Ви живете на Полтавщині десять, двадцять років чи навіть усе життя й переконані, що добре знаєте свій край? А чи знаєте, де в області досі зберігаються унікальні традиції, які пісні співали тут сто років тому, чим відрізняється кухня в різних куточках Полтавщини та хто сьогодні відроджує локальну культуру?
Можливо, вам здається, що про свій регіон ви вже знаєте все. Та насправді це може бути лише ілюзією. За звичними назвами сіл і міст ховаються історії, традиції та культурні особливості, про які ми часто навіть не здогадуємося.
Про те, як заново відкривати місце, у якому живеш, говорили 8 серпня у Полтаві на першому в Україні демократичному фестивалі «Ґанок». Подія відбулася у дворі Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. У межах фестивалю пройшла дискусія «Локальні ініціативи як подорож до коренів», яку модерувала Анастасія Мацько.
На сцені перед глядачами сиділи представники різних культурних світів із Кропивницького, Чернігова, Ужгорода та Полтавщини. Вони говорили про традиційний спів, архітектурну спадщину, локальну ідентичність, культурні експедиції та роботу з громадами.
Окремо учасники сфокусувалися на Полтавщині — краї, який, попри свою відому й очевидну спадщину, досі ховає чимало невідкритих історій, глухих куточків, забутих обрядів та дивовижних людей, які прагнуть повернути все це до життя.
«Я зрозуміла, що нічого не успадкувала»
Для Інни Данильченко, співзасновниці культурного та просвітницького руху «Баба Єлька» з Кропивницького, шлях до локальної культури почався з особистих спогадів. Вона розповіла про дитинство, проведене у селі: корів Квітку й Калину, походи з дідом на ставок, смажені карасі, бабусині пісні, піч, на якій вона спала, хліб, випечений у печі, та інші звичайні для того часу речі. У дитинстві все це здавалося природною частиною життя. Однак після переїзду до міста поступово прийшло усвідомлення: значна частина цього світу зникла, а наступному поколінню її вже ніхто не передав.
«Ти приїжджаєш у місто і поринаєш у зовсім інший світ, і лише поступово розумієш, що це все зникло, і ти нічого не успадкував. Ну, хіба що дерев’яну качалку своєї баби Соні».
Поворотним моментом стало знайомство зі Світланою Булановою — онучкою баби Єльки. Обидві жінки, маючи власний професійний досвід, зіткнулися з дуже простим, але принциповим питанням: як передавати дітям локальну українську культуру, якщо про неї майже немає інформації? Яку колискову співати дитині, якщо хочеться, щоб вона була саме з Кіровоградщини? Яку традиційну страву готувала бабуся? Як щедрували в конкретному селі? Який одяг носили місцеві мешканці? На багато з цих питань не було відповідей навіть у мережі. Тому команда «Баби Єльки» почала збирати те, що ще можна було знайти, — спогади людей, пісні, рецепти, традиції, одяг, предмети побуту. Так локальна пам’ять перетворилася на культурний рух.
Сьогодні «Баба Єлька» — це громадська організація, просвітницька та волонтерська ініціатива, яка досліджує Кіровоградщину та працює з її локальною ідентичністю.
«Ми в першу чергу робимо це для себе і для своїх дітей, тому що взяли для себе маленьку мету — виховати українця, який буде мати набір ідентичності. Локальний патріотизм, створення проєктів, пов’язаних із цим локальним патріотизмом, і вивчення себе на своїй землі в контексті української історії».
Від колискової до культурного набору
Для «Баби Єльки» дослідження не закінчується архівами чи експедиціями. Важливо, щоб зібрані матеріали поверталися до людей у зрозумілій і доступній формі. Інна Данильченко показала учасникам дискусії культурні продукти, створені командою. Серед них — збірка місцевих колискових. Її ідея виникла саме з особистого досвіду: коли Інна стала мамою, вона не знайшла колискової, яку могла б назвати своєю, локальною.
Тепер у Кіровоградській області породіллі отримують разом із пакунком для немовляти збірку колискових із QR-кодами та нотами. Тобто традиція не просто зберігається — її буквально повертають у повсякденне життя.
«Це те, чого не вистачало мені. Не вистачало колискових, не вистачало щедрівок. І ми вирішили це створити».
До культурного набору також увійшли матеріали про писанкарство, традиційний спів, танці, вибійку, локальні писанки, збірники та ігри.
Таким чином, традиція перестає бути музейним експонатом. Її можна взяти додому, послухати, побачити, спробувати повторити й передати своїй дитині.
На Чернігівщині традицію не лише слухають — її проживають
Інший підхід до роботи з локальною культурою представила Вікторія Зацнова, яка працює зі «Співочою майстернею» на Чернігівщині. Їхня мета — зробити традиційний спів не чимось архаїчним, що існує лише на сцені чи в етнографічних записах, а частиною сучасного життя.
До майстерні приходять діти й дорослі, люди з різних куточків України, зокрема ті, хто через війну залишив свої домівки. Так традиція, що виникла в конкретних селах Чернігівщини, стає спільним досвідом для людей із різним походженням. А згодом вирушає ще далі — за межі області й навіть України.
Вікторія розповіла про учасницю майстерні, яка вивчала чернігівські традиційні пісні онлайн, а потім співала їх під час походів у гори. Одного разу пісня з Чернігівщини прозвучала навіть на гірській вершині:
«І це неймовірно приємно бачити, коли, підкорюючи найвищі точки Європи або ж Азії, лунає пісня з проводів русалок, яка поширена саме на Чернігівщині, десь на вершині гори».
Однак у роботі майстерні важливо не лише навчити пісні. Кожна подія супроводжується історичним контекстом: звідки походить традиція, у якій громаді її записали, хто її досліджував. А вже після цього учасникам пропонують безпосередньо долучитися до традиції — поспівати, взяти участь у майстер-класі чи іншій активності.
«Для нас дуже важливо, аби кожна людина могла цю традицію у свій спосіб прожити. І один із важливих для нас моментів, аби цей досвід був ненасильницьким. Ти можеш почуватися абсолютно комфортно. Якщо не хочеш співати — можеш просто посидіти в колі, побути поруч з іншими людьми».
Цей принцип, за словами Вікторії, дозволяє залучати людей, які раніше взагалі не мали досвіду взаємодії з традиційною культурою.
Поки села зникають, пам’ять потрібно встигнути зберегти
Окремим викликом для Чернігівщини є зникнення сіл і, відповідно, носіїв традиції. Саме тому «Співоча майстерня» проводить експедиції. Команда їздить у села, спілкується з людьми старшого покоління та записує їхні пісні й розповіді. Але культурна робота — це не лише створення нового контенту. Частину вже зібраних матеріалів також потрібно врятувати від фізичного зникнення.
Команда працює над оцифруванням записів, зроблених ще у 1980-х роках. Тодішні дослідники записували традиційний спів на касети, які тепер поступово переносять у цифровий формат.
«Для нас дуже важливо ось тут і зараз проводити ці експедиції, зберігати те, що вже було зібрано. Тому що це невід’ємна частина нашої діяльності — зберігати традицію в тому вигляді, якою вона народжувалася і якою вона існує».
Ужгород, який ховається за міфами про каву та сакури
Із традиційного співу дискусія перейшла до іншої форми культурної спадщини — архітектури. Ліна Дегтярова, яка працює з архітектурною спадщиною Ужгорода, зізналася: одним із найбільших викликів є освітня робота. Людям потрібно спочатку показати те, чого вони раніше не помічали.
Ужгород часто асоціюють із сакурами, кавою та затишними вулицями. Однак, за словами Дегтярової, за цими туристичними образами ховається значно глибша історія. Після навчання у Львові та десяти років життя в Києві вона повернулася до рідного Ужгорода й подивилася на нього вже з іншої перспективи. Так з’явилося усвідомлення цінності архітектури міжвоєнного модернізму.
«Помандрувавши світом, я зрозуміла, що архітектура міжвоєнного модернізму в Ужгороді єднає нас дуже сильно з європейським контекстом. І це не порожні слова. Це дуже тогочасна сучасна архітектура, яка, в принципі, залишається і зараз комфортною, тому що вона збудована за основами школи Баухаус».
Ліна Дегтярова разом з однодумцем Олегом Малашиним заснувала громадську організацію «Ужгородський модернізм». Команда популяризує архітектурну спадщину через соціальні мережі, сайт, публічні виступи та наукові публікації. Завдання — показати не лише цілі будинки, а й деталі: фактуру поверхонь, ручну роботу, архітектурні рішення. За словами Дегтярової, коли людина починає розуміти, що саме вона бачить, ставлення до міста змінюється.
