Дуже непросто починати розмову з людьми, які пройшли полон. Для мене це завжди звучало так, ніби питаєш людину після пережитих катувань: «А як воно було?». Але все ж, коли людина готова говорити про те, що їй довелося пережити за свою країну, за те, що вона українець чи українка, ми маємо слухати … й розповідати. Так само, як і про ту неймовірну силу духу, яка дозволила вистояти перед наволоччю, вижити в нелюдських умовах і зберегти гідність — навіть зігнувшись під тягарем тортур, але не схилившись духом.
Богдан Скупнєвський: повернення з темряви
Пам’ятаєте історію зовсім юного хлопчини — навідника морської піхоти 36-ї бригади? Майже дитина, яка опинилася в полоні на самому початку повномасштабної, перебуваючи в Маріуполі на заводі Ілліча. Він був контрактником. Йому було 21. Звільнили його у 24 роки — 26 червня 2025 року. Він став наймолодшим звільненим того дня.
Богдан пробув у полоні понад три роки. Роки життя, які дорогоцінні й короткі, але не тоді, коли ти в неволі. Там біль тягнеться вічність, час перестає існувати, реальність розмивається.
«Я перестав пам’ятати навіть номери телефонів рідних, — каже Богдан. — А я ж їх вчив напам’ять, повторював по кілька разів, щоб не забути… а потім забув. Уже навіть не пам’ятав, скільки мені років».
(Чи варто підказувати читачеві, чому він забував? Чому в пам’яті з’являлися прогалини?.. Хоча сам Богдан каже, що йому ще пощастило: «особливих знущань» він не зазнав.)
Те, що він не бачив сонця три роки — окремий вимір нелюдських умов. У камері було лише маленьке віконечко під самою стелею, але жоден промінь так і не зміг дістатися всередину. На відміну від камер на сонячному боці, їхня завжди лишалася у темряві. За весь цей час його лише тричі вивели на прогулянку.
Здавалося б, це «дрібниця» порівняно з тим, яке пекло довелося пройти іншим, з яких, як і з нього, намагалися вибити зізнання у «вбивствах мирного населення»… Проте саме багаторічна відсутність сонячного світла мало не забрала у нього зір. Попри все це, попри нелюдські умови, психологічні й фізичні тортури, Богдан найбільше там мріяв побачити зелені дерева. Дуже мріяв. Навіть перед полоном, серед робітничих сірих руїн заводу-гіганта він чекав весну… але наступні чотири весни зустрів у неволі, яку називають пеклом на землі.
З ПОЛОНУ – ДО ЖИТТЯ
“Щоразу, коли йшлося про обмін, хлопці гадали: кого? тебе чи тебе? «Та ні, краще тебе — у тебе двоє маленьких дітей. А у тебе – батьки старенькі. А ти наймолодший.
“Коли нас везли автобусом, я так плакав, — пригадує Богдан. — Я так мріяв побачити зелені дерева. Але в очах усе розпливалося: я майже нічого не бачив. Через відсутність сонячного світла я ледве не втратив зір. Та дякувати Богу — зір потроху відновлюється”.
А ще він хотів розповідати… але, як з’ясувалося, розповідати було нікому.
“Місяць у Києві, де ми знаходилися у 3-й міській лікарні, з нами чомусь ні психологи не працювали, ні належної медичної допомоги не надавали… Хлопці навіть ліки за свої кошти купували. Трохи боляче було від цього.
Нам здавалося, що ми тут потрібні. Проте ми самі собі стали психологами. Так склалося, що першу психологічну допомогу я вже мав у ветеранському центрі міста Новоукраїнки”, — згадує хлопець.
Там, у неволі, за розповіддю Богдана, майже всі мріяли відкрити ресторани чи кіоски з шаурмою — мабуть, від постійного голоду. А ще він пригадує, що годувати більш-менш пристойно їх почали лише наприкінці. Саме за цим хлопці й зрозуміли: мабуть, скоро буде обмін:
«Нам стали давати вдосталь хліба. А ми все наїстися не могли… Думали: а раптом завтра вже не дадуть».
Богдан думав, що після звільнення їх зустрічатимуть іноземні журналісти, яким вони зможуть розповісти правду.
«Казали, що з нами будуть говорити британські журналісти, — усміхається він. — Я навіть підготував собі таку маленьку “шпаргалку”».
Але сталося так, що першими медійниками, які просто запитали: «Як ти?» — була саме наша редакція. Тож ми передаємо вам те, що Богдан хотів сказати всьому європейському світові.
ІСТОРІЯ, ЯКУ МАЛА ПОЧУТИ ЄВРОПА
“Серед того, що запам’яталося на початку полону, — цитата спецназівця: “Вас никто убивать не будет, только забьём до полусмерти”».
