Конфіскація переданого за правочином, що порушує інтереси держави та суспільства (ст.228 ч.3 ЦК України): публічна домішка в приватному праві, і чи не краще без неї
Олексій Захаров, юрист, м. Київ
В судовій практиці можна зустріти скептицизм суддів щодо застосування наслідків недійсності правочину, свідомо вчиненого всупереч інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, передбачених ст. 228-3 Цивільного кодексу України. Інколи цю норму оголошують непритаманною приватному праву, «єдиною нормою ЦК, яка містить каральні заходи» (постанова КГС від 19.12.2025 у справі 922/3456/23, §68 – що є маленькою неточністю, див. ст.258 ч.5 і ст.261 ч.7 ЦК України), або навіть в принципі незастосовною — такою, «що порушу[є] критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ» (постанова КГС від 13.11.2024 у справі 911/934/23, §94). В інших випадках суди, приділивши окрему увагу вчинення такого правочину з умислом обох сторін, наслідки недійсності такого правочину не обговорюють КГС постанова від 13.06.2018 у справі 908/1810/17.
Правочини, що порушують інтереси держави та суспільства, його моральні засади, бувають різні. Це можуть бути менш чи більш шкідливі порушення: видача другого споживчого кредиту за умов, коли перший ще не погашений Boejti v. Metro Bank AG – швейцарський Федеральний суд, рішення від 21.12.1976, відмова банку у стягненні такого другого кредиту; лихварські відсотки; порушення правил валютного контролю Bigos v. Boustead [1951] 1 KB 317; правил розрахунків за електроенергію КГС постанова від 13.06.2018 у справі 908/1810/17 ; оформлення правового титулу на нерухоме майно на близьку особу з метою отримання соціальних виплат, на які сторона правочину інакше не мала б права Tinsley v Milligan [1994] 1 AC 340); правочини на біржі з використанням інсайдерської інформації Patel v Mirza [2016] UKSC 42; договір про набуття майна для його використання у незаконній діяльності Pearce v Brooks (1866) LR 1 Ex 213; порушення конкуренції під час публічних закупівель без участі замовника (чисельні справи, наприклад від 18.09.2024 у справі 918/1043/21; ключова постанова КГС від 19.12.2025 у справі 922/3456/23; ми також не можемо оминути ухвалу КГС від 30 червня 2026 року у cправі 910/7314/23, в якій наведено грунтовний та всеохоплюючих аналіз проблеми недійсних правочинів в сфері державних закупівель та її наслідків), або за участі замовника — Сounty of San Bernardino v. Walsh (2007) Court of Appeal від 27.12.2007, де в дохід графства було стягнуто незаконно отримане; правочини щодо незаконного привласнення природних ресурсів – земель або надр (наприклад, постанова КГС від 31 травня 2018 року у справі 911/639/17; у справі 910/11526/24 від 31.03.2026); різноманітні фраудаторні правочини, які стосуються і які не стосуються неплатоспроможності; врешті-решт, правочини, які порушують санкції (постанови КГС у справі 910/11526/24 від 31.03.2026, від 16.09.2026 у справі 910/9176/24; постанова Західного апеляційного господарського суду від 05.05.2026 у справі 926/2697/25), які порушують мораторій щодо ворожої власності за ПКМУ 187 (рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 08.09.2026 у справі 936/1193/25), арешти у виконавчих чи у кримінальних провадженнях; правочини з набуття необґрунтованих активів; договір про укладення шлюбу без згоди одного з подружжя; договори про продаж майна, вилученого з обігу; договори про вчинення вбивства на замовлення, або про продаж людини в рабство чи з метою експлуатації, чи незаконного усиновлення.
Очевидно, що правові наслідки недійсності всіх таких правочинів не можуть бути однаковими, і мали б різнитись від справи до справи. Слід погодитись із позицією суду в згаданій постанові КГС від 13.11.2024 у справі 911/934/23, §88-90 про те, що суди при застосуванні ст.228 ч.3 ЦК України до таких правочинів мають дотримуватись пропорційності. Однак те, що запропонував цей поважний та вчений суд – а саме, ніколи і не за яких обставин не стягувати в дохід держави передане за правочинами, що підпадають під ст.228 ч.3 ЦК України – це, як писав Тит Лівій (Від заснування Міста, І.9), ліки не кращі за хворобу. Важко погодитись із тим, що (§91 цієї постанови) суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним, — абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру. Адже якщо вимога пропорційності втручання в право мирно володіти майном закріплена в ст.1 Першого протоколу до ЄКПЛ, то ця вимога і є джерелом обов’язку і повноваження суду врахувати значимі фактори.