«Коли люди бачать і вже розуміють, що це не просто так — що це ручна робота, інноваційні технології, провідний архітектор або щось справді світового рівня того часу, — вже легше захопити. І ця любов з’являється».
«Провінційне місто»: звідки взявся цей стереотип
Модераторка зустрічі Анастасія Мацько поставила учасникам питання, яке фактично стало одним із центральних у дискусії: чому досі існує уявлення, що культура твориться передусім у Києві, а регіони мають лише сприймати вже готові культурні продукти?
У цьому контексті особливо важливим став досвід Тетяни Терен — культурної менеджерки та представниці проєкту «Терени». Вона нагадала, що сама народилася й до 17 років жила на Полтавщині. Хоча нині Тетяна живе в Києві й ніколи не мешкала безпосередньо в Полтаві, зв’язок із регіоном для неї сформувався ще в дитинстві.
Саме тому рішення повертатися на Полтавщину з культурними проєктами значною мірою пов’язане з пам’яттю про дитинство, бабусю і дідуся та середовище, у якому вона виросла. Але причину, чому регіони тривалий час залишалися на другому плані, Терен бачить значно ширше.
За її словами, централізація культурного життя має історичне коріння. Імперським системам було невигідно, щоб активно розвивалися локальні та національні ідентичності. Натомість формувалася одна домінантна ідентичність, прив’язана до центру. Цей підхід, на її думку, частково продовжував існувати й після проголошення Незалежності України.
«Ми маємо пам’ятати, що імперії було не те що невигідно, навіть небезпечно, щоб розвивалися локальні ідентичності і національні ідентичності. Ідентичність мала бути одна, і вона мала бути спрямована на одну столицю».
Після цього Україна багато років розвивалася за моделлю, де столиця та кілька великих міст мали більше ресурсів і можливостей, а регіони отримували менше уваги. Внаслідок повномасштабного вторгнення ситуація стала ще складнішою. Частина активних людей виїхала з регіонів через безпекові обставини, частина пішла на фронт.
Водночас саме локальні ініціативи можуть стати одним із важливих ресурсів для майбутнього розвитку громад.
«Я згодна з тим, що найбільші зміни може робити держава, може робити влада. Тому питання регіонів і розвитку регіональних ініціатив має бути частиною нашої державної політики. Але якщо ми, люди, які належать до громадських організацій, маємо політичні, медійні чи культурні інструменти і можемо сьогодні підтримати регіони, особливо ті, що ближчі до лінії фронту, ближчі до кордону, то це наш окремий внесок у майбутнє України після нашої перемоги», — наголосила Тетяна Терен.
«Я досі не знаю повністю Полтавщину»
Саме Полтавщина стала одним із найпомітніших прикладів під час дискусії.
Тетяна Терен зізналася, що мала власний стереотип щодо рідного регіону. Їй здавалося, що вона добре знає Полтавщину: у дитинстві багато їздила областю, а останнім часом регулярно подорожує нею вже в межах своєї професійної діяльності. Але чим більше вона їздить Полтавщиною, тим сильніше розуміє, скільки всього ще не знає.
«Я досі тепер вважаю, що я не знаю повністю Полтавщину. У мене досі є список якихось локацій, сіл або навіть міст, куди я хочу постійно приїжджати і повертатися. Бо десь я досі не подивилася якусь унікальну церкву, а десь не познайомилася з новою спільнотою чи активною людиною, яка почала впроваджувати в цьому регіоні зміни».
За її словами, фактично кожне полтавське місто чи містечко може стати окремим культурним маршрутом. Вона назвала Опішню, Гадяч, Решетилівку, Козельщину, Лубни та Хорол — і закликала дивитися на область значно ширше, ніж лише на Полтаву.
«Якби я була людиною, яка любить усі наші регіони, але про Полтавщину скажу, що тут, яке містечко не візьми, ви можете приїхати туди на день або два і дуже багато для себе відкрити. Опішня, Гадяч, Решетилівка, Козельщина, Лубни, Хорол — це кожна назва як окрема поезія».
Для Тетяни Терен це не лише туристичний заклик. Йдеться про необхідність знайомити українців між собою — регіон із регіоном, місто з містом, громаду з громадою. Саме такі обміни, на її думку, допомагають краще зрозуміти не лише інших, а й самих себе.
Як говорити про складне, щоб люди справді слухали
Окремо учасники дискусії говорили про баланс між автентичністю та доступністю. Як розповідати про традицію так, щоб не перетворити її на поверхневу «шароварщину», але водночас не перевантажити людей академічною інформацією? Вікторія Зацнова вважає, що відповідь — у дослідженні.
Для «Співочої майстерні» важливими є експедиції, робота з носіями традиції та першоджерелами. Саме це дозволяє не вигадувати традицію заново, а спиратися на конкретний матеріал.
Ліна Дегтярова говорить про інший спосіб — перекладати складне людською мовою, не втрачаючи його змісту.
«Лаконічно — не означає відсіяти якусь наукову складову і джерела, а просто подати це більш цікаво, більш зрозумілою мовою».
За її словами, саме комунікація допомагає перетворити наукове знання на інструмент зацікавлення.
Наприклад, архітектуру міжвоєнного модернізму можна довго пояснювати через стилі, школи та архітектурні терміни. А можна показати стару фотографію будинку — ще до кондиціонерів, антен, хаотичних перефарбувань і перебудов. І тоді людина сама побачить різницю.
«Коли люди бачать цю чистоту ідеальних форм — це вау. І це працює на підсвідомому рівні, навіть без спеціальної освіти. Просто головне — це показувати».
Не проєкти заради проєктів, а повернення до місця
Однією з важливих думок дискусії стала необхідність змінити сам підхід до локальної культури. Йдеться не лише про те, щоб створювати фестивалі, виставки, концерти чи майстер-класи. Значно важливіше — розуміти, для чого вони потрібні конкретній громаді.
Вікторія Зацнова, наприклад, розповіла, що «Співоча майстерня» часто будує діяльність навколо календарного циклу, обрядів і традицій. Від конкретного періоду року відштовхуються вже під час створення різних активностей. Це дозволяє не вигадувати подію заради самої події, а повертати людям те, що колись було природною частиною їхнього життя. Подібним шляхом ідуть і «Баба Єлька», і «Ужгородський модернізм».
В одному випадку людям повертають колискові, рецепти, пісні та традиційний одяг. В іншому — архітектурні об’єкти, які містяни щодня проходять повз, але часто не знають їхньої історії. Усі ці проєкти працюють із різними формами спадщини, але мають спільну мету — навчити людину бачити цінність там, де вона живе.
Полтавщина як територія, яку ще потрібно відкрити
У цьому контексті Полтавщина постає не лише місцем проведення фестивалю, а своєрідним прикладом того, наскільки багато культурних історій може залишатися поза увагою. Опішня має гончарну традицію, Решетилівка — вишивку та килимарство, Гадяч, Лубни, Хорол, Козельщина та десятки менших громад мають власні історії, архітектуру, людей і традиції. Але, як показала дискусія, проблема полягає не лише в наявності культурної спадщини. Потрібні люди, які її досліджують, зберігають, пояснюють і роблять доступною для інших. Потрібні культурні обміни, щоб мешканці Полтавщини знали про Чернігівщину, а чернігівці — про Полтавщину. Потрібні експедиції, медіа, освітні проєкти, локальні фестивалі та просто подорожі.
І, можливо, головне — потрібно перестати сприймати поняття «локальне» як синонім до «малого» чи «другорядного». Бо саме з локального часто починається велика історія.
Анастасія Мацько, завершуючи дискусію, фактично запропонувала подивитися на українську культурну мапу без звичного поділу на «центр» і «провінцію». Адже культура вже давно твориться не лише в Києві. Вона виникає у дворах, музеях, сільських хатах, локальних майстернях, громадських організаціях, експедиціях, на сценах маленьких міст і навіть у звичайному співі людей, які одного дня вирішили відшукати пісню своїх предків. І якщо ця робота триватиме, українська культурна мапа поступово перестане бути мапою кількох великих центрів. Вона стане мапою самих людей і місць, які вони нарешті почали бачити, досліджувати й називати своїми.
Фото: Станіслав ПАНТЕЛЕЙ
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
