Любов, що не перестає. Історія життя і подвигу Героя з Волині Богдана Карвацького

Таня. Тендітна й водночас – немов зіткана зі сталевих ниток. Донедавна – кохана дружина Захисника Богдана Карвацького й щаслива мама п’ятирічного Дем’яна. Та 17 травня 2026 року перекроїло життя їхньої маленької сім’ї, вибивши ґрунт з-під ніг одним-єдиним страшним повідомленням: об 11:20 серце воїна зупинилося внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойового завдання.

Тепер вона носить чорну стрічку у волоссі, а на шиї – його ланцюжок із хрестиком, обручкою та жетоном. «Коли зовсім важко і здається, що небо зараз впаде на голову, я міцно стискаю в долоні той жетон з хрестиком та обручкою і подумки прошу в Богдана допомоги. І знаєте, стає якось легше. До кінця життя їх носитиму…» – крізь сльози каже молода жінка.

Кохання родом з літнього кафе

Таня і Богдан познайомилися зовсім юними – сімнадцятирічними. Обоє після школи вступили до луцьких коледжів.

«Богдан винаймав квартиру поряд із гуртожитком, де я жила. Якось ми з подругами пішли гуляти – надумали собі влаштувати фотосесію. З однією із них, Христиною, заглянули в літнє кафе біля магазину «Аладдін», що на ДПЗ, – привітатися із її другом Андрієм. Там і відбулося наше знайомство з Богданом, – пригадує Тетяна. – Ми обмінялися контактами, почали спілкуватися в соцмережах, відтак – зустрічатися».

Богдан був дуже турботливим – зустрічав Таню з пар, неодмінно допомагав тягнути сумку від автобуса, коли вона приїжджала на навчання з села. Коли влаштувалася на роботу офіціанткою, тролейбусом приїздив по завершенню робочого дня й допомагав прибирати зал, проводив до гуртожитку.

«Так склалося, що зустрічалися ми десь пів року й через низку обставин вирішили зупинити стосунки. Кожен жив своє життя. Але, як з’ясувалося, це було ненадовго, – усміхається Таня. – У 18 років Богдан підписав контракт і пішов до війська. Почав мені телефонувати, зрештою ми відновили спілкування. А в день мого 18-річчя по відеозв’язку (тоді він був в АТО) запропонував знову зустрічатися. Попросив, щоб я його дочекалася. Сказав, що дуже шкодує про те, що ми розійшлися, що кохає й не уявляє свого життя без мене. А в мене на той час уже був інший хлопець. І знаєте, що я зробила? Розійшлася з ним того ж дня. Бо зрозуміла, що досі кохаю тільки Богдана».

Таня чекала Богдана з АТО довгі дев’ять місяців. Познайомилася з його друзями, одногрупниками. У відпустку хлопця відпустили напередодні Нового року.

«У нього тоді потяг був до Львова, то мені довелося ще організовувати його трансфер до Луцька, – пригадує Таня. – То був наш перший Новий рік разом».

«Ти ж розумієш, що я не можу інакше…»

У листопаді 2018 року в Богдана закінчився контракт, за яким в АТО від прослужив три роки. До його повернення з війська Таня готувалася ґрунтовно: зібрала рідних, друзів, купила торт, шампанське, кульки, запросила фотографа. Але й хлопець готував сюрприз: купив каблучку й збирався освідчитися дівчині. Про це знали всі, крім неї.

«Коли Богдан вийшов з автобуса біля ЗАГСу, його здивуванню не було меж, – з усмішкою пригадує Таня. – Одне слово, мій сюрприз вдався. І тут він стає на одне коліно й освідчується. Звісно, я розгубилася. І замість «Так» відповіла «Дякую». А потім додала: цю історію для нас Бог на небесах написав, нам судилося бути разом».

Після одруження молодята оселилися в Торчині – у будинку Тетяниної бабусі. Богдан працював перевізником на міжнародних рейсах, аби заробити на достойне життя для своєї сім’ї. У них народився синочок Дем’ян.

23 лютого 2022 року чоловік якраз вирушив у рейс. Після опівночі перетнув кордон. А під ранок, прочитавши новини, готовий був розвернути автобус і мчати назад: спочатку убезпечити свою сім’ю, а потім – ставати на захист країни. Проте пасажири вимагали, аби доправив їх до пунктів призначень. Тож вибору не було.

Богдан зателефонував Тані, сказав, що почалася війна, й попросив, щоб вона з маленьким сином поки поїхала до батьків у село, бо там безпечніше. Жінка послухалася.

