«Мені нікуди повертатися»: як війна змінює українську молодь

Раніше я планувала займатися кіно, але зараз я більше розвиваюся у письменницькій діяльності. Можливо, якось буде пов’язано, але поки не знаю. І, напевно, все ж таки, підліткова рада найбільше мені зараз відгукується, найбільше мене тішить. Я взагалі дуже рада завжди працювати над цим.

Так, я просто дивилася якісь пропозиції всяких підліткових програм, всілякі такі в телеграм-каналах. Побачила, що «Мистецький арсенал», а я була фанаткою «Книжкового арсеналу», і я така — клас, воно мені треба! Заходжу, а там дедлайн прямо в цей же день, і я дуже швидко пишу, відкладаю щось, і дуже швидко пишу.

Зайшла, почитала, що там і екскурсії проводити, і кураторство. Думаю, вау, це щось справді можна робити нам?

А я завжди про це мрію, завжди мені хотілося щось таке організовувати, і справді це втілювати в життя. Я подалася, була співбесіда.

Важливість впливати на зміни

Справді багато хто не знає, і я не знала це, але загалом підліткова рада — це як частина освітнього відділу. Освітній відділ займається тим, щоб більше людей дізналися про мистецтво, про події, залучає людей до виставок або фестивалів. І підліткова рада займається саме підлітковою частиною.

Тобто, якщо казати за фестивалі, такі як «Книжковий Арсенал», то наша задача — представляти інтереси підлітків там, робити події, які цікаві нам, модерувати, запрошувати людей, влаштовувати активності.

А якщо казати за більш буденні задачі, то коли, відповідно, є якась виставка на «Арсеналі», і ми теж робимо якісь події, не обов’язково для підлітків, просто мистецькі на день вільного відвідування, ми беремо якусь картину або будь-який артефакт і розповідаємо про нього, або якось дискутуємо, що люди бачать на ньому тощо. І задача — просто залучити, щоб люди зацікавилися мистецтвом, навіть якщо вони до цього були дуже далекі.

Звичайно. Це взагалі було для мене таким дивовижним моментом, тому що ти в якийсь момент звикаєш, що твою думку питають.

Взагалі, все, що ми робимо, нас ніхто не змушує, ніхто не каже, ви маєте зробити ось це, ось це. Якщо ми не хочемо це робити, цього не станеться.

Я якраз ходила і думала, бо у нас схожі на завершенні підліткової ради обговорення. Мені здається, що якраз у нас був такий певний ступор, тому що немає цього досвіду, тим, щоб поділитись і тебе послухали.

І коли ти звикаєш до того, що, так, тебе запитали, але це нічого не змінює, всім загалом начхати, що ти там надумав, або вони якось по-своєму це перекрутили, то в тебе атрофується взагалі вміння висловлювати цю думку.

І коли ти вже потім в якихось інших ситуаціях, де ти маєш взяти на себе відповідальність, — ти губишся. І тому перше, що, на мою думку, це дає, — це зростання тебе як особистості.

І те, що справді виходить зробити щось цікаве для підлітків. Приходять підлітки, їм дійсно цікаво. Багато хто запитує, «ой, а що ви таке цікаве робите? А як сюди потрапити?» Ми кажемо, от у нас буде набір.

Ой, ну, не знаю. Мені здається, що не завжди. Зазвичай ми можемо поговорити про дітей, поговорити про дорослих. А про підлітків ми якось випускаємо з поля зору. І, умовно, є якісь ініціативи від благодійних фондів. Вони обирають якусь тему, про яку хочуть поговорити. І запрошують підлітків, які б могли якось про це експертно говорити.

Але, насправді, дуже мало саме ініціатив, де готові дійсно послухати підлітків як підлітків. Почути їх не з боку. «Ой, це бідна дитина, вона, там, ще нічого не розуміє, нам треба її пожаліти».

Бо про дітей ми говоримо в контексті, «кого ми захищаємо», ніби як зверху. А про підлітків… Хоч у нас недостатньо якоїсь класифікації, але це вже досить дорослі особистісті, які можуть висловлювати свою думку, своє бачення, свою позицію.

«Маєш плекати свій дім у собі…»

Я з Бахмута. Загалом, ми народилися не там, а в Донецьку, як насправді більшість звідти. Це невелике місто. Мені здається, у нас було десь 80 тисяч населення до повномасштабного вторгнення.

Але це доволі велике місто в області, там багато проходило… якщо ти їдеш в інші міста, багато людей проїжджають через нас. У нас була річка, річка там і зараз є… Загалом, мені дуже подобаються маленькі міста, в них затишно. Мені все ще дуже незвично в Києві, у великому і такому шумному, але все одно вже звикаю.

Не знаю, що ще розказати за місто… Звичайно, сумую. Ти в якийсь момент дуже сильно сумуєш, якось горюєш навіть за містом, за будинком, за спогадами, і якими ми були.

Але, не знаю, якось в мене так склалося, що ти просто сприймаєш це, як якийсь певний період життя, який був.

Єдине, що найбільше сумно, це те, що в тебе немає можливості повернутися. Тобто ти навіть зараз в гуртожитку, багато хто роз’їжджається по домівках, бо в них онлайн-навчання, а в мене всі речі в гуртожитку. Все, що в мене є, воно в гуртожитку. І мені немає куди їхати. Мені треба якось придумати щось тут вже.

І ось цей момент, так, можна сказати, що «дім, це там, де ти», «там, де твої люди»… І так, це в певній частині правда, це те, що тобі допомагає акліматизуватися і почуватися краще. Але це класно казати, коли ти маєш змогу, якщо все пішло не так, — поїхати до себе додому, і там в тебе вулиці, які ти з дитинства знаєш, все тобі знайоме, нічого не викликає тривоги.

А тут, ти маєш плекати свій дім в собі, і ти маєш, як равлик, якось гуртуватися і сам себе заспокоювати. І якось, може, і не помічаєш, насправді, весь цей сум і тугу, вони в якийсь момент стають якимись звичними для тебе, але от бувають такі якісь моменти, щось там згадали за степ абощо, і це тригерить тебе…

Цей проєкт реалізується в межах Vidnova Lab 2026 — програми, створеної Commit gGmbH за підтримки Robert Bosch Stiftung та Maria & Kurt Dohle Stiftung