Заяви української історикині Марти Гавришко про “неонацизм у ЗСУ” та критику ОУН-УПА стали ідеальним матеріалом для російської пропаганди. Її виступи цитують кремлівські ЗМІ, а експерти звинувачують у поширенні ворожих наративів під прикриттям академічної риторики. Детальніше про скандальну історикиню розповідає “Еспресо.Захід“.
Марта Гавришко – кандидатка історичних наук Львівського національного університету ім. І. Франка, родом із Миколаєва, що на Львівщині. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхала за кордон у США. Продовжила наукову діяльність в європейських та американських установах.
Маніпуляції історією та російська ІПСО з вуст Гавришко
У своїх статтях та інтерв’ю Марта Гавришко сформулювала низку тез, які викликали бурхливу реакцію. Головний мотив її критики – це те, як в сучасній Україні вшановують історичних діячів та символи, пов’язані з ранаціоналістичним рухом середини ХХ століття. Вона навіть паплюжить гасло “Слава Україні”, з яким українські герої захищають Україну від російських окупантів.
Гавришко стверджує, що українці ідеалізують ОУН-УПА і замовчують їхні злочини. Історикиня вважає, ніби держава та суспільство надто героїзують діячів ОУН-УПА, “обілюючи” їх образ і не говорячи про “темні сторінки”. На думку Гавришко, Україна фактично ігнорує злочини, скоєні українськими націоналістами під час Другої світової, і виправдовує радикальних історичних постатей. Вона наголошує, що багато з тих, кого сьогодні шанують як борців за свободу, були причетні до нацистського терору, а “культ ОУН-УПА” із локального явища перетворився на загальноукраїнський.
Насправді: Офіційна Україна не прославляє нацизм і не героїзує колаборантів. Державна політика пам’яті вшановує борців за незалежність – зокрема таких, хто боровся проти радянського окупаційного режиму – але це зовсім не означає підтримку нацистської ідеології. Постатей на кшталт Степана Бандери чи Романа Шухевича українці шанують як символи визвольного руху. Українська держава не схвалює злочинів минулого: складні моменти історії відкрито обговорюються, а не замовчуються. Прийнято навіть спеціальний закон (2015 року) про засудження нацистського і комуністичного тоталітарних режимів – тож жоден посадовець в сучасній Україні не виправдовує нацизм. Ба більше, українські наукові інституції та Інститут національної пам’яті працюють над критичним осмисленням минулого через конференції, дослідження і публікації. Тому слова Гавришко про “масову героїзацію нацистських колаборантів” є щонайменше перебільшенням і не відповідають реальності. Крім того, діяльність ОУН та УПА охоплювала не лише, до прикладу, Галичину: осередки українського визвольного руху діяли далеко за межами одного регіону і точно не може вважатися локальним явищем в історії України. І Гавришко, як історикиня, мала б це знати.
Гавришко стверджує, що українське військо використовує нацистську символіку. Вона заявляє, нібито у сучасних Збройних силах закривають очі на використання символів, пов’язаних з нацизмом. Як приклад, Гавришко в колонці для німецької газети Berliner Zeitung писала, що в українській армії можна побачити відзнаки дивізії “Галичина” чи батальйону “Нахтігаль”. Також вона нарікає, що в Україні називають вулиці на честь історичних діячів, яких дослідниця вважає пов’язаними з нацистськими злочинами. Гавришко говорить про “есесівські символи” в українській військовій традиції та робить із цього висновок про неонацизм у війську.
Насправді: В ЗСУ немає офіційно дозволеної нацистської символіки. Усі емблеми і назви підрозділів затверджуються військовим керівництвом та проходять державний контроль. Відверто нацистські знаки заборонені – це чітка позиція Міноборони. Ті окремі випадки, на які посилається Гавришко, вирвані з контексту і не є масовою практикою. Символи, схожі на деякі нацистські (наприклад, так званий “вовчий гак”), у сучасному українському війську мають інше значення. Зокрема, поширена емблема у вигляді переплетених літер “І” та “N”, відома як символ “Ідея Нації”, використовується деякими підрозділами (наприклад, полком “Азов”) і не є нацистською в українському розумінні. Цей знак справді нагадує рунічний символ, що колись використовувався нацистами, але сьогодні він осмислений по-іншому – як монограма національного відродження, а не пропаганда неонацизму. Фактично, Гавришко бере поодинокі випадки (як-от нашивка чи емблема окремого бійця) і роздмухує їх до рівня тенденції, хоча системної проблеми немає. В українському війську служать сотні тисяч людей різних поглядів, і поява кількох неоднозначних символів не означає, що армія “просякнута” нацизмом. Критики вважають, що Гавришко маніпулює фактами, не згадуючи, наприклад, що ті ж згадки про дивізію “Галичина” в Україні мають переважно історико-меморіальний, а не ідеологічний характер. Тож говорити про толерування нацистської символіки в ЗСУ – некоректно і бездоказово.
