Кінець світу стариганів. Рецензія на фільм «Діґґер»
Фільм «Діґґер» (Digger) – нова робота мексиканця Алехандро Ґ. Іньярріту, титулованого режисера, лауреата кількох «Оскарів» і призу за режисуру Каннського кінофестивалю. Цього разу він пропонує апокаліптичну сатиру про людину, яка настільки звикла вважати себе наймогутнішою у світі, що, навіть спричинивши його кінець, вирішує осідлати наратив і особисто всіх урятувати.
Діґґер Роквелл у виконанні Тома Круза – техаський нафтовий магнат, живий пам’ятник капіталізму минулого століття, що заробив статки на викопному паливі й тепер мусить розгрібати екологічну катастрофу, спричинену власною жадібністю. Як заведено в Іньярріту, звичайної сатири для цього замало. Дуже швидко реальність починає розшаровуватися, часові лінії накладаються одна на одну, а глядачеві постійно пропонують угадувати, на якому рівні цієї фантасмагорії він перебуває цієї миті.
Цим «Діґґер» найбільше нагадує «Бердмена», тільки нервова історія про актора й театральну сцену розрослася до масштабів глобальної катастрофи, але потім знову повернулася на театральні підмостки. Іньярріту цікавить не лише те, що відбулося, а й те, хто розповідає історію, хто в ній грає, де закінчується вистава і чи має мистецтво якусь силу, коли за дверима починається реальний світ та «реалполітика». Своїм поглядом на перевагу сили наративу й інтерпретації над фактами «Діґґер» перегукується з «Веріті» Майкла Шоуолтера, що паралельно йде в прокаті. Адже у сучасному світі постправди будь-який факт можна поставити під сумнів і витлумачити його на свою користь.
«Діґґер» щедро перемішує сатиру, притчу, театр, абсурд, фантазію й майже трансцендентальні роздуми про відповідальність людини за власні дії. Іньярріту ніколи особливо не боявся переборщити із заплутаністю власних думок, і тут теж вирішив, що краще сказати забагато, ніж недоговорити.
Паралельно «Діґґер» постійно викликає в пам’яті «Не дивись угору» Адама Маккея. Там людство не могло домовитися, як реагувати на комету, яка летить просто на Землю, бо політика, рейтинги, бізнес і телеефір виявлялися важливішими за реальну загрозу. Тут ситуація приблизно така сама: катастрофа вже запущена, науковці прогнозують страшні наслідки, але люди, що ухвалюють рішення, значно більше переймаються тим, хто буде винен і чи можна перетворити кінець світу на чергову можливість для самопіару.
У цьому сенсі фільм виглядає як сатиричне передбачення світу, до якого нас можуть привести популісти, мільярдери з месіанським комплексом і виборці, які щоразу охоче купуються на просту відповідь на складне питання. Споживацький рай поступово перетворюється на дистопію, де технології, дрони й автоматизація дозволяють зберегти те, що залишилось від блакитної планети.
Щоправда, саме тут відчувається, що задум «Діґґера» народився не вчора. Іньярріту почав розробляти історію після «Легенди Г’ю Гласса», а головною причиною апокаліпсису робить хижацький видобуток викопного палива. Десять років тому така конструкція виглядала б майже універсальним образом майбутнього. У 2026 році вона вже трохи нагадує прогноз із далекого минулого. Російська війна проти України, стрімкий розвиток ШІ, нова гонка озброєнь, автономні системи й технологічні корпорації суттєво змінили набір страхів, із якими ми дивимося в майбутнє. Іньярріту ж уперто продовжує копати нафту.
Проте значно точніше він б’є по людях, які контролюють нафтовий бізнес. «Діґґер» населений дуже старими чоловіками, які дивним чином встигають перед смертю опинитися на найважливіших посадах у корпораціях та державах. Вони фізично вже належать минулому, але продовжують визначати майбутнє тих, кому жити після них. Діґґер – найбільш гротескний представник цієї касти, але поруч є президент США у виконанні Джона Гудмана, його оточення, чиновники й військові, для яких планетарна катастрофа передусім є кризою менеджменту та репутації. Однією з найпромовистіших сцен стає та, де у кімнаті для нарад можновладці починають шукати бодай одну жінку, а не знайшовши, дико регочуть.
Паралель із Дональдом Трампом настільки очевидна, що фільм майже не намагається її приховувати. Діґґер говорить з акцентом американського Півдня, поклоняється власному успіху, безсоромно хапається за пах, натякаючи на сталеві яйця, вважає багатство доказом інтелекту, бачить себе природженим рятівником і вважає, що будь-яка критика продиктована заздрістю до його величі. Том Круз грає не буквального Трампа, а ширший тип американського магната-популіста, але руда чуприна так і проситься до цього образу.
Саме Круз стає головною причиною дивитися цей фільм до кінця, навіть коли Іньярріту вкотре вирішує накласти ще один сенсовий шар на попередні п’ять. 64-річний актор грає 65-річного чоловіка, проте значно огряднішого й менш привабливого за себе. Для ролі Круза сховали під складним протезним гримом, який спочатку накладали близько шести годин, перш ніж сам актор допоміг перебудувати процес і суттєво його пришвидшити.
