Лілія Прутян, 55 років, бойова медикиня із села Ближнє на Донеччині. росіяни утримували її 2 з половиною роки в полоні. До війни вона працювала бухгалтеркою.

У 2017-му, коли на Донеччині бракувало роботи, вона пішла в армію бухгалтеркою батальйону. Їй було 47, старші сини вже дорослі, а Дімі — лише 12.

Вона поверталася додому раз на два-три тижні, пекла медовики й робила піцу з горою м’яса. Потім вивчилася на бойову медикиню й у 2019-му поїхала на фронт. Про її історію пише The NYTimes.

Після повномасштабного вторгнення її підрозділ захищав Маріуполь. На 16-й день війни росіяни оточили Лілію та ще шістьох бійців у селі на північ від міста. Патрони скінчилися і вони здалися.

Троє росіян відділили її від чоловіків і замкнули в будинку. Допитували чому пішла в армію, з ким служила. Потім погрожували зґвалтувати. «Нехай це буде хоча б хтось один із вас», — торгувалася вона. Один із солдатів її зґвалтував.

Далі був підвал у Донецьку. Понад 20 жінок у камері на десятьох, спали по черзі на матрацах, щоранку співали російський гімн, цілий день стояли. Сядеш — б’ють. Води бракувало, туалет не працював, тож злив робили рідиною з недоїденого супу. Вуха, пошкоджені в боях, загноїлися — Лілія почала глухнути.

Влітку 2023-го її перевезли до в’язниці на півдні росії й судили за «тероризм». На одному із засідань проти неї дав письмові свідчення середній син. Так вона дізналася, що він пішов у російську армію.

У вересні 2024-го, ще під час суду, Лілію раптово обміняли. Ступивши на вільну землю, вона цілувала дерева й ходила босоніж по траві. Але думала лише про Діму.

Діма Загребаєв має діабет 1 типу. На початку вторгнення йому було 17, і він лишився в Ближньому сам. Коли восени 2022-го стан різко погіршився, середній брат відвіз його в лікарню й покинув. Місяцями до Діми ніхто не приходив, поки вчителька зі школи не забрала його звідти.

Він повернувся в рідну хату, де вже жили російські солдати, і все одно заселився назад. Щоб платити за комуналку й отримувати гуманітарку, мусив зробити російський паспорт. Двічі бачив мертві тіла. І щодня боявся, що його заберуть у російську армію.

Мати готувала втечу здалеку. Заплатила таксисту близько 115 доларів, щоб той передав синові тимчасовий український паспорт, і найняла водія, який вивозив людей з окупації.

Нарешті одного недільного вечора задзвонив телефон. Лілія відповіла, ще не дочекавшись першого гудка, і говорила обережно, не знаючи, хто слухає.

Лілія: «Діма, привіт, як ти? Все нормально? Одягнись тепло в дорогу. Але не перестарайся. Стане жарко — знімеш куртку. Головне не змерзни, чекати надворі, може, доведеться довго. Із взуттям визначився? Є пара?»

У велику спортивну сумку Діма склав дві улюблені материні сукні — рожеву й блакитну, кілька своїх футболок і светрів, м’яч і шапку. Тимчасовий паспорт заховав у рюкзаку.

Наприкінці лютого 2025-го він рушив. Дорога через росію, білорусь і Польщу назад в Україну — 2 800 кілометрів. Спали в машині. На вокзалі в Києві, де ніколи не був, Діма побачив маму, підбіг і міцно її обійняв.

Лілія поцілувала сина в брудному пальті та вицвілих джинсах і нічого не відчула.

Лілія: «Я боялася, що нічого не відчуваю. Не можу сказати, що зраділа. Зустріч була наче з чужим. Кажуть, після полону це нормально».

Тепер вони живуть разом зі старшим сином у Дніпрі. Спершу Діма був замкнутий, питав дозволу на все. Поволі відтанув — знову бере маму за руку, коли вони йдуть поруч, як у дитинстві.

Лілія: «Можливо, я відчуваю провину, що тоді, коли не могла, зробила замало. Але не думаю, що зараз передаю куті меду. Не можна любити когось занадто сильно».
Тимофій Милованов