Гавришко стверджує, що влада покриває ультраправих і використовує їх, а Зеленський служить “ширмою”. Історикиня звинувачує українське керівництво в тому, що воно свідомо не засуджує радикалів у своїх лавах, бо політично на них покладається. За її словами, нинішня влада (включно з президентом Зеленським) начебто заплющує очі на вплив ультранаціоналістів, адже в умовах війни спирається на них як на боєздатну силу. Гавришко навіть припускає, що Володимир Зеленський, як президент-єврей, став “зручним прикриттям” – мовляв, його єврейське походження використовується, щоб не привертати уваги Заходу до ультраправих настроїв в Україні. В одному з інтерв’ю Марта Гавришко емоційно заявила, що “радикальні націоналісти захопили Україну”, натякаючи, ніби крайні праві сили визначають політику держави, поки керівництво робить вигляд, що проблеми не існує.
Насправді: Звинувачення у “змові” української влади з неонацистами – абсурдні. В Україні немає жодної “системи” покривання ультраправих. Поодинокі випадки радикальних проявів дійсно траплялися, але їх не замовчували – про них писали ЗМІ, їх обговорювали в суспільстві, і винні нерідко несли відповідальність. У Збройних Силах існують механізми дисципліни і перевірки: якщо військовослужбовця помічають у пропаганді екстремізму чи використанні заборонених символів, реакція слідує. Жодного “мовчазного схвалення” неонацизму з боку командування немає. Українська влада загалом приділяє увагу боротьбі з екстремізмом – як правим, так і лівим. Так, ще 2015 року Україна на законодавчому рівні засудила і комуністичний, і нацистський тоталітарні режими, а силові структури регулярно звітують про припинення діяльності маргінальних неонацистських угруповань, якщо такі з’являються. Твердження Гавришко про те, що “ультранаціоналісти захопили Україну”, – це пропагандистська страшилка, яку давно тиражує Москва. Насправді крайні праві партії не мають підтримки у парламенті, їхні кандидати на виборах отримують мінімальні результати, а вплив радикалів на державну політику мізерний. Президент Зеленський зовсім не “прикриває” міфічних нацистів – навпаки, він як Головнокомандувач зацікавлений у тому, щоб в армії не було жодних екстремістських елементів, що дискредитують Україну. Отже, розповіді про “неонацистів при владі” – це вигадка російської пропаганди, і сумно, що їх фактично повторює українська історикиня.
Марта Гавришко – рупор Кремля?
Різкі заяви Марти Гавришко викликали шквал обурення серед українців. Історики, ветерани, громадські діячі та звичайні коментатори звинуватили її у тому, що вона фактично підспівує кремлівській пропаганді. Адже саме тезу про “нацистів в Україні” Москва використовує для виправдання своєї агресії. І от тепер українська дослідниця озвучує подібні звинувачення на весь світ – це просто подарунок для російської інформаційної війни.
російські медіа не забарились скористатися з виступів Гавришко. Кремлівські пропагандистські ресурси радо цитували її слова як “доказ” своїх тез. Приміром, російська газета “Аргументы и факты” вийшла з гучним заголовком: “Историк призвала ЕС спросить у Киева, почему ВСУ восхваляют нацизм”. У цій статті навели пасаж із колонки Гавришко у Berliner Zeitung, де вона саркастично питає, чи поцікавляться лідери ЄС у Зеленського, “чому деякі українські солдати прославляють дивізію СС ‘Галичина’ та батальйон ‘Нахтігаль’”. Новину підхопили й інші ресурси – з’явились матеріали на Gazeta.ru, Lenta.ru, навіть державне агентство ТАСС поширило “викривальні” цитати історикині. Фактично, російська пропаганда подала слова Марти Гавришко як сенсаційне визнання з українського боку про буцімто нацистські тенденції в Україні. Для Кремля це інформаційна знахідка: мовляв, дивіться – сама українка підтверджує, що в Києві правлять неонацисти.
Через такий резонанс багато хто в Україні задався питанням: а чи не грає Гавришко на боці ворога свідомо? З’ясувалося, що свої найбільш скандальні матеріали вона публікує на платформах, відомих критичним до України поглядам. Наприклад, об’ємне інтерв’ю з нею з’явилося у американському виданні Consortium News, яке часто транслює прокремлівські наративи для західної аудиторії. Свої статті історикиня також розміщує на сайтах на кшталт німецького NachDenkSeiten – а ті матеріали потім із задоволенням цитують російські пропагандисти. Більше того, з’ясувалося, що Гавришко давала інтерв’ю відверто проросійським коментаторам. Приміром, вона спілкувалася з польським пропагандистом Томашем Янковським, який відкрито підтримував проєкт “новоросії” та виправдовував анексію Криму. Ще один її співрозмовник – норвезький політолог Ґленн Дізен, постійний експерт російського телеканалу RT і рупор кремлівських тез на Захід. Такі контакти лише посилили підозри щодо мотивів Гавришко.
