Ви, мабуть, бачили на вулиці людей з порожнім поглядом. Вони йдуть, ніби їх тут немає. Не помічають машин, не чують, коли до них звертаються. Іноді в них на очах з’являються сльози без видимої причини.
За цим може ховатись тривожний розлад, панічна атака або ПТСР. Ті, хто це переживає, називають свій стан коротко і страшно — «маленька смерть».
Це буває у людей, які отримали сильну психологічну травму. Неважливо, від чого: війна, втрата близької людини, розрив стосунків чи інші події, що залишили глибокий слід. Іноді достатньо дрібниці — звуку, запаху, слова — і «маленька смерть» знову тут.
Я вже кілька років спілкуюсь з такою людиною, тому можу розказати, як це відчувається.
Спершу здається, що неможливо дихати: кожен вдих ніби проштовхує в груди важкий камінь. Потім тіло починає тремтіти, руки й ноги не слухаються, між лопатками з’являється пекучий біль. Світ навколо зникає, залишається тільки одне — заставляєш себе ковток за ковтком вдихати каміння. «Дихай, дихай- кажеш собі. – Як би не було боляче – дихай».
Це може тривати хвилини, години, а іноді місяці. Людина втрачає зв’язок із реальністю, і в цей час вона бореться лише з одним — власною «маленькою смертю».
Чому я про це пишу? Бо такі люди живуть поряд із нами. Їх стає більше. Завтра на їхньому місці може опинитись будь-хто з нас. А іноді ми самі, не думаючи, можемо стати причиною чужого зриву — різким словом, байдужістю, свідомо чи несвідомо.
Зараз багато молодих людей помирають від серцевих хвороб, зростає кількість самогубств, все більше тих, хто вдається до крайніх кроків, щоб тільки зупинити цей стан.
Ми не завжди можемо вилікувати чужий біль, але можемо зробити так, щоб не погіршити його. Слухати, помічати, бути добрими. Це нічого не коштує, але іноді рятує життя.
Будьте людяними, будьте добрими однин до одного. І маленька смерть не станеться ні з вами ні з тими, хто поряд з вами.
Наталія РУЛЬОВА