«Богданів роботодавець казав йому, щоб поки не повертався в Україну, що мене з Дем’яном привезуть до нього в Німеччину, але треба почекати, – пригадує Таня. – Він сказав, що хоче бути біля сім’ї: «Я хочу бачити, що відбувається, і розуміти, що можу вас захистити». Я, звісно, вмовляла його не повертатися. Але він сказав: «Ти ж розумієш, що я не можу інакше». І я нікуди не поїхала. Бо навіть не уявляла, як маю жити за кордоном з малою дитиною і без Богдана».

26 лютого Богдан уже був в Україні. Переночував удома, а вже 27 лютого з речами пішов до місцевої ТрО. Йому сказали приходити наступного дня з документами, мовляв, будемо дивитися, який маєш бойовий досвід і де будеш корисним.

Богдан служив у ТрО, а Таня готувала хлопцям усілякі смаколики.

Згодом чоловік перевівся в 100-ту бригаду, а пізніше – у РУБпАК, яка входить до складу київської 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

День, коли земля втекла з-під ніг

Він завше вірив, що усе буде гаразд. І коли Таня просила його берегти себе заради сина і неї, завжди казав: «Усе в нас буде добре». Сценарій, що дружині доведеться жити й виховувати сина без нього, не вкладався у його світосприйняття.

«Я теж була впевнена, що його не зачепить жодна куля. Дуже боялася розмов на кшталт «Якщо зі мною щось трапиться…» Бо цього просто не могло статися з нами, – зізнається жінка. – Мені здавалося, що таких добрих людей, як Богдан, Бог має оберігати».

16 травня Богдан зателефонував Тані й сказав, що наступного ранку вирушає з хлопцями на завдання й може бути не на зв’язку.

Далі вона пам’ятає все у найдрібніших деталях. Як 17 травня, у неділю, мала купу справ і їздила їх залагоджувати. Як тричі їй чомусь дзвонив Богданів побратим, який на той час проходив реабілітацію після поранення, цікавився ніби нейтрально, як у неї справи, й коли вона відповідала, що кудись їде за кермом, казав, що перетелефонує. Як незрозуміла тривога почала гризти після опівдня. Як зателефонувала тому ж Богдановому товаришу, бо побачила свічку в нього на аватарці. Як той відповів, що в нього загинув побратим. Як допитувалася, чи ж вона знає загиблого. І як оніміла, коли Богданів побратим, ще раз упевнившись, що вона вже не за кермом, зізнався: «Той побратим – ваш Богдан… Невже вам досі не повідомили?!»

Як з’ясувалося, Богдан з хлопцями того ранку мали забрати борт у полі. Він як водій залишився в машині, а побратими пішли по той борт мінним полем. Зв’язок чомусь був дуже поганий, рація майже не працювала. Хлопці виходили до нього по рації: «Кіндер (такий у Богдана був позивний), нікуди не їдь, у твій бік – пташки!» А він того не чув.

Ворожий FPV-дрон полював на хлопців у полі. Вони попадали в траншеї та зникли з його радара. І дрон націлився на автомобіль. Влетів просто в машину з боку водія.

Невідомо, скільки Богдан пролежав у машині, стікаючи кров’ю. Побратими його знайшли та викликали евакуаційну групу. Далі був стабпункт і перша зупинка серця. Але тоді медикам вдалося реанімувати бійця. Проте поранення були вкрай важкими, крововтрата – критичною. І об 11:20 було зафіксовано зупинку серця та смерть.

Через кілька днів після того, як Тетяні офіційно повідомили трагічну звістку, побратими передали їй всі його речі з Харкова.

«Там були і речі з моргу, які зібрали в пакетик, все в крові – мобільний телефон, ланцюжок, жетон, обручка, хрестик та іконка, – пригадує жінка. – Коли ж я увімкнула таки телефон, щоб пошукати там якусь інформацію, можливо, про те, що сталося, знайшла невідправлену sms… Він попіклувався про те, щоб я змогла прочитати ці слова привітання від нього в свій день народження. Ніби відчував, що, можливо, щось трапиться і він не зможе особисто це мені сказати...»

«Він дуже поспішав жити…»

«Богдан був людиною світла, з очима кольору неба і великим серцем. Він умів жити тут і зараз, цінував кожну мить і вчив цього інших. Хай за що брався – усе робив відповідально, щиро й на відмінно», – провадить Тетяна.

Коли випадала відпустка, він намагався приділити увагу всім, кого любив: дружині, синові, батькам, родичам, друзям. А ще любив спонтанні мандрівки, умів швидко збиратися й навчив цього Таню.

