Майже два роки родина чекала звістки: у Славуті попрощалися із Захисником
Майже два роки в одній родині не вщухала тиша — та, що буває, коли чекаєш звістки, а її немає. Два роки надії, пошуків, безсонних ночей і молитов. Сьогодні, 14 жовтня, ця тиша обірвалася. Але не так, як того хотілося б усім нам: у Славутській громаді Шепетівського району зібралися, щоб провести в останню дорогу земляка, Захисника України — Корсуна Сергія Миколайовича.
Це був чоловік, про якого в місті говорили однаково тепло всі, хто його знав: щирий, добрий, порядний, надійний. Людина, яка ніколи не шукала слави, але завжди робила свою справу сумлінно — на роботі, у родині, а коли настав час, і на війні. Такі люди тримають на собі світ: тихо, впевнено, без зайвих слів.
Загибель кожного воїна — це невимовна втрата для родини, громади й усієї держави. Війна забирає найкращих — тих, хто, попри втому, хвороби й страх, залишається на своєму місці, бо знає: за ним — рідні, за ним — дім. Сергій Миколайович був саме таким.
Він народився 24 грудня 1972 року у місті Славуті в сім’ї Броніслави Йосипівни та Миколи Платоновича. Зростав разом із сестрою Оксаною у домі, де цінували працю, порядність і взаємну підтримку. Ще змалку він був вихованим, врівноваженим хлопчиком — таким, до кого тягнуться однолітки.
Із першого класу Сергій навчався у Славутській загальноосвітній школі № 1. Вчителі пам’ятають його як спокійного, чемного учня, а однокласники — як товариша, якому довіряли й до чиєї думки прислухалися. Він користувався авторитетом і серед ровесників, і серед педагогів.
З вересня 1988 до травня 1991 року юнак здобував робітничу професію у професійно-технічному училищі № 23 міста Нетішина — електрогазозварювальника. Це був вибір людини, яка хотіла вміти робити щось власними руками й бути потрібною.
Із травня 1991 до травня 1993 року Сергій відслужив строкову службу у військовій частині в Житомирі. Повернувшись, у жовтні 1993 року він почав працювати газоелектрозварювальником на Славутському підприємстві з забезпечення нафтопродуктами, де пропрацював до 1997 року.
Згодом його шлях пролягав через різні роботи, і скрізь він залишався відповідальним і надійним. У 2004–2008 роках працював водієм у фінансовому управлінні Славутської районної державної адміністрації. З березня 2010 до січня 2019 року — охоронцем у Славутській міській раді: дев’ять років, протягом яких багато хто з нас щодня бачив його на робочому місці, чув його привітне слово. У 2019 році був молодшим оператором АЗС № 7. А з серпня 2020 року — водієм автотранспортних засобів на дільниці механізації комунального підприємства «Славутське ЖКО».
Паралельно з основною роботою Сергій Миколайович ремонтував та обслуговував автомобілі. Колеги й жителі міста знали його як щирого, доброго, порядного спеціаліста — до нього йшли, бо знали: не підведе, зробить якісно й по-людськи.
У січні 1998 року Сергій одружився з Ольгою. У їхній родині народилося двоє синів — Петро та Віктор. Для них він був люблячим батьком і опорою; для матері Броніслави Йосипівни та батька Миколи Платоновича — турботливим сином; для сестри Оксани — надійним братом; для племінників — добрим дядьком.
У вільний час Сергій любив відпочивати з друзями: рибалити на березі, ходити з товаришами по гриби. Прості радощі, які роблять життя теплим, а людину — близькою для багатьох.
22 березня 2022 року, у перші тижні повномасштабного вторгнення, Сергія Миколайовича мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у військовій частині 3618 на Яворівщині Львівської області — водієм-механіком у підрозділі матеріального забезпечення, мав звання старшого солдата.
У березні–квітні 2023 року через погіршення стану здоров’я проходив лікування у військових шпиталях Львова та Чернівців. І коли після відновлення міг би шукати полегшення, він повернувся до частини — і продовжив службу. За сумлінне виконання обов’язків та виконавську дисципліну командування відзначило його грамотами й подяками.
Із 20 травня 2024 року, за розпорядженням командування, Сергій Миколайович був переведений до резервної роти 67-ї окремої механізованої бригади й направлений на Донецький напрямок, у військову частину 4123. Він отримав звання молодшого сержанта, посаду командира стрілецького відділення стрілецького батальйону та військово-облікову спеціальність «гранатометник». Разом із побратимами обороняв Лиманський напрямок — стримував ворога поблизу Новосадового, Невського, Терни біля річки Чорний Жеребець.
«10 жовтня 2024 року Сергій востаннє вийшов на зв’язок із мамою — перед виходом на бойові позиції. Він запевнив, що хвилюватися не варто, хоч зв’язку, ймовірно, буде менше, ніж зазвичай: попереду була складна ситуація й підсилення побратимів. Саме такі слова він підібрав для найдорожчої людини — заспокоїти, не налякати. У ніч на 18 жовтня 2024 року, у районі населеного пункту Новосадове Краматорського району Донецької області, під час пересування до точки евакуації, внаслідок мінометного обстрілу та ударів дронів зв’язок із групою військовослужбовців, серед яких був і молодший сержант Корсун Сергій Миколайович, обірвався», — розповідає пресслужба Славутського МВК.
Почалися чорні дні. Родина шукала відповіді всіма можливими шляхами. Лише наприкінці вересня 2026 року, завдяки ідентифікації тіл, повернутих у червні 2025 року під час репатріації з території країни-агресора, невизначеність стала жорстокою, але остаточною звісткою…
Сергій Корсун був щирою, порядною, законослухняною людиною. Люблячим сином, батьком, братом, дядьком. Добрим товаришем і надійним побратимом. Фахівцем, до якого зверталися, бо знали — зробить на совість. Людиною, яка просто робила те, що мала робити, — і в мирному житті, і на війні.
Така людина не потребує гучних слів. Їй досить нашої пам’яті.
Сергій Миколайович віддав найдорожче, що мав, — життя, — за наш спокій і мирне майбутнє. Нехай ця жертва ніколи не стане для нас звичною, а наша вдячність — буденною.
Вічна слава Сергію Миколайовичу! Вічна пам’ять Захиснику України!
Слава Україні! Героям слава!