Було як паралель: жорстокий світ — і банщик Кузнєцов. Він був добрим до нас, лікував від корости, таємно давав знеболювальні, підтримував морально. Я вдячний йому».
Били протягом 3-х років тричі на день: вранці о 8 годині на перевірці, перед обідом і увечері о 20:00. Постійно били шокером, натравлювали собак, щоб залякати, били ПР-75, били по ребрах, ногах, обличчя не чіпали, щоб не було слідів. Кожен вихід з камери супроводжувався побиттям (санчасть, слідчий, баня, прогулянка) — при виході і при вході.
На допитах слідчого застосовували електрошокер, одягали пакет на голову, щоб не було чим дихати, намагалися дізнатися про «військові злочини» проти мирного населення, морили голодом по кілька днів.
Погрожували ножем (хотіли відрізати вухо). Одному розпороли живіт ножем (зі зрозумілих причин ім’я ми не називаємо – ред.) за те, що він був громадянином росії, служив на підводних лодках у росії, а потім переїхав до України.
…Перші пів року годували лише так, щоб ми не вмерли, багато хто втрачав свідомість. Тиснули на психіку тим, що постійно говорили, ніби вже майже захопили Україну (Одесу, Миколаїв…). Погрожували розправою над рідними.
«Всем вашим родным глотки перережем», «Все ваши родные уже гниют в земле», «Вы никому не нужны, мы вас подаём на обмен, а ваши вычеркивают вас из списков».
Змушували співати гімн російської федерації — хто не співав, відкривали камеру і били всіх. Найдовше тримався один з в’язнів — тиждень. Але після усіх неймовірних катувань заспівав і він…
У бані знущалися: змушували класти руки на котел та труби опалення, а потім зверху притискали їх — у всіх були опіки.
Перші пів року нікого не лікували, потім почали надавати першу допомогу, у них навіть зеленки і йоду майже ніколи немає.
Щоразу, коли записувалися вранці на перевірці до лікаря, «лікували» ПР-ом, відбивали будь-які скарги”
Заборони:
- Дивитися у вікно;
- Займатися спортом у камері;
- Розмовляти українською;
- Знати, який сьогодні день, місяць і рік.
“На прогулянках знущалися як могли: змушували кусати один одного за мочки вух, груди, тримати один одного за геніталії, боротися, співати пісні, танцювати, кукурікати, бити один одного по щоках, брати взуття в зуби і на навкарачках повзти до камери — і в цей час били дубинками і шокером.
Водили на пропаганду — перегляд фільмів про «Майдан в Одесі, Києві, Бабин Яр». Намагалися довести нам, що в Україні «одні фашисти».
Пропонували громадянство рф, говорячи при цьому, що від України майже нічого не залишилося, а якщо щось і залишиться — то лише декілька областей… Щоранку під час перевірки нас по черзі дуже швидко виводили з камер і били в коридорі. Щоразу було так страшно й жахливо чути крики інших хлопців і розуміти, що ти — наступний. Ми наповнювалися ненавистю до цих катів. Стояли й молилися Богу, щоб хоч трішки слабше били…
Руки й ноги вкривалися холодним потом, а душу розривали нелюдські крики в коридорі. Ніби там кричали сотні людей. На все життя запам’ятаю це жахіття. Цього не забути…”
Ці свідчення мають бути документами для судів над тими, хто прийшов на нашу землю, щоб убити нашу ідентичність.
ПРОЙШОВ ПЕКЛО, АЛЕ НЕ ВТРАТИВ СЕБЕ
Богдан разом зі своєю коханою Веронікою познайомився у Маріуполі, до полону. Саме думки про спільне майбутнє допомагали йому там триматися. Він тоді розповідав їй про свої відчуття, переживання, навіть страхи, а її маленькій донечці — казки на ніч. Дівчинка Кіра вже тоді мріяла, коли ж «Бодя прийде до них із мамою». Але доля звести їх змогла лише після трьох довгих років…
Увесь цей час Ніка (Вероніка) чекала свого коханого. Тепер вони разом починають нове життя. Богдан бачить себе айтішником, навчається на курсах, чекає того дня, коли зробить перші кроки в новій професії.
Коли ти чуєш про всі ті знущання і весь той жах від людини, яка все це пережила, вистояла, не зламалася й повернулася, щоб почати новий виток свого життя, розумієш: скільки б ця погань не намагалася зігнути наших людей, нашу гідність не зламати. Навіть коли людину позбавляють сонця, сонце все одно світить у її душі.
Олена Комісаренко для Першої електронної газети
Нагадаємо, з російського полону 26 червня звільнили захисника з Кіровоградщини
Читайте також: “Мам, тут пекло…” – мама морпіха з Новоукраїнки три роки чекає сина з полону
Залишити коментар: