Мати вивезла дитину зі Швейцарії без згоди батька, а після її смерті дівчинка залишилася з бабусею в Україні: що вирішив Верховний Суд

Мати без згоди батька вивезла малолітню доньку зі Швейцарії в Україну. Батько одразу почав домагатися її повернення, а швейцарський суд зобов’язав матір повернути дитину. Однак під час розгляду справи в Україні жінка померла, і дівчинка залишилася з бабою. Та наполягала, що онука має тісний емоційний зв’язок із нею, натомість згадки про батька викликають у дитини тривогу.

Перед українськими судами постало питання: чи може дитина залишитися з бабою, до якої прив’язалася, чи її необхідно повернути до країни постійного проживання, звідки мати вивезла її без згоди батька?

Крапку в судовому спорі поставив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, який розглянув справу №203/3031/24 та пояснив, чому за встановлених обставин емоційний зв’язок із бабою не став підставою для відмови у поверненні дитини до Швейцарії.

Мати вивезла доньку до України без згоди батька

Як встановили суди, батьками малолітньої дівчинки є громадянин Швейцарії та громадянка України. Дитина народилася у Лозанні та від народження постійно проживала у Швейцарії, де відвідувала дитячий садок.

Наприкінці січня 2024 року мати разом із донькою без попереднього повідомлення та згоди батька виїхала в Україну. Про це чоловік дізнався 29 січня від працівників дитячого садка.

Уже 8 лютого 2024 року батько через Федеральне відомство юстиції Швейцарії звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

При цьому ще 24 серпня 2023 року Окружний суд Лозанни заборонив матері разом із донькою залишати територію Швейцарії. Також, за матеріалами справи, у Швейцарії щодо жінки тривало кримінальне провадження за обвинуваченням у викраденні дитини у зв’язку з подіями 2021 року.

5 березня 2024 року Окружний суд Лозанни ухвалив рішення про надзвичайні забезпечувальні заходи, яким призначив батькові фактичну опіку над дитиною та зобов’язав матір негайно повернути доньку до Швейцарії. Водночас для матері було передбачено можливість доступу до дитини двічі на місяць.

Однак рішення швейцарського суду виконане не було.

Після звернення батька Міністерство юстиції України вживало заходів для добровільного повернення дитини. Згодом Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, діючи в інтересах громадянина Швейцарії, звернулося до українського суду з позовом про визнання незаконним переміщення та подальшого утримання дитини в Україні і зобов’язання повернути її до Швейцарії.

Під час розгляду справи мати померла, а дитина залишилася з бабою

Поки українські суди розглядали справу, мати дівчинки померла. У березні 2025 року суд залучив до участі у справі як її правонаступника бабу дитини.

Дівчинка продовжувала перебувати в Україні разом із бабою, яка заперечувала проти її повернення до Швейцарії.

У матеріалах справи був висновок психолога від 19 вересня 2025 року, складений за зверненням баби. За результатами психологічного діагностування фахівець встановив тісний емоційний зв’язок між дитиною та бабою.

У висновку зазначалося, що дівчинка почувається поруч із бабою комфортно, спокійно та безпечно, відчуває турботу з її боку.

Водночас психолог констатував відсутність емоційного зв’язку дитини з батьком. Згадування про нього викликало в дівчинки тривогу, а її поведінка свідчила про небажання спілкуватися та проживати разом із ним.

Крім того, ще 16 жовтня 2024 року адміністрація Дніпропетровської міської ради затвердила висновок, яким визнала недоцільним вирішення питання щодо відібрання дитини у матері та повернення до Швейцарії.

Попри ці обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необхідність повернення дівчинки до держави її постійного проживання.

Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій

23 жовтня 2025 року Криничанський районний суд Дніпропетровської області частково задовольнив позов.

Суд визнав незаконним переміщення та подальше утримання дитини бабою на території України і зобов’язав її повернути малолітню онуку до місця постійного проживання у Швейцарії протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили.

У разі відмови добровільно повернути дитину суд постановив відібрати її та передати батькові для забезпечення повернення до Швейцарії.

В іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Додатковим рішенням від 30 жовтня 2025 року витрати, пов’язані з поверненням дівчинки до Швейцарії, суд поклав на батька.

13 травня 2026 року Дніпровський апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін.

Суди виходили з того, що Швейцарія була державою постійного проживання дитини, а мати вивезла її без згоди батька, порушивши його права на піклування.

При цьому належних доказів того, що батько погодився на переїзд доньки, не здійснював права піклування або що повернення дитини створить для неї серйозну фізичну чи психологічну небезпеку, встановлено не було.

Що оскаржувала баба дитини

Не погодившись із такими рішеннями, баба звернулася до Верховного Суду.

У касаційній скарзі вона просила скасувати рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд.

Основний аргумент полягав у тому, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів шляхом направлення судового доручення до компетентних органів кантону Во у Швейцарії.

Зокрема, представник баби просила отримати інформацію про перебіг справи щодо розірвання шлюбу батьків, рішення судових і соціальних служб стосовно порядку спілкування батька з донькою, обставини звернення матері до правоохоронних та соціальних органів, а також відомості щодо можливих насильницьких дій із боку батька.

Крім цього, йшлося про інформацію щодо місця роботи, доходів і майнового стану чоловіка.

На думку заявниці, ці документи могли підтвердити, що батько фактично не здійснював права піклування або що повернення дитини до нього створюватиме серйозний ризик фізичної чи психологічної шкоди.

Саме такі обставини, як стверджувала сторона відповідачки, могли стати підставою для застосування винятків із правила про повернення дитини, передбачених Гаазькою конвенцією.