Наприклад, так вчинив Господарський суд м.Києва в рішенні від 10.10.2024 у справі 910/5099/24, визнавши недійсними договір, спрямований на порушення конкуренції під час публічних закупівель, і стягнувши в дохід держави не всю сплачену за ним ціну, а тільки ту її частину, яка була безпідставно включена у вартість товару за цим договором внаслідок антиконкурентної поведінки.
Звернімо тепер увагу на недійсні правочини, шкідливість яких є настільки очевидною і значною, що питання про пропорційність не постає (замовні вбивства, фінансування держави-агресора, порушення санкцій чи арештів у кримінальних провадженнях). Уявімо, що наше цивільне право не містить норми з ч.3 ст.228 ЦК України, і перед судом – спір з такого правочину, обидві сторони якого діяли навмисно на шкоду інтересам держави і суспільства. Як вирішувати подібні спори? Якщо не застосовувати «невластиві приватному праву конфіскаційні норми» ч.3 ст.228 ЦК України, то чи буде результат прийнятним саме з точки зору приватного права?
Саме така ситуація існує в англійському праві. І вона вряд чи комусь сподобається. За англійським загальним правом якщо обидві сторони винні в укладені правочину, який порушує публічний порядок (in pari delicto) — то суд не може більше, ніж просто відмовити в позові, оскільки той, хто грунтує свої вимоги на порушенні закону (ex turpi causa), не може отримати прихисток в суді.
Вперше цю правову позицію було сформульовано в справі Holman v. Johnson (1775) 1 Cowp. 341, 98 Eng.Rep. 1120. В цій справі позивач поставив відповідачу партію чаю, при чому обидва знали, що відповідач буде ввозити цей чай в Англію контрабандно. Позивач просив суд стягнути несплачену ціну чаю, відповідач же посилався на незаконність договору, оскільки він спрямований на порушення закону. Суд королівської лави сформулюав згаданий принцип в таких словах:
«Жоден суд не надасть допомоги особі, яка ґрунтує свою позовну вимогу на аморальному або незаконному діянні. Якщо, виходячи з власних тверджень позивача чи з інших джерел, позовна вимога, як видається, випливає з ex turpi causa або є порушенням позитивного права цієї країни, суд вирішує, що позивач не має права на допомогу. Саме на цій підставі діє суд; не заради відповідача, а тому, що він не надасть допомоги такому позивачеві. Отже, якби позивач і відповідач помінялися ролями, і відповідач подав позов проти позивача, то останній отримав би від цього перевагу; адже коли обидві сторони однаково винні, «potior est conditio defendentis» (становище відповідача є кращим)».
(зазначимо що Суд королівської лави той позов задовольнив, але тільки тому, що контракт було укладено і повністю виконано за межами Англії, а умови продажу для відповідача були такі ж, як і для інших покупців; ніякого інтересу в ввезені цього чаю в Англію продавець не мав.)
Таким чином, позбавлення сторони правочину належного їй в цьому і подібних випадках спрямоване на збереження гідності самого суду. Суд, розглянувши суть спору і встановивши, що перед ним правочин, що порушує інтереси суспільства, заявляє обом сторонам, що неправа кожна з них, і захищати їх він не буде. Інакше, задовольнивши б позов (або відмовивши в позові з інших підстав), суд би визнав законною поведінку котрогось з порушників, яка насправді незаконна. З цих же міркувань традиційна реституція неприйнятна, бо це означало б, що суд став на бік одного з порушників і таким чином заохочує порушення.
На цьому тлі не можна не згадати легендарну справу John Everet v. Joseph Williams [1725] 29 LQR 197, наводиться за Patel v. Mirza [2016] UKSC 42 §228, в якій суд за обтічними формулюваннями позову побачив і здогадався, що позивач і відповідач – це два грабіжники, що не поділили награбоване; суд вважав свою гідність ображеною таким позовом настільки, що не просто відмовив у позові, але і оштрафував представника позивача; якби давно це не було, все ж деякі сучасні справи вимушують замислюватись, чи не бракує сучасним судам такої принциповості).
Ця ідея – про збереження судом своєї гідності – відома з римських часів (Nemo auditur propriam turpitudinem allegans – не чутиму нікого, хто покладається на власні незаконні дії, або скорочено Nemo auditur). Керуючись нею, Верховний суд британської окупаційної зони в рішенні від 10.02.1950, відмовляючи в реституції стороні правочину, що порушив публічний порядок, пояснив це: «…метою захисту держави від зловживання її юрисдикцією з боку відвертих порушників закону… Суди були б заплямовані, якби вони допомагали одному злодію у його позові проти іншого» Oberster Gerichtshof für die Britische Zone – OGBZ 10 Dec. 1950 цитату подано за: Hein Kötz. European Contract Law. Second Edition. Translated from the German by Gill Mertens and Tony Weir. Oxford University Press, 2017 – 369 (+xxviii) pages – p.126, а також Gerhard Dannemann. Illegality as Defence Against Unjust Enrichment Claims (2000) Oxford Comparative Law Forum 4 at ouclf.law.ox.ac.uk.
Неважко помітити, що така відмова в судовому захисті є не тотожною наслідкам недійсності правочину, хоча і близькою за змістом. Тим не менше, у захисті вимог, які «грунтуються на незаконному чи аморальному діянні», відмовляють і українські суди (в контексті порушення санкцій — «правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок» — постанови КЦС від 18.12.2024 року у справі 824/107/23, від 15.01.2026 року у справі 824/157/23, §140; постанова Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 у справі 910/17028/23; в контексті невизнання в процедурі банкрутства грошових вимог кредитора, який підпадає під дію мораторію за ПКМУ 187 – КГС у постанові від 30 травня 2023 року у cправі 925/1248/21 §8.7).
Однак ситуації, які виникають внаслідок послідовного застосування цього підходу, часто є дивними, або навіть неприйнятними (Палата Лордів в справі Tinsley v. Milligan [1994] 1 AC 340 охарактеризувала такий результат терміном "неприємний", "незаслужений прибуток, що впав з неба" (англ. "windfall" дослівно – яблуко, шо несподівано впало в руки через порив вітру)», а в справі Saunders v Edwards [1987] 1 WLR 1116, 1134 – "неприйнятними"), оскільки вони призводять до збагачення одного з деліквентів за рахунок іншого, при чому часто менш винного.
Так, в справі Pearce v Brooks (1866) LR 1 Ex 213 майстер виготовив і здав в оренду фешенебельну карету повії, і вони обидва знали, що ця карета буде використовуватись для занять проституцією. Суд відмовився стягнути орендну плату, бо вважав контракт таким, що порушує публічний порядок, а позов — ex turpi causa.
В іншій справі Bigos v. Boustead [1951] 1 KB 317 позивач хотів переказати 150 фунтів своїй дружині в Італію в порушення правил валютного контролю, для чого надав відповідачу цінні папери для забезпечення платежу. Переказ не відбувся, і позивач вимагав повернути йому цінні папери, але суд, відмовляючи в позові, і тут розцінив сторін in pari delicto, а позов — ex turpi causa.
Англійські суди прямо вказують, що такі результати є неприйнятними, але в них немає іншого закону, щоб позбавити обох сторін переданого за такими правочинами.
Верховний Суд Великої Британії в 2016 році врешті решт відступив від цієї старої практики — у справі Patel v Mirza [2016] UKSC 42. Ось що зазначив лорд Сампшен, виклавши думку більшості (п.254) проти того, аби залишати набуте in pari delicto у котроїсь зі сторін правочину:
«Якщо я заплачу 10 000 фунтів найманому вбивці за вбивство мого ворога, він не повинен вбивати мого ворога і не повинен отримувати 10 000 фунтів. Той факт, що в вирішальний момент він не бажає або не може вбити мого ворога, не надає йому жодного правового чи морального права залишити собі 10 000 фунтів. Якщо він все-таки вб’є його, правова реакція буде такою самою. Його слід засудити за вбивство, але він ніколи не мав би отримувати гроші з такою метою і, відповідно, не повинен мати права їх утримувати. ... Святий Тома Аквінський вважав, що ідеальним вирішенням такої дилеми є те, щоб жодна зі сторін не отримала грошей, а вони були передані на благодійність: «Summa Theologica» II.2, питання 62, пункт 5. Суди не мають повноважень видавати такі постанови…»
Отже, традиційна реституція, рівно як і відмова в ній, — не пропонують етично прийнятних, з точки зору саме приватного права, наслідків недійсності правочину, описаного в ст.228 ч.3 ЦК вчиненого in pari delicto. Як це не дивно, в цьому питанні українське цивільне право є досконалішим за англійське: існує норма ст.228.3 ЦК України, яка і пропонує рішення цій дилемі, про яке писали Тома Аквінський і лорд Сампшен. На завершення відзначимо, що ця норма не має виключно радянського походження, хоч і існувала в ст.49 ЦК УРСР 1963 року: її історію можна простежити ще в §172f Прусського загального земського уложення 1794 року [Hein Kötz цит.праця с.126], а аналогічні норми існують і нині в цивільних кодексах Польщі [так само Hein Kötz цит.праця с.126] та Албанії. Насмілимось вважати, шо стягнення в дохід держави – це найкращий з точки зору правової визначеності, і найбільш етично прийнятний спосіб захистити гідність суду в справах про правочини, згадані в ч.3 ст.228 ЦК України, відповідно до принципу Nemo auditur.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
