Є місця, куди люди приїжджають навчитися мистецтву. А є місця, звідки повертаються іншими. Саме такою стала Е-літня АКАДЕМІЯ ГОНЧАРства для харизма тиків, романтиків, диваків і діячів – 2026 в Опішному.
Цього літа їх було семеро. Вони були різними настільки, що навряд чи зустрілися б за інших обставин. Військові й майбутні пілоти. Мистці й підприємці. Люди, які щодня ухвалюють складні рішення, працюють, навчаються, захищають країну, будують власну справу. Кожен привіз із собою свою історію.
Хтось шукав кілька днів тиші серед нескінченних сирен і новин. Хтось давно мріяв навчитися працювати з глиною, але лише тепер наважився здійснити цю мрію. Для когось Академія стала наступною сходинкою професійного зростання, можливістю вдосконалити власну майстерність. А хтось уперше торкнувся глини, навіть не здогадуючись, наскільки вона здатна змінювати людину.
Їх розділяли професії, життєвий досвід, щоденні обов’язки й навіть погляди на світ. Але в майстерні всі ці відмінності втратили значення.
Глина не питає, ким ти працюєш і який шлях пройшов. Вона однаково випробовує терпіння кожного, змушує відмовитися від поспіху, слухати власні руки, приймати помилки й починати знову. Саме тому вже за кілька днів між людьми, які ще недавно були незнайомцями, народжується довіра. Так твориться справжня академія – не лише знань, а й людських стосунків.
Особливий дух Академії створювали її куратори. Наталя Кормелюк подолала шлях через океан, щоб знову бути в Опішному. У час, коли відстані вимірюються не кілометрами, а рішеннями, її приїзд став свідченням того, наскільки сильним є поклик цього місця. Разом із нею учасників супроводжували художниця-керамістка Наталя Матвійчук та знаний опішненський гончар Олександр Шкурпела – люди, для яких гончарство давно перестало бути лише професією. Вони передавали не тільки техніку. Вони передавали традицію. Передавали спосіб думати, відчувати матеріал і розуміти, що справжній виріб починається задовго до того, як торкнешся глини.
За ці дні було багато всього: перші невпевнені рухи за гончарним кругом, відкриття технологій, експерименти з формою й декором, хвилювання перед випалом, коли остаточне слово завжди залишається за вогнем. Але найголовніше сталося не в горні.
Найголовніше сталося всередині людей.
Бо Академія вкотре довела просту істину: творчість сьогодні – це не втеча від реальності. Це спосіб вистояти в ній. Це можливість хоча б ненадовго повернути собі здатність дивуватися, відчувати красу, довіряти власним рукам і пам’ятати, що людина створена не лише для того, щоб боротися. Вона створена ще й для того, щоб творити.
Саме тому Е-літня АКАДЕМІЯ ГОНЧАРства вже давно перестала бути звичайним освітнім проєктом. Вона стала простором, де зустрічаються люди, які, можливо, ніколи більше не працюватимуть разом, але назавжди запам’ятають ці три тижні. Тижні, коли глина навчила їх більшого, ніж мистецтва.
Гончарі говорять, що глина має пам’ять. Вона пам’ятає дотик рук. Пам’ятає тепло вогню.
Мабуть, саме тому вона запам’ятає й цю сімку. Людей, які приїхали з різними долями, а поїхали, залишивши свій слід в Опішному.
Частина створених ними творів поповнила колекцію Національного музею-заповідника українського гончарства. Уже тринадцять років поспіль учасники Е-літньої АКАДЕМІЇ ГОНЧАРства дарують музею свої роботи, і з кожним новим літом ця збірка зростає. Попереду – особлива виставка, яка вперше об’єднає мистецький доробок усіх поколінь академістів. Вона стане не лише історією Академії, а й історією людей, яких змінила глина.
Усі вони везуть із собою додому щось набагато цінніше за власноруч створені глиняні вироби. Вони везуть відчуття, що навіть у час великих випробувань існують місця, де народжується не лише мистецтво.
Там народжується віра: У себе! В людей! В Україну!
Світлана Пругло, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Тараса Пошивайла
матеріал підготувал/ла: Вікторія Вакула