«Було таке: вранці, щойно прокинувшись, я порпалася на кухні, Богдан грався з Дем’яном. Аж раптом виходить з кімнати й каже: «Пакуй все назад у морозилку, бо ми їдемо в Карпати». Такий він був… Дуже поспішав жити…» – втирає сльози молода жінка.

Богдан дуже хотів повезти сім’ю на море. Планував на серпень відпустку – щоб і цю мрію здійснити, і відвести сина в перший клас. На жаль, цього разу не судилося…

«Ми з Дем’яном таки втілили його мрію. Поїхали на море вдвох. Хоча я вірю, що він теж був там з нами, бо повсякчас відчуваю його присутність, – каже Таня. – Ми з сином зібрали на березі камінці та мушлі й привезли їх Богданові. Поклали їх на його могилу, ніби принесли йому частинку моря, яке він так хотів побачити разом із нами. Для мене це стало символом того, що любов не закінчується. Навіть коли людини вже немає поруч, вона продовжує жити в наших серцях, у наших спогадах і в кожній здійсненій за неї мрії».

Син був найголовнішою людиною в житті Богдана. Тетяна каже: він був неймовірним татом – добрим, турботливим, встиг показати синові, яким має бути справжній чоловік.

«Він був зразковим практично у всьому. Я ніколи не зрозумію, чому Бог забирає таких людей, – не стримує сліз жінка. – Богдан стільки не встиг зробити… Ми мріяли про великий будинок з терасою, де збиралися б рідні й друзі. Мріяли про донечку. Його фраза «Все буде добре» назавжди залишиться зі мною. Це вже як молитва. Ці слова були його способом підтримати, заспокоїти й подарувати віру. Саме таким я пам’ятатиму його завжди – людиною, поруч з якою було тепло, спокійно й по-справжньому добре».

Дем’ян знає про те, що його тато – Герой. Таня не приховувала від нього правди. Коли хлопчик дізнався, що тато загинув, єдине, чого попросив, – побачити його першим.

«Багато хто мене відмовляв від цього, казали, що це травма для дитини, – провадить Тетяна. – Але ми з сином мали довгу бесіду. Я розповіла, що татові вже нічого не болить, що йому дуже шкода, що так сталося, бо він не хотів лишати нас самих у цьому жорстокому світі. І що хоч він не буде нас обіймати, але житиме в кожному ударі синового сердечка».

Дем’ян – маленька татова копія, і не тільки зовні, а й за вдачею.

«За ці три місяці син став таким дорослим, – зітхає жінка. – Якби Богдан його зараз побачив, то дуже ним пишався б. Дем’ян все розуміє, все приймає, все аналізує. Знає, що тато бачить і захищає його з неба. Але коли ми десь гуляємо, я бачу, якими очима він дивиться на хлопчиків, які гуляють з татами… Тепер я мушу бути для нього і мамою, і татом. А це дуже важко і так точно не має бути».

«Син – мої крила»

Таня зізнається: не здаватися і жити далі їй допомагає син.

«Він – мої крила, мій мотиватор, моя надія, – каже вона. – Знаєте, мені хочеться досягнути таких вершин, щоб там, на небі, Богдан точно мною пишався. Щоб якось прийшов до мене уві сні, погладив по голові й сказав: «Ти впоралася, мала». Нині ж вона веде невеличкий влог «Сталева жінка». Сподівається, що з часом зможе стати корисною для тих, хто, як і вона, проживає втрату.

«Нас там 25+ жінок, які пережили той самий біль. Ми – однодумці. У влозі спокійне щире спілкування, там ми почуваємося не самотніми й почутими. Багато чим ділимося. Такі спільноти дуже потрібні для того, щоб було де виговоритися і ставало хоч на трохи легше», – пояснює Таня.

Вона хоче, щоб люди пам’ятали Богдана не лише як воїна, який віддав життя за Україну.

«Я хочу, щоб пам’ятали його усмішку. Його доброту. Його щире серце. Те, як він любив життя, свою сім’ю, друзів і свою країну. Його життя обірвала війна. Але любов, яку він залишив після себе, не обірветься ніколи», – впевнена жінка.

Запам’ятайте й ви. Богдан Карвацький. 28 років. Позивний – Кіндер. І підпишіть петицію про надання йому звання Героя України. Заради його сина Дем’яна, якого він ніколи не поведе за руку до першого класу.

Підписати петицію можна за посиланням.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото з особистого архіву Тетяни Карвацької