Гавришко на розмові з Томашем Янковські – польським проросійським пропагандистом, який підтримував ідею “новоросії” та анексію Криму
Гавришко порозмовляла з проросійським норвезьким політологом, постійним коментатором RussiaToday та рупором російських наративів на Захід Ґленном Дізеном
Формальних доказів, що Марта Гавришко працює на російські спецслужби, немає. Однак інформаційний скандал довкола неї мав конкретні наслідки. Ім’я історикині потрапило до бази сайту “Миротворець” – ресурсу, який публікує дані осіб, запідозрених у антиукраїнській діяльності. Гавришко внесли до списку з примітками на кшталт “поширювачка кремлівської пропаганди”. Сама дослідниця обурилася і заявила, що її включили до “Миротворця” лише через принципову позицію – мовляв, вона критикує ультраправі тенденції, от її і записали у “вороги”. Та для пересічних українців таке пояснення не надто переконливе. Адже час, місце і форма її висловлювань виглядають як навмисне підібрані, щоб завдати інформаційного удару по Україні. У найтяжчий момент, коли країна бореться за виживання, з’являються заяви про “героїзацію нацизму” – і ворог негайно це використовує.
Багато коментаторів підкреслюють: навіть якщо брати факти, які наводить Гавришко, подає вона їх однобоко і емоційно, без контексту. Через це такі заяви дуже легко вирвати з контексту і пустити у пропагандистське плавання. По суті, значна частина тез Марти Гавришко дублює головний міф Кремля про “нацистів у владі в Києві”. Тож не дивно, що російська дезінформаційна машина так вхопилася за кожне її слово, називаючи їх “викриттями з перших вуст”.
Політична оглядачка Ольга Попович, коментуючи цю ситуацію, наголосила: проблема не в тому, що хтось має “іншу думку”, а в тому, як і де цю думку озвучують. Марта Гавришко, безумовно, як науковиця має право на свої оцінки. Але спосіб, у який вона їх виносить на публіку, зробив її слова зброєю в руках ворога.
Попович звертає увагу, що Гавришко виступає переважно в іноземних медіа, де аудиторія не знає українського контексту. І подає вона матеріал дуже однобоко – фактично звинувачує Україну в героїзації нацизму без жодних застережень чи пояснень. У результаті складається спотворена картина, ніби сучасна Україна дійсно прославляє нацистів.
Таким чином, кейс Марти Гавришко – наочний приклад, як під час війни під виглядом “академічної принциповості” може вестись шкідницька інформаційна робота. Хоч би якими були особисті мотиви Гавришко, результат її публічних виступів один: вони працюють проти України. Тому не варто дивуватися, що українське суспільство сприйняло її заяви як зраду. В умовах, коли слово може вартувати життя, поширення кремлівських міфів – це свідомо чи ні, але фактично робота на ворога. І Марта Гавришко своїми скандальними тезами цю роботу виконала. Тепер її ім’я назавжди асоціюватиметься з інформаційною диверсією проти України.
Довідка
Марта Ігорівна Гавришко – українська історикиня, кандидатка історичних наук. Народилася 1984 року на Львівщині. Закінчила історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка, у 2010 році захистила дисертацію та здобула науковий ступінь PhD (кандидата наук) з історії. Спеціалізується на темах воєнного насильства, гендерних аспектів війни та політики пам’яті.
З початком повномасштабної російсько-української війни Марта Гавришко виїхала за кордон. Продовжила наукову діяльність в європейських та американських установах. Зокрема, була запрошеною дослідницею і викладачкою в Центрі дослідження Голокосту та геноцидів (Strassler Center) при Університеті Кларка (США).
У наукових колах, ще до скандалу з російськими наративами, Гавришко була відома гарними працями про участь жінок у підпіллі ОУН-УПА, про випадки сексуального насильства під час війни, а також дослідженнями з історії націоналізму та пам’яті про Голокост.
Проте широкого розголосу її ім’я набуло лише останнім часом – після серії публічних виступів та інтерв’ю, де вона різко розкритикувала державну політику пам’яті в Україні, воєнну риторику влади та присутність ультраправих ідей у Збройних Силах. Ці заяви й зробили Гавришко фігуранткою скандалу, викликавши хвилю засудження за підігрування кремлівській пропаганді під виглядом академічної дискусії.