КСУ визнав неконституційним припинення страхових виплат через виїзд на постійне проживання за кордон — рішення
Велика палата Конституційного Суду України розглянула справу за конституційним поданням Верховного Суду щодо конституційності пункту 1 частини першої статті 40 Закону України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування‟ від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV та ухвалила Рішення № 6-р/2026.
Оспорюваним приписом встановлено, що здійснення страхових виплат і надання соціальних послуг припиняються, „якщо потерпілим є особа, якій оформлено документи для виїзду за кордон на постійне проживання/залишення на постійне проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України“.
На думку Верховного Суду, цей припис є дискримінаційним і без конституційних підстав звужує зміст та обсяг існуючих соціальних прав.
Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд визнав оспорюваний припис таким, що не відповідає Конституції України.
Суд нагадав, що, формуючи соціальну політику держави, Верховна Рада України має широкий простір обдумування, однак визначені в законах обмеження в реалізації права на соціальний захист не можуть порушувати його сутнісний зміст та мати дискримінаційний характер.
У системі загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання страхові правовідносини виникають на підставі сплати страхових внесків і настання страхового випадку, а право на страхові виплати та соціальні послуги зумовлене фактом завдання шкоди здоров’ю та ступенем втрати працездатності.
Страхові виплати мають компенсаційний характер, соціальні послуги – відновлювальний, і за загальним правилом їх не може бути припинено з обставин, не пов’язаних зі зміною умов, що були підставою для їх призначення.
Натомість оформлення документів для постійного проживання за кордоном не змінює ні характеру та обсягу шкоди, завданої здоров’ю, ні ступеня втрати працездатності, ні юридичної природи страхового випадку, що вже відбувся, ні розміру сплачених внесків. Цей критерій не має об’єктивного зв’язку з природою та цілями соціального страхування, а отже, визначення його підставою для припинення виплат і послуг має ознаки необґрунтованої диференціації юридичного статусу застрахованих осіб.
З огляду на це Суд дійшов висновку, що оспорюваний припис суперечить принципу рівності, закріпленому частинами першою, другою статті 24 Конституції України.
Суд звернув увагу й на те, що оспорюваний припис передбачає повне та безстрокове припинення страхових виплат і соціальних послуг з моменту оформлення документів – незалежно, зокрема, від віку особи, ступеня втрати працездатності, тяжкості стану здоров’я, наявності утриманців чи можливості надавати послуги дистанційно. Припис не містить винятків, не визначає умов поновлення виплат і послуг та не внормовує ситуацій, коли особа не виїхала або повернулася в Україну.
Таке регулювання порушує сутнісний зміст права на соціальний захист, не відповідає вимозі юридичної визначеності й не узгоджується з принципом соціальної держави, принципами відповідальності держави перед людиною та добропорядного врядування, а також з обов’язком держави гарантувати піклування та захист своїм громадянам за кордоном. Отже, оспорюваний припис суперечить також статті 1, частині другій статті 3, частині першій статті 8, частині третій статті 25 та частині першій статті 46 Конституції України.
Суд урахував свою юридичну позицію, за якою право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з умовою постійного проживання в Україні (Рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009), а також міжнародні стандарти у сфері недискримінації та соціального забезпечення.
Водночас Суд визнав, що юридична ситуація осіб, які перебувають за кордоном, об’єктивно інша: ускладнено перевірку обставин, що є підставою для страхових виплат, а надання окремих соціальних послуг може потребувати фізичної присутності особи в Україні. Тому держава може диференціювати порядок здійснення страхових виплат залежно від місця фактичного перебування особи, запроваджувати обґрунтовані вимоги щодо регулярного підтвердження права на них і механізми верифікації одержувачів, а також укладати міжнародні договори про соціальне забезпечення. В умовах воєнного стану держава може, а в окремих випадках зобов’язана, встановлювати механізми контролю цільового використання державних коштів.
Проте Конституція України не надає Верховній Раді України повноважень ухвалювати закон, яким повністю та безстроково припиняються всі страхові виплати і соціальні послуги лише на підставі оформлення особою документів для постійного проживання за кордоном.
„Держава не може у свавільний спосіб скасовувати чи обмежувати конституційні права, зокрема право на соціальний захист“, – наголошено у Рішенні.
Суд зазначив, що наявність або відсутність міжнародних договорів, обов’язкових для України, та їх зміст не є підставами для обмеження або скасування конституційних прав особи. Визнання оспорюваного припису неконституційним не ставить під сумнів чинність таких договорів.
Припис, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Рішення. Верховній Раді України належить привести нормативне регулювання, установлене цим приписом, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Із текстом Рішення можна ознайомитися за посиланням.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