Позиція Верховного Суду: коли дитину необхідно повертати до країни постійного проживання

Касаційний цивільний суд нагадав, що правовідносини щодо повернення дітей, незаконно переміщених або утримуваних за межами держави їхнього постійного проживання, регулюються Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Мета Конвенції полягає у забезпеченні негайного повернення незаконно переміщених або утримуваних дітей та ефективного дотримання прав піклування і доступу, які існують відповідно до законодавства держави постійного проживання дитини.

Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини вважається незаконним, якщо воно порушує права піклування, які належать особі відповідно до законодавства держави, де дитина постійно проживала до переміщення, і ці права фактично здійснювалися або здійснювалися б, якби не переміщення.

Таким чином, для вирішення питання про повернення дитини необхідно встановити місце її постійного проживання до переміщення, наявність порушення прав піклування та факт здійснення цих прав особою, яка вимагає повернення.

Верховний Суд наголосив, що один із батьків не може самостійно змінювати постійне місце проживання дитини, порушуючи права іншого з батьків на піклування.

У цій справі суди встановили, що дівчинка від народження проживала у Швейцарії. Саме ця країна була місцем її постійного проживання на момент вивезення в Україну.

КЦС ВС погодився, що переміщення дитини матір’ю без згоди батька, а також подальше утримання дівчинки бабою в Україні є незаконними в розумінні Гаазької конвенції.

Крім того, Верховний Суд врахував, що батько без зволікання звернувся за поверненням доньки.

Це мало значення для застосування статті 12 Конвенції, яка передбачає негайне повернення дитини, якщо відповідні процедури розпочаті протягом року після її незаконного переміщення або утримання.

Якщо процедури розпочаті після спливу одного року, Конвенція допускає врахування того, чи прижилася дитина в новому середовищі.

Однак у цій справі батько ініціював процедуру повернення майже одразу після вивезення доньки. Тому суди не встановили підстав для застосування винятку, пов’язаного з адаптацією дитини до нового середовища після спливу річного строку.

Чи можна відмовити у поверненні дитини через психологічні ризики

Окрему увагу Верховний Суд приділив виняткам, передбаченим Гаазькою конвенцією.

Зокрема, стаття 13 дозволяє не повертати дитину, якщо особа, яка заперечує проти повернення, доведе, що заявник фактично не здійснював права піклування, погодився на переміщення або згодом дав на нього згоду.

Ще однією підставою може бути серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу фізичної чи психічної шкоди або іншим чином створить для неї нетерпиму обстановку.

Також суд може відмовити у поверненні, якщо дитина сама заперечує проти цього та досягла віку й рівня зрілості, за яких її думку необхідно враховувати.

Водночас Верховний Суд нагадав правові підходи Європейського суду з прав людини, відповідно до яких рішення про повернення дитини не можуть ухвалюватися автоматично, без перевірки істотних обставин.

Зокрема, у справі «Х проти Латвії» ЄСПЛ наголошував на необхідності належного розгляду небезпідставних тверджень про серйозний ризик для дитини та наведення конкретних мотивів їх прийняття або відхилення.

Аналогічний підхід ЄСПЛ висловив у справі «Сатановська та Роджерс проти України».

Однак обов’язок довести наявність виняткових обставин, які перешкоджають поверненню дитини, покладається на особу, яка заперечує проти такого повернення.

У справі, яку розглядав КЦС ВС, суди не встановили належних доказів того, що батько не здійснював права піклування, погодився на переміщення дитини або що повернення до Швейцарії створить для дівчинки серйозний ризик фізичної чи психологічної шкоди чи нетерпимі умови.

Чому Верховний Суд відхилив доводи баби

Оцінюючи аргументи касаційної скарги, Верховний Суд звернув увагу, що клопотання баби про витребування додаткових документів зі Швейцарії вже було предметом оцінки судів попередніх інстанцій.

На думку колегії суддів, вирішення цього клопотання не вплинуло на правильність розгляду справи, у якій було достовірно встановлено факт незаконного переміщення дитини зі Швейцарії та її подальшого утримання в Україні всупереч волі батька.

КЦС ВС також врахував, що компетентний швейцарський суд рішенням від 5 березня 2024 року призначив фактичну опіку над дитиною саме батькові. Верховний Суд зазначив, що цей суд, вочевидь, не вбачав з боку батька реальної загрози для доньки.

Крім того, у матеріалах справи були відсутні відомості про позбавлення чоловіка батьківських прав.

За таких обставин Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій, що повернення дитини до місця постійного проживання у Швейцарії відповідатиме її найкращим інтересам та відновить права батька на особисте виховання доньки, мати якої померла.

Водночас суд окремо наголосив на правах баби.

Відповідно до частини першої статті 257 Сімейного кодексу України баба має право спілкуватися зі своєю онукою та брати участь у її вихованні.

Однак згідно з частиною першою статті 151 СК України саме батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Отже, наявність емоційного зв’язку дівчинки з бабою сама по собі не стала за встановлених у цій справі обставин достатньою підставою для відмови у поверненні до Швейцарії.

Що вирішив КЦС ВС

Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином встановили обставини справи, надали їм правову оцінку та правильно застосували норми матеріального і процесуального права.

Колегія суддів не встановила порушень, які могли б бути підставою для скасування оскаржених рішень.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду залишив касаційну скаргу баби без задоволення, а рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 травня 2026 року — без змін.

Також Верховний Суд поновив виконання рішення суду першої інстанції, яке раніше було зупинене на час касаційного перегляду в частині примусового відібрання дитини.

Таким чином, у силі залишилося рішення про повернення малолітньої дівчинки до Швейцарії та, у разі невиконання цього обов’язку добровільно, про її відібрання і передачу батькові для забезпечення повернення.

Постанова Верховного Суду є остаточною та оскарженню не підлягає.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.