Та це не просто черговий випадок, коли красивого актора роблять негарним, щоб усі заговорили про серйозну акторську роботу. Круз справді використовує трансформацію. У Діґґері залишається його знаменита фізична енергія, тільки цього разу вона потрібна не для героїзму, а для патологічного самолюбства. Він кричить, жестикулює, переконує, наказує, ображається й загалом поводиться так, ніби має достатньо волі, щоб змусити навіть океанські течії змінити напрямок.
Навколо Круза Іньярріту збирає настільки потужний ансамбль, що інший режисер, можливо, зняв би з цими акторами три окремі фільми. Різ Ахмед грає науковця Ганеша, одного з небагатьох людей у кімнаті, які ще намагаються розмовляти мовою причин і наслідків. Сандра Гюллер отримує роль Емми, сестри Діґґера, яка начебто представляє гуманнішу й екологічнішу версію великого капіталу. Проте її історія демонструє лише безправне становище жінок у світі чоловіків і безперспективність екологічних проєктів, що служать ширмою для корпорацій, які їх фінансують, аби приховати шкоду, якої вони завдають природі. Також у кадрі з’являється Джессі Племенс у смішній перуці – про його роль краще не розповідати, щоб уникнути спойлерів.
Проблема в тому, що Іньярріту, маючи цей ансамбль, дуже не любить рухатися прямо. Фільм тривалістю трохи понад дві години суб’єктивно здається довшим, бо замість розвитку він регулярно розширюється вбік. Нова часова площина, новий рівень реальності, чергова театральна умовність, ще одна зміна перспективи. У певний момент розумієш, що автор не просто просить складати пазл – він ще й увесь час підсовує нові елементи.
Це може дратувати, але водночас саме така надмірність і робить «Діґґера» фільмом Іньярріту. Він не задовольняється прямою політичною сатирою. Йому потрібно, щоб історія одночасно була притчею про екологію, розмовою про силу наративу, фарсом про американську політику, сімейною драмою, антикапіталістичним памфлетом і метафізичним роздумом про те, чи здатна людина взагалі усвідомити власну провину.
Фільм навіть знятий так, ніби кожен кадр повинен засвідчити масштаб режисерських амбіцій. Іньярріту знову працює з Еммануелем Любецкі, а картину повністю зняли у форматі VistaVision. Широкі композиції, викривлені перспективи, рух усередині великих просторів і мегаломанські декорації перетворюють стрічку на грандіозну виставу. Як і у «Бердмені», Іньярріту знову цікавиться мистецтвом як способом дістатися до правди через брехню. Театр і кіно дозволяють сказати те, чого персонажі не можуть сформулювати прямо. Але водночас режисер запитує, чи взагалі має значення правильно поставлена вистава, якщо світ за її межами продовжує котитися в прірву.
Це доволі песимістична думка для фільму, який зовні багато жартує. «Діґґер» постійно сміється з людей, які переконані у власній винятковості, але врешті визнає, що насмішки їх не зупинять. Ми можемо скільки завгодно впізнавати реальних політиків у карикатурах, сміятися з президентів і бізнесменів похилого віку, а потім усе одно віддати їм чергові вибори, компанію чи країну.
І тут найточнішою мішенню сатири стають не вони, а ми. Діґґер не існував би без світу, який десятиліттями споживав усе, що він продавав. Політики-популісти не виникають без виборців, які погоджуються на прості відповіді. Рай консьюмеризму не падає з неба – його дуже довго будують люди, переконані, що комфорт сьогодні автоматично важливіший за наслідки завтра.
Саме тому екологічна тема, попри певну застарілість конкретного способу її подачі, все ж працює. Іньярріту говорить про цивілізацію, яка чудово вміє бачити проблему, прораховувати наслідки й навіть знімати про них кіно, але значно гірше вміє змінювати поведінку. Ми знаємо, що відбувається, просто постійно сподіваємося, що платити доведеться комусь іншому.
У результаті «Діґґер» вийшов фільмом одночасно дуже сучасним і трохи запізнілим. Його політична сатира влучно зображує популістів, які старіють, культ мільярдерів і суспільну готовність повірити людині, яка достатньо впевнено назве себе рятівником. Але його образ майбутнього все ще значною мірою належить світу, де головною загрозою залишаються нафтові корпорації, а не алгоритми, автономні системи й нові великі війни.
Та якщо продертися крізь очевидну затягнутість, навмисну фантасмагорію й непросте нашарування реальностей, за ними залишається велика акторська вистава. І найкращий номер у ній, безумовно, належить Тому Крузу. Після десятиліть, проведених у ролі майже безсмертного героя, він дозволив собі зіграти людину стару, смішну, огидну, харизматичну й водночас дуже небезпечну. Можливо, найкращий жарт «Діґґера» саме в цьому. Том Круз усе життя рятував світ у кіно, і зрештою Іньярріту дав йому персонажа, який теж абсолютно переконаний, що здатен це зробити. Тільки цього разу світ найбільше потребує порятунку від нього самого.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati