49-річний нацгвардієць Євгеній на позивний «Таксист» у 2022 році пішов добровольцем у піхоту, а нині забезпечує виїзди підрозділу безпілотних систем під шквальним вогнем.
Джерело: 17-та Полтавська бригада НГУ
Візитівкою чоловіка стали тисячі кілометрів, які він долає за кермом на найгарячіших ділянках фронту. У 2022 році він мобілізувався до 4-го стрілецького батальйону, а далі свідомо пішов піхотинцем у саме пекло Урожайного.
Про те, що довелося пережити на «нулі», Євгеній говорить украй неохоче. Коли розмова торкається тих днів, він закривається у власних спогадах, які живуть у ньому важкими флешбеками, залишивши у пам’яті долі молодих хлопців, чиї голоси навіки згасли у донецьких степах.
Згодом травма хребта змусила залишити піхоту й пересісти за кермо, приєднавшись до відділення забезпечення зведеного підрозділу безпілотних систем “Каспер”.
Маючи величезний життєвий та фронтовий досвід, «Таксист» порівнює: дорога піхотинця і дорога водія — це зовсім різні виклики, але сама суть воєнної траси завжди однакова. Вона вимірюється не кілометрами, а кількістю ворожих FPV-дронів над головою та постійним, майже відчутним на дотик відчуттям небезпеки. І головне правило цього шляху — надзвичайна пильність та залізна самодисципліна.
Ключову роль у фронтових буднях «Таксиста» відіграють побратими. Про них він говорить коротко, але з великою повагою:
«Це ті, хто без жодних вагань прикриє спину й приходить на допомогу. Бойове братерство — зовсім інший вимір довіри, випечений у вогні, який неможливо порівняти з чимось у цивільному житті».
Сьогодні його тримає глибока віра, і той зв’язок із домом, який завжди поруч. Від самого початку великої війни Євгеній носить із собою особливу річ — маленьку ляльку-мотанку, подарунок онучки.
Цей крихітний оберіг став мовчазним свідком його найважчих випробувань, нічних виїздів під обстрілами, людського болю і нескореного духу. Він долає з ним усі дороги та змінює місця дислокацій, щомиті нагадуючи, заради чого варто вистояти.
Коли Євгенія запитала про мрії, які він здійснить після перемоги, він на мить замислився… і зізнався, що за роки війни просто забувся, як це дихати мирним життям. Проте є одна найсвітліша мрія, яку не здатна стерти чи замалювати сірістю жодна війна: повернутися туди, де чекають, та нарешті міцно обійняти своїх трьох онуків — двох хлопчиків і дівчинку й відчути такий рідний запах.
До всіх, хто чекає на нього та його побратимів у тилу, Євгеній звертається з простим, але міцним, як криця, посилом: «Чекайте. Чекайте з Перемогою!»
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
