутки від торгівлі в межах Російській імперії, тому вони були зацікавлені у збереженні економічної стабільності, а можливе здобуття Польщею втраченої незалежності внаслідок цих повстань могло позбавити їх доступу до вигідних ринків величезної імперії боліт. Отаким був польський патріотизм «од можа до можа», який десь зникав, коли на кону стояло питання отримання прибутків. До слова, схожа ситуація нині є у проросійській Грузії, бо будь-який рух «геть від Москви» позбавить грузинів величезного російського ринку, і виникне проблема куди дівати свої мандарини, вино і «Боржомі».

Останніми днями значного розголосу набула тема оприлюднення цифр військової допомоги Польщі Україні за час повномасштабного вторгнення. Вона склала близько 4,5 мільярда євро. Якщо ж узяти загальну допомогу, включно з фінансовою та гуманітарною, то це виходить 5,9 мільярда євро. Натомість аналогічна допомога Україні від Данії складає 11 мільярдів євро, а від Норвегії 10 мільярдів євро. Населення Польщі нині 38 мільйонів, Данії 6 мільйонів, Норвегії 5,7 мільйона. Тобто з огляду на кількість населення Польща надала Україні допомоги під час війни приблизно у 12 разів менше, аніж Данія або Норвегія.

До оприлюднення цих цифр у польських та й у деяких українських ЗМІ майже завше йшлося про «велику», «безпрецедентну», «всеосяжну» і т. д. допомогу Польщі, нашого найближчого сусіда, доля якого безпосередньо залежить від того, чи виграє Україна цю війну. Насправді ж виходить, що ця допомога, порівняно з іншими країнами, така собі.

І ми на наш хлопський розум розмірковуємо, чому ж Польщі, розкривши реальні цифри цієї допомоги, захотілося так зганьбитися, а не залишатися на рівні «рятівниці» України з «безпрецедентною» допомогою, аби українці щодня і щоночі пам’ятали, кому вони всім зобов’язані і не згадували про «всякі УПА». Утім наш хлопський розум явно не доганяє справжніх реалій. Бо згадаємо Трампа: «Скільки Байден дав Україні? 350 мільярдів доларів. А скільки дав я? Нічого». І це незважаючи на те, що понад 60% американців виступають за допомогу Україні. Утім Трампа цікавить лише його «ядерний» електорат, який у захваті від того, що українцям нічого не дали.

Те саме і в Польщі. Мудрі оприлюднювачі цифр військової допомоги Україні сподівалися і зовсім небезпідставно, що праворадикальний електорат ПІСу і Конфедерацій тішитиметься незмірно, що так мало дали допомоги «нацистам, які прославляють вбивць мирних поляків». Аж зовсім ні, бо 44,8% поляків вважає, що і так дали забагато, нагадаємо у 12 менше, аніж якась там далека Данія, а краще взагалі їм нічого не давати, хай їх Росія вже доконає, аби знали, як називати військові підрозділи іменем УПА.

Утім, хто кого доконає – це ще питання. Польща, окрім історичного страху перед Росією, підсвідомо боїться і посилення військової та економічної ролі України, як потужної європейської держави, і коли занепаде Росія, а Україна вийде в лідери старого континенту, ось тоді поляки вже менше згадуватимуть про Волинь, а натомість набагато більше про Катинь, бо ж Росія ослабне і об неї спокійно можна буде витирати ноги, а щодо України такий номер вже не пройде. Тоді вулицями польських міст носитимуть порожні труни, на яких, замість сьогоднішнього напису «Волинь 1943», буде напис «Катинь 1940».