«Засновник нової української літератури», «класик», «символ Полтави» — за століття постать Івана Котляревського обросла зручними шкільними штампами та бронзовим пафосом. За цим ідеальним та стерильним образом ми часто втрачаємо самого Івана Петровича — людину з гострим гумором, власними переживаннями, романтичними трагедіями та альтруїзмом.
Яким Котляревський був у житті? Хто був його першим коханням? Чому «Енеїду» можна назвати головним мемом свого часу? Як Іван Петрович відреагував на її «піратське» видання? І чому допомагав викупити з кріпацтва актора Михайла Щепкіна?
До Дня народження письменника знімаємо шар бронзи з постаті видатного полтавця у подкасті разом із організатором екскурсій Полтавського літературно-меморіального музею І. Котляревського Артемом Морозом.
Михайло: Артеме, розпочнемо з першого запитання, яке, чесно кажучи, особисто мене давно хвилює. Ми звикли сприймати Котляревського як людину, яка фактично відродила українську літературу. Але чи не створили ми навколо нього надто зручний, героїзований образ?
Артем: Ми повинні розуміти, що відтоді, як Котляревський відійшов у вічність, минуло вже дуже багато років. За цей час образ нашого письменника просто обріс такими зручними, спрощеними формулюваннями: «батько української літератури», «класик нової української літератури»… Але ми маємо пам’ятати, що це була жива людина свого часу. І не варто аналізувати постать XVIII–XIX століть виключно з погляду людини XXI століття.
Він жив у своїй епосі, творив, кохав, служив на благо своєї Батьківщини. І, на мою думку, ми повинні насамперед сприймати Котляревського як людину своєї епохи.
Михайло: Мені здається, що ми зробили з нього надто правильну людину, надто стерильного класика, якщо можна так сказати. Тобто фактично це наш полтавський герой. І складається враження, що Котляревський певною мірою затьмарив славу інших, не менш відомих особистостей, які були пов’язані з Полтавою. Так чи ні?
Артем: Безумовно. Навіть Тарас Григорович Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» написав:
«Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть».
І, звичайно, ці слова Тараса Шевченка стали пророчими. Адже й сьогодні Котляревського глибоко шанують, його творчість вивчають, а його ім’ям називають вулиці, парки та навчальні заклади.
Михайло: І різноманітні заходи також проводяться.
Артем: Так, звичайно. У вересні ми традиційно відзначаємо 9 вересня — день народження Івана Петровича Котляревського. Тож цей місяць для нас особливий і значною мірою присвячений нашому видатному полтавцю.
Михайло: Фактично це ваш начальник? (посміхається)
Артем: Роботодавець, скоріше за все. Адже саме завдяки Котляревському ми сьогодні працюємо тут і розповідаємо в нашому музеї про життя та творчість письменника. До речі, 28 вересня — ще одна важлива дата в історії нашого музею. Саме цього дня, у 1952 році, відкрилися двері меморіальної літературної експозиції, де ми зараз із вами перебуваємо. Це була перша експозиція, присвячена нашому видатному земляку.
Михайло: Артеме, скажи, будь ласка, чи не перебільшуємо ми, коли говоримо, що фактично українська література почалася саме з Котляревського? Адже й до нього українською мовою писали твори.
Артем: Безумовно. І Іван Величковський, і Григорій Савич Сковорода — це письменники, які є частиною нашої української літератури. Але ми маємо пам’ятати, що Котляревський — це письменник, який значною мірою надихався саме українською народною творчістю: піснями, приказками, творчістю мандрівних дяків, піснями Марусі Чурай — нашої легендарної піснярки.
Усі ці народні звичаї, традиції, фольклорні мотиви Котляревський брав і дуже майстерно поєднував у своїх творах. Він мав талант компонувати вірші, використовувати живу народну мову, слова та приказки — усе те, що чув тут, у Полтаві. А Полтава наприкінці XVIII століття була одним із найбільш україномовних міст тогочасної України.
Михайло: Я хотів би повернутися до теми української літератури. Чи не виходить певний парадокс? Котляревський не створив українську літературу з нуля, але зробив її настільки помітною, що саме з нього ми починаємо її нову історію.
Артем: Звичайно. Котляревський — це той письменник, з якого фактично починається вивчення нової української літератури навіть у школі. У восьмому-дев’ятому класах учні знайомляться з його творчістю, вивчають «Енеїду», «Наталку Полтавку», згадують і «Москаля-чарівника». Саме цими творами Котляревський відомий нам як один із найвизначніших українських письменників. І саме від нього традиційно ведуть відлік нової української літератури.
Михайло: Ось ви згадали «Енеїду». Скажіть, будь ласка, чи можна назвати «Енеїду» своєрідним українським мемом XVIII–XIX століть?
Артем: Безумовно. Коли Котляревський навчався у Полтавській слов’янській семінарії, це був один із найпрестижніших навчальних закладів тогочасного міста. Звичайно, там він вивчав різні дисципліни — філософію, теологію, мови. Котляревський знав кілька мов. Окрім рідної української, володів французькою, знав давньогрецьку та латину. Ці знання давали йому можливість читати античних авторів в оригіналі. Серед них був і Вергілій та його «Енеїда», яку Котляревський вивчав у семінарії.
Спочатку він читав і штудіював цей текст, певні уривки потрібно було навіть завчати напам’ять. Але, думаю, в якийсь момент усе це йому просто набридло. Ця «Енеїда», можна сказати, йому певною мірою набридала.
Михайло: Набридала, але, зрештою, саме вона його і прославила.
Артем: Так само, як і Вергілія, якому, до речі, також дали завдання прославити всю історію Рима. Він одинадцять років працював над цією поемою, яку, на жаль, так і не закінчив. Своїм друзям і знайомим він заповідав, щоб після його смерті «Енеїду» спалили.
До речі, схожа історія була і з «Енеїдою» Котляревського. Він також хотів її спалити, якщо не знайде собі видавця. Тобто бачимо дуже цікаві паралелі між життям Вергілія і життям нашого Котляревського.
Так от, наш Іван Петрович почав писати вже свою власну версію «Енеїди». Наприклад, такі рядки:
«Но греки, як спаливши Трою,
зробили з неї скирту гною».
Це, до речі, дуже гарна алюзія на ті історичні події, які відбувалися в Україні, зокрема йдеться про ліквідацію Запорозької Січі… Ми знаємо, що письменник у своїй поемі закодовував багато історичних подій, про які відкрито, можливо, не міг говорити. Адже тоді вже діяли правила Російської імперії, частиною якої була і Полтава. І таким чином він просто давав людям можливість читати між рядками, доносити свої думки, свою мету, свої погляди на ті події, які відбувалися на теренах нашої Батьківщини.
Михайло: От усе одно дуже цікава ця історія «Енеїди». Чи правда, що її видали без згоди автора?
Відомо, що Іван Петрович ще до публікації читав уривки зі своєї «Енеїди» друзям, зокрема в шинку. І саме завдяки таким неформальним зустрічам твір поступово виходив за межі вузького кола знайомих Котляревського — про нього дізнавалося дедалі більше людей.
Артем: Ну, він справді ходив до шинку. Знаєте, враховуючи, що Котляревський був дворянином, якщо говорити сучасною мовою, він міг собі дозволити замовити доставку додому. Хоча він любив гуляти нашим містом, був дуже товариською людиною, часто ходив у гості до своїх родичів. Дуже багато полтавців вважали його своїм кумом — тобто вони разом хрестили дітей. Тому він був такою товариською людиною, яку завжди раді були бачити і в чоловічому, і в жіночому товаристві.
Люди знали: якщо в компанії присутній Котляревський, він обов’язково розповідатиме свої відомі історії. А навичка оповідача в нього була дуже розвинена. Ти не міг зрозуміти, де правда, а де вигадка самого Івана Петровича, який, можливо, щойно придумав цю історію.
Михайло: Чи правда, що він соромився видавати «Енеїду»?
Артем: «Енеїда» Котляревського з’явилася, знаєте, значною мірою через збіг обставин. Наш Іван Петрович, коли служив у війську, повноцінно працював над своєю «Енеїдою». А в далекому Петербурзі був такий собі видавець — лікар із Конотопа Максим Парпура. І от йому до рук потрапив рукопис цієї «Енеїди».
Михайло: Яким чином?
Артем: Тоді рукописи «Енеїди» поширювалися у вигляді рукописних списків. Хтось прочитав, хтось почув — і текст почав ширитися. За сприяння Йосипа Каменецького ці рукописи «Енеїди» потрапили до Максима Парпури. Він почав їх читати, і йому дуже сподобався зміст, українська культура, усі деталі, які Котляревський описував у творі. Усе це високо оцінив Парпура. І, маючи можливості та кошти, він видав перші три частини «Енеїди» Котляревського.
Михайло: А як так сталося, що «Енеїду» видали без згоди Івана Котляревського? Якщо говорити сучасною мовою, це ж можна назвати піратством?
Артем: Ну так, якщо апелювати до термінології XXI століття, то це цілком можна назвати піратством. Хоча в XIX столітті право інтелектуальної власності ще не було настільки розвиненим, як сьогодні. Коли Котляревський дізнався, що якийсь Парпура без його відома видав його твір, навіть не запитавши дозволу, він дуже розлютився.
Хоча сам Парпура не мав наміру привласнити твір собі чи видати себе за його автора. На титульній сторінці він зазначив, що автор — Іван Котляревський, а себе вказав лише як видавця. І ось Котляревський, можливо, не до кінця розібравшись у всіх обставинах, вирішує своєрідно «віддячити» Максиму Парпурі. У третій частині «Енеїди», де Еней подорожує до пекла, є дуже цікаві рядки:
«Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику:
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять».
Артем: Восьма заповідь у Біблії — «Не кради». Тож такий собі «подарунок» на знак вдячності зробив Іван Петрович Котляревський своєму першому видавцеві.
Михайло: Якщо вже продовжувати розмову про «Енеїду», то для Котляревського вона стала справжньою золотою жилою. Не в тому сенсі, що він завдяки їй багато заробив, а в тому, що саме «Енеїда» принесла йому широку відомість і зробила його ім’я знаним далеко за межами Полтави.
Артем: По праву її вважають енциклопедією життя українського народу. І це багато в чому завдяки знанням самого Котляревського, адже він не просто вигадував те, про що писав. Він спостерігав за життям навколо себе — зокрема тут, у Полтаві. Він бував на традиційних українських весіллях, ходив на вечорниці, був живим свідком і учасником цих подій. Саме тому так детально й цікаво описував їх у своїй «Енеїді». Він спілкувався з людьми, слухав їхні розповіді, щось занотовував до свого щоденника, щоб згодом використати у своїй письменницькій роботі.
Михайло: Ми дуже багато говоримо про «Енеїду». Саме це слово одразу викликає безліч асоціацій із Котляревським. Але на тлі «Енеїди» ми часто забуваємо про не менш відомі твори письменника. І чи є в цьому проблема?
Артем: Ні, я думаю, що великої проблеми в цьому немає. Якщо враховувати, що «Енеїда» — це поема, то це радше ранній етап творчості Котляревського. А от інші його твори, наприклад «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», були написані вже у зрілому віці. Він створив їх для театру, коли йому було близько 50 років. Це був уже письменник із великим життєвим досвідом, зі своїми переживаннями, поглядами й, можливо, навіть травмами. Усі ці переживання він певним чином скомпонував і вилив у свої твори. Так і з’явилися «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».
Уперше їх поставили на сцені тогочасного Полтавського театру, яким опікувався Котляревський. Уже на початку діяльності цього театру він розумів, що театр повинен мати власну українську драматургію — таку, яка буде цікава людям, залучатиме їх до театру. Тому що цей театр мав ще й дуже важливу місію. І одна з цілей, яку ставив перед собою Котляревський, — допомогти Михайлу Семеновичу Щепкіну, який грав у трупі, що приїхала з Харкова до Полтави.
Щепкін виконував ролі Виборного Макогоненка та Михайла Чупруна у виставах Котляревського. І на той момент він приїхав до Полтави ще у статусі кріпака. Щоб віддячити йому за надзвичайно талановиту акторську майстерність, Котляревський започаткував, як тоді це називали, підписку на крісла. Якщо перекласти це сучасною мовою, фактично організували збір коштів, щоб викупити людину з кріпацтва. І зібрали, на секундочку, 10 тисяч карбованців.
А на початку ХІХ століття це були величезні кошти. І це, я думаю, була дуже велика шана та дуже великий подарунок Михайлу Семеновичу. Це ще раз підкреслює, наскільки Котляревський був гуманною, людяною і небайдужою людиною. Він завжди ставився до інших із повагою і намагався так чи інакше їм допомогти.
Михайло: Нарешті ми трохи розглянули Котляревського не лише як письменника, а й як людину. На початку ми говорили про те, що на тлі його слави, того, що його називають зачинателем нової української літератури та символом Полтави, ми часто не знаємо, якою людиною він був насправді. А ви якраз наголошуєте на цій його людській стороні. І, якщо чесно, мені здається, що якби Котляревський жив у XXI столітті, він цілком міг би бути гумористом, сатириком або навіть стендапером.
Артем: Він міг би знайти своє покликання в будь-якому столітті — і в ХХ, і в ХХІ. Він міг би бути журналістом, міг би, як ви кажете, бути стендапером. Звичайно, талант у нього був дуже великий.
Михайло: Сама «Енеїда» — це ж значною мірою про гумор.
Артем: Це все-таки серйозний твір. Але це розповідь про серйозні речі через гумор. Бо що-що, а часи тоді були дуже складні. І гумор, як і в нашому XXI столітті, — це одна з тих речей, яка допомагає нам триматися і не втрачати здоровий глузд. Саме це я маю на увазі, коли говорю про XXI століття.
А в часи Котляревського, коли відбувалися великі зміни і Україна поступово втрачала залишки своєї автономії, гумор залишався одним із небагатьох способів говорити про те, що відбувається. Він ставав своєрідною зброєю проти колоніального тиску та русифікації українського суспільства.
Михайло: Артеме, не секрет, що в біографіях великих письменників часто є місце для романтичних історій і навіть трагедій. Чи була така історія в житті Івана Петровича Котляревського?
Артем: На жаль, у житті Івана Петровича була одна така історія. Тоді він був іще молодим парубком, який лише починав писати свої перші рядки «Енеїди». Він поїхав на Золотоніщину, де влаштувався вчителювати в одного з поміщиків — навчати його дітей. І ось одного разу, повертаючись до свого кабінету, він помітив, що зникли його рукописи «Енеїди». Він дуже переживав, що з ними сталося. Адже, як він сам казав: «Там же вся душа моя». Згодом з’ясувалося, що рукописи взяла одна дівчина. Так Котляревський познайомився з Марією Семенівною — донькою цього поміщика.
Він узяв її під свою опіку, адже дівчина була сиротою — не мала ні матері, ні батька. Котляревський почав із нею спілкуватися, навчав її грамоти. Уміння читати й писати на той час було далеко не буденною річчю, особливо для жінки. Поступово їхні стосунки стали набувати вже більш романтичного характеру. Звичайно, поміщик не міг залишити це поза увагою.
Він запросив Котляревського до себе на приватну розмову і сказав приблизно так: «Вибач, Іване, але я вже пообіцяв видати Марію Семенівну заміж за іншого чоловіка». Тогочасні традиції передбачали: якщо ти вже дав таку обіцянку, то мав її виконати. Порушити слово вважалося великою ганьбою. І Котляревський, розуміючи всі обставини, наступного ранку зібрав свої речі та поїхав із маєтку.
На жаль, ця юнацька любов, яка трапилася в житті Котляревського, була, наскільки нам відомо, його першим і чи не єдиним повноцінним романтичним почуттям. Він так і не одружився, не мав власних дітей і спадкоємців. Через це після його смерті багато особистих речей, які залишилися в його будинку, інші люди вже могли розпоряджатися на власний розсуд.
Михайло: Тобто він просто не зміг знайти своє кохання після цієї історії? Чи, можливо, сам не хотів створювати сім’ю?
Артем: Стосовно того, чи хотів він створити сім’ю, знаєте, мені іноді спадає на думку, що, можливо, Котляревський просто не одружився через спосіб життя, який вів. Він письменник, громадський діяч, учитель, працює наглядачем у будинку виховання дітей із бідних дворян. Він опікується Полтавським театром, є попечителем богоугодних закладів. Тобто це людина, яка одночасно працює на багатьох напрямках і займається великою кількістю справ у Полтаві. І мені чомусь здається, що часу на те, щоб упорядкувати власне життя, подбати про особисте щастя, у нього, можливо, просто не залишалося. Хоча він загалом був людиною дуже альтруїстичною. Йому, здається, більше хотілося допомагати іншим, ніж дбати про себе. У мене складається саме таке враження.
Михайло: Усі люди, якщо вони працюють, щоб жити, то Іван Петрович Котляревський, скоріше за все, жив, щоб працювати.
Артем: Я думаю, що так. Він працював на благо нашого міста. У Полтаві його всі знали й любили. До його будинку часто приходили гості, адже знали, що Котляревський був надзвичайно гостинною людиною. Він усіх пригощав, а дітей, які до нього приходили, обдаровував смаколиками. І навіть якщо якийсь подорожній хотів відвідати Котляревського, чи не кожна дитина в Полтаві могла показати йому, куди йти, щоб дістатися до садиби Івана Петровича.
Михайло: Іван Петрович Котляревський жив у часи Російської імперії. Чи був у нього конфлікт з імперською системою? Чи його все влаштовувало і він цілком комфортно в ній існував на той момент?
Артем: Не можна вважати Котляревського вірнопідданим Російської імперії. Але так само ми не можемо сказати, що він був революціонером. Він був дуже прив’язаний до Полтави, любив своє рідне місто, був його патріотом. Але він працював у межах тієї системи, яка існувала на початку XIX століття. Він не міг жити поза суспільством і поза цією системою. Також наш письменник займався тим, що допомагав знедоленим людям. І всі ті негаразди, які принесла Російська імперія у XIX столітті, значною мірою проявилися вже після смерті самого Івана Петровича.
Можливо, Котляревський просто потрапив у такий період, коли ще не було настільки жорсткої цензури й переслідувань української мови. Хоча вже тоді вважали, що українська мова — це мова лише конюхів і нею можна писати хіба якісь анекдоти. Але Іван Петрович Котляревський продемонстрував, що це не так. Саме завдяки нашому письменнику ми можемо з гордістю говорити, що українською мовою можна писати не лише гумористичні твори, а й серйозні тексти — зокрема про важливі події в історії нашої держави.
Михайло: Оце ви правильно сказали. Іван Петрович жив у часи, коли ще не було ні Валуєвського циркуляра, ні Емського указу. Якби він жив в інші часи, мені здається, з друком творів Котляревського були б великі проблеми.
Артем: Звичайно. Його твори були надруковані вже ближче до кінця його життя. За його життя була надрукована авторська «Енеїда» — у 1809 році. У чотирьох частинах вона вийшла в Санкт-Петербурзі за сприяння самого Котляревського та Семена Кочубея, який надав кошти на публікацію твору.
Котляревський написав передмову до видання, де пояснював, чому вирішив видати власну редакцію «Енеїди». Він зазначав, що попередні видання містили велику кількість помилок і неточностей. Це, зокрема, і спонукало його видати вже свою, авторську «Енеїду», щоб читачі могли ознайомитися з текстом у тому вигляді, який відповідав задуму самого автора.
Михайло: От усе ж дуже цікаво. Котляревський популяризував українське: він писав про українське козацтво, популяризував українське слово. І тодішня влада якось лояльно до цього ставилася. Водночас він сам лояльно ставився до Російської імперії, але при цьому популяризував українське козацтво. Такий парадокс виникає.
Артем: У цьому парадоксу немає. Знаєте чому? Тому що в тодішньому Петербурзі жила й працювала велика кількість вихідців з України. Зокрема, там було чимало української інтелігенції, яка спілкувалася між собою і намагалася популяризувати українську культуру.
Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко та багато інших діячів того часу спілкувалися в Санкт-Петербурзі й показували людям, що українській мові також треба дати можливість розвиватися і друкуватися нарівні з російською, яка тоді панувала. Вони доводили, що українською мовою також можна писати важливі й гарні тексти. І Котляревський був людиною, яка мала для цього можливості. У тому числі завдяки своїй харизмі. Але багато хто допомагав йому в його діяльності — можливо, не безпосередньо, а опосередковано.
Михайло: Полтава прив’язала до себе Котляревського. І, по суті, Котляревський — це бренд міста, можна так сказати. Це не просто письменник із Полтави. Це людина, яка значною мірою створила сучасний культурний образ Полтави.
Артем: Місто Полтава і Котляревський — це невіддільні одне від одного речі. Але ми повинні розуміти: коли проходиш повз пам’ятник Котляревському, який встановлений у Полтаві, варто пам’ятати, що це був перший пам’ятник українському діячеві на території тогочасної Російської імперії. Його відкрили у 1903 році, і ця подія зібрала навколо себе фактично всю українську інтелігенцію, яка приїхала до Полтави. І скільки відомих імен ми тоді можемо згадати — Леся Українка, Олена Пчілка, Микола Лисенко…
Михайло: І все це значною мірою завдяки Панасу Мирному, який, по суті, об’єднав українську культурну еліту в Полтаві.
Артем: Звичайно. Панас Мирний на той момент був великим молодцем. Він ініціював встановлення пам’ятника в Полтаві, дуже наполягав на цьому. Він навіть складав меню урочистого обіду — які страви подаватимуть нашим гостям.
Михайло: І, до речі, це все збереглося — сама програма заходу.
Артем: Звичайно. Збереглося і меню урочистого обіду, ті страви, які подавали гостям міста у 1903 році. Усі страви він брав виключно з «Енеїди» Івана Петровича Котляревського.
Михайло: Так. І це означає, що Полтава дуже пишається Котляревським.
Артем: Ну, пам’ятник, музей, навчальні заклади. І навіть наша Біла альтанка — прекрасне місце, де зустрічається велика кількість людей, куди приходять гості міста. І обов’язково вони відвідують садибу Котляревського.
І що вони першого там зустрічають? Саме слова Івана Петровича Котляревського. Його заповіт, який він залишив для нас із вами:
«Де згода в сімействі, там мир і тишина,
Блаженні там люди, блаженна сторона.
Їх Бог благословляє, добро їм посилає
І з ними ввік живе, і щастя їм дає».
Тому ці слова, в тому числі, є пророчими. Адже вже багато років минуло з моменту відходу у вічність нашого Котляревського, але його слово, його спадок, який він зберіг для українського народу, ми відчуваємо і в XXI столітті.
Тому не дивно, що багато хто й у сучасній російсько-українській війні використовує позивний «Еней». Люди звертаються до його творчості, працюють у сфері культурно-просвітницької діяльності. І навіть зараз ми можемо бачити, що справжній «Енеїдобум» відбувається в театральній діяльності. Ветерани російсько-української війни ставлять постановки «Енеїди» Івана Петровича Котляревського.
Ті слова, які Котляревський сказав для нас із вами, просто не можуть не надихати:
«Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат».
Михайло: Так, Артеме, видно, що Полтава популяризує Котляревського, вся Україна його популяризує. Але чи впізнав би Котляревський ту Полтаву, яка зробила його одним із головних символів міста? Як ви думаєте?
Артем: Я думаю, що впізнав би. Бо Івана Петровича можна ще назвати нашим першим міським екскурсоводом. Він був людиною, яка відповідала за зустріч і супровід нових державних службовців, яких призначали до Полтави. Йому потрібно було показати їм наше місто: що і де знаходиться, де будинок генерал-губернатора, де пошта, де всі ці головні місця в нашому місті. І обов’язково Котляревський ходив із ними та показував ці місця.
І в нашому столітті збереглися ті місця, які пам’ятають і бачили нашого письменника. Це наша дзвіниця Свято-Успенського собору, будинки Спаської церкви, інші місця, пов’язані з життям Котляревського. Наша обласна клінічна лікарня — старий корпус, який був побудований ще за життя Котляревського. Усе це нагадує нам про те, що дух Котляревського живе серед нас, вітає нас і допомагає знаходити правильні шляхи для розвитку.
Михайло: Артеме, а якщо ми приберемо всі ці сучасні ярлики з постаті Котляревського — «батько української літератури», «засновник нової української літератури», «співець козацтва», «символ Полтави» — то якого Котляревського ми побачимо без усього цього?
Артем: Ну, по-перше, багато хто, приходячи до Котляревського в гості, складав про нього враження як про дуже освічену, начитану людину, яка знала мови, добре орієнтувалася у Святому Письмі, читала багато античної літератури. Він виписував велику кількість журналів, з яких дізнавався, що відбувається у світі. А світ тоді був дуже динамічним: постійно розвивався, постійно рухався вперед.
Тому я можу сказати, що це був інтелігент — мабуть, один із найбільших інтелігентів нашого міста. Але в першу чергу — це людина. Людина з великої літери. І найголовніше — людина смертна.
Михайло: Так, Артеме. Ми раніше так багато говорили про нього як про символ, що майже не говорили про нього як про людину, як про письменника, як про звичайного полтавця.
Артем: Про Котляревського я можу сказати так: це людина, яка творила у свою епоху і була великим патріотом свого міста. Він дав можливість людям гідно спілкуватися своєю рідною мовою, захищав її. І ми всі розуміємо: якщо немає мови, то немає і нації. Він заклав цей фундамент націєтворення. Бо в часи, коли жив Котляревський, у XVIII–XIX століттях, саме поняття нації, національності, національної ідентичності лише починали набувати сучасного значення. І я впевнений, що завдяки Котляревському, завдяки тому пазлу, який він нам залишив, — любові до рідної мови, якою треба спілкуватися і яку треба використовувати, — ця спадщина продовжила жити. Це проявилося і в XIX, і в XX столітті, коли Україна почала виборювати свою незалежність.
Михайло: Артеме, давай робити підсумки. Мені здається, сьогодні ми все — і навіть більше — проговорили про Івана Петровича Котляревського. Головне — ми розкрили стереотипи, які стосуються цієї великої постаті. Ми побачили його як людину. І це, мабуть, головне: Котляревський — не лише символ і не пам’ятник. Це, в першу чергу, людина, наш видатний письменник, полтавець. І нам вдалося зняти цей великий шар бронзи з його постаті. Тому дякуємо вам, Артеме, за те, що вивчаєте Котляревського, шануєте його, популяризуєте його ідеї та несете його слово. Слово — в маси.
Артем: І я вам дякую. І при нагоді запрошую вас на наші екскурсії та заходи в музеї Івана Петровича Котляревського.
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
