Ілько Лемко: Як Високий Замок оборонявся від турецької навали 1672 року

У серпні 1672 року багатотисячна турецько-татарська армія під особистою орудою султана Магомета IV вдерлася на Поділля. Кам’янець-Подільський, який вважався нездобутою твердинею, мусив піддатися. На нещастя власне в цей самий час у Високому Замку у Львові стався обвал частини замкових мурів, і що найнебезпечніше, завалилася криниця, нещодавно відновлена великими коштами і важкою працею. Швидке її полагодження було неможливе, і замок знову залишився без води. Напад турків спричинив жах в усій Речі Посполитій, яка була непідготовлена до війни з Туреччиною.

Магомет IV. (1642 - 1693) Фото Вікіпедії

Численні замки й замочки Поділля не могли чинити жодного спротиву регулярній турецькій армії. Без зусиль їх було здобуто понад сорок. Загальна паніка загрози охопила люд, будь-який опір здавався марним. Лише Львів повинен був знову стати на перешкоді переможного походу Османів. Однак сам Ян Собеський, у тому часі великий коронний гетьман, не вірив, що можна виконати це завдання і оборонятися, бо як він конфіденційно писав: «Зупинити ворога нема чим і боронитися нема чим. У Високому Замку завалена студня, мури і вали зруйновані, провіанту жодного, величезна дорожнеча… Не бачу можливості опиратися таким потужним силам неприятеля… якщо сам Бог Львів не оборонить, людські зусилля надаремні…»

Попри такий стан речей, місто під наглядом бургомістра Бартоломея Зиморовича гарячково готувалося до оборони, хоча більш, аніж половина мешканців його залишила.

Ян Собеський (1629 - 1696). Фото Вікіпедії

У середині серпня Ян Собеський прибув до Львова, аби дати йому хоч якусь надію, з Ратуші гаряче промовляв до тих, хто залишився, заохочував до тривалої оборони. Як залогу залишив місту полк з 540 вояків, утворений із чотирьох неповних хоругв піхоти, які мав при собі, і віддав під оруду військового коменданта Еліяша Лонцького, полковника «знаного з мужності», і чотирьох поручників. Збройна сила міста, складена з містян, передмістян і селян, що збіглись з околиць, становила близько трьох тисяч осіб.

Король Михайло Корибут Вишневецький дипломом від 31 серпня 1672 року затвердив розпорядження гетьмана і номінацію Лонцького, наказуючи йому, аби «маючи повну міць і владу, добре рядив, Високий Замок, мури, вали, брами стеріг і усіляку обережність щодо замку і міста виявляв…». Одночасно міській владі доручив, аби передовсім «для відновлення студні у Високому Замку надавав усіляку допомогу». На жаль, на виконання цього вже не було ані часу, ані грошей, головно тому, що насамперед треба було зайнятися містом.

Михайло Корибут Вишневецький (1640 - 1673). Фото Вікіпедії

Мала чисельність вояків, слабка надія на те, що замок, враховуючи всі недоліки, міг оборонятися, стали приводом до того, що Лонцький, вважаючи його за слабкий форпост, надав йому залогу з тридцяти, а за деякими даними, лише з двадцяти вояків, здебільшого угорців під орудою поручника француза Йоахіма Мегеліно.

«Виглядало на те, – з гіркотою зазначав бургомістр Зиморович, - ніби черевики Геркулеса дали дитині». Однак замок, як і багаторазово досі, так і тепер, виконав своє завдання, передовсім як спостережний пункт для околичного люду. За наказом Собеського вже від 20 серпня щодня почали стріляти з замкових гармат «на сполох», а вночі на його баштах палало декілька бочок смоли, вогонь яких «можна було бачити аж до Золочева».

Армія неприятеля підходила все ближче. Під Бучачем султан затримався з її більшою частиною, а на здобуття Львова, який призначив у «нагороду яничарам», вислав каплан-пашу з п’ятдесятьма тисячами турків, татар, козаків і волохів та з п’ятдесятьма гарматами. 19 вересня 1672 року з мурів Високого Замку побачили заграву пожеж з боку Глинян. Уранці над містом з’явилася татарська орда, відтак козаки і волохи, втім уражені пострілами з міста, замку і монастиря Бернардинців, трималися здалека. Перш, аніж надійшли турецькі загони, Лонцький, як і його попередники, наказав спалити передмістя.

26 вересня місто було оточене з усіх боків, і почалася третя регулярна облога Львова за останні 25 років. З обох сторін загриміли гармати, і «від їхнього гуку здавалося, що валиться небо, а земля гарчить зі своїх глибин», - писав хроніст. Неприятель слав кулі до міста з чотирнадцятьох різних позицій, робив підкопи, закладав міни, готувався до штурму. З батареї від костелика Святого Войцеха кулі летіли на Високий Замок, залога якого, маючи лише дві гармати, не могла давати адекватної відповіді.

У цих у мовах і зважаючи на брак води, Мегеліно бачив, що не зможе обороняти замок. Уже першої ночі з 26 на 27 вересня він наказав воякам забрати амуніцію, і залишивши гармати, вирушити до міста. Звістка про залишення замку немало здивувала турків, які не знали ані про його стан, ані про залогу. Без труду вони отримали важливу позицію для обстрілу міста. Одразу розмістився там загін яничарів, які залишені гармати обернули на місто і почали з них стріляти. Однак перебування тут турків було нетривалим.

Лонцький, під загрозою смертної кари, наказав Мегеліно відбити замок. Поручник, виконуючи наказ, уже наступної ночі зібрав своїх людей і з допомогою добровольців ударив із міста на замок. Вилазка виявилася вдалою: заскочені несподіванкою яничари втекли, і замком знову оволоділа залога захисників. «Власне тоді, коли наші відбирали у турків вищий замок, - пише хроніст, з-поміж хмар виблискувало якесь дивне світло, і здавалося, ніби небо смолоскипами присвітлювало нашій роботі, і ці блиски освітлювали місто аж до півночі».

Наступний день мав вирішити долю обложених. Неприятель приготував усе, аби навальним штурмом захопити місто і замок. Власне цієї хвилі у турецькому таборі з’явився королівський посол, висланий укласти мир. Гарматний вогонь одразу припинився. Розпочалися кількаденні перемовини. Каплан-паша за вісімдесят тисяч талярів погодився відступити від міста, однак коли дійшло до виплати, виявилося, що вдалося зібрати заледве п’ять тисяч, і як гарантію виплати решти, місто мусило дати десятьох заручників.

Таким чином замок вийшов переможцем, а місто знову отримало лаври слави, незважаючи на матеріальний занепад від стількох зусиль, відкупів, пожеж. Усе, що було за мурами, лежало у попелищі, і тогочасний львівський поет так описав цей краєвид:

…такий увесь кінськими копитами

Частково з болотом змішаний, частково на порох збитий,

Що не лише хтось чужий, але і той, хто його знав,

Не міг його упізнати, де перед тим рясно стояли будівлі.

Докладніше про турецьку облогу Львова 1672 року можна почитати ось тут.