«Ми – не американці»: як, насправді, жили в Україні батьки тих, кому зараз 25-30 (ФОТО)

Юрій Пилипенко – базує

Копіпаста та сліпе адаптування (транслітерація) американського мему під наш інфопростір.

В США цей мем абсолютно логічний:

Покоління бебі-бумерів у 1970-1980 могло спокійно купити будинок на одну середню зарплату робітника без вищої освіти.

 

Покоління міленіалів/зумерів з дипломами та високими номінальними доходами вперлося рогом в housing affordability crisis.

Так починає свій черговий експертний допис Юрій Пилипенко (далі його текст).

Українка якій зараз умовні 25-35 років, народилася між 1990 та 2001 роками. Відповідно, її батьки були в аналогічному віці (25-35 років) якраз у переломні 1990-ті. В 1992-1995 зароблені гроші знецінювалися за дні.

Мова йшла про елементарне виживання.

 

На підприємствах місяцями не виплачували кошти, розраховуючись продукцією: продуктами, посудом, постільною білизною, шифером, автомобільними покришками чи мішками муки по бартеру.

 

Домашня випічка хліба, дачі з картоплею, позичання продуктів, велетенські борги за комунальні послуги були масовим явищем для більшості родин.

У 1993 інфляція досягла 10 155% на рік. Нараховані гроші знецінювалися за дні, а паперові купоно-карбованці обчислювалися мільйонами. Середня зарплата коливалася в межах $20-30

У 1996 після запровадження гривні перша реформована середня зарплата склала 125,23 грн = $68

Пенсії у цей період становили $10...20. Борг держави та підприємств перед громадянами досяг астрономічних 6.5-7 мільярдів гривень (третина річного бюджету країни). Виплати зарплат і пенсій затримували на 6-18 місяців.

Підприємства видавали зарплату власною продукцією: шифером, кришталем, каструлями, взуттям, цукром чи крупами. Працівники змушені були самостійно продавати це майно на базарчиках або узбіччях трас, щоб отримати гроші бодай на хліб.

Це все був результат розвалу СРСР в купі з реформами Гайдара у стилі "шокової терапії" та руйнуванням усіх можливих економічних зв'язків.

До 1995 держава стримувала тарифи на комуналку, але згодом відбувся стрибок цін на енергоносії (газ, електроенергію, опалення). До 1999 року рівень сплати за комуналку в багатьох регіонах впав до 40%. Люди роками не платили за квартиру, накопичуючи борги, які перевищували їхній річний дохід.

Щоб відвернути повний колапс ЖКГ та соціальний вибух, уряд восени 1995 (Постанова КМУ № 848) ухвалив рішення запровадити програму житлових субсидій. 40% усіх українських родин подали документи на субсидію, оскільки комунальний чек за квартиру часто перевищував сукупний офіційний дохід сім'ї.

Коли первинний ринок сформувався в 1995-1999 однокімнатна квартира в обласному центрі коштувала від 2 000 до 5 000 доларів, у Києві 8 000-12 000

Сім'я з двох працюючих у 1997 мала сукупний дохід 100-120 (якщо зарплату взагалі платили). 99% цього доходу йшло на їжу та базове виживання.

Щоб відкласти $3000 на найдешевше житло, родині потрібно було не їсти і не вдягатися 15 років, за умови повної стабільності цін і відсутності затримок виплат.

Сторінки історії Львова

• Міські жителі Києва, Маріуполя, Харкова, Дніпра чи будь-якого обласного центру масово виїжджали на вихідних «на картоплю».
• Зарплату борошном, мішками крупи чи розливною олією видавали не лише на елеваторах чи колгоспах, а й на звичайних заводах, у школах та лікарнях.
• Це був головний ресурс, який гарантував, що сім'я не буде голодувати.
• Хліб із цієї бартерної муки пекли вдома не задля хобі чи крафтового смаку, а тому що на купований хліб банально бракувало готівки.

Допомога від батьків із села (сало, яйця, закрутки) була головним спонсором виживання міських молодих сімей.

У 1992 році рішеннями міських та районних рад навколо всіх обласних центрів і промислових міст почали гарячково нарізати землі під «тимчасові городи» та дачні ділянки.

Це була свідома політика держави, щоб запобігти реальному голоду та соціальному вибуху.

Людям без досвіду агрономії довелося лопатами перекопувати дерновину та важкий суглинок.

 

2...4 сотки картоплі, столового буряка та моркви стали головним полісом виживання.

Без цих наділів, допомоги селянських родичів та натуральної оплати праці (борошном, цукром чи крупою) міські родини з малими дітьми просто не витягнули б той період.

У 1990-у Києві діяла унікальна система дотування столичного хлібопечення («соціальний хліб» від «Київхліба»). Міська влада за рахунок перерозподілу бюджету утримувала штучно низькі фіксовані ціни на найпростіші сорти хліба (український, батон), щоб стримати соціальне напруження у столиці.

У Козятині, Полонному чи бердичівських станціях мішки з цим хлібом біля електричок вже чекали інші молодики, які тут же на пероні або на місцевих ринках розпродували київський хліб з націнкою, але все одно дешевше, ніж коштувало спекти місцевим пекарням.

• В кожному сільському подвір’ї тримали корову (а часто й двох), джерело білка та «живих» грошей. Молоко, сир і сметану можна було або здати заготовельникам за копійки, або відвезти на міський ринок, щоб отримати хоч трохи готівки.
• Містяни масово їхали у відпустки та на вихідні не на моря, а «на сіно».
• В кожному селі була «черга пасти череду» під яку підлаштовували свій графік відпусток, вахт і вихідних родичі з міста.
• Мотоблоки, мінітрактори та доступні комбайни з'явилися набагато пізніше. Все робилося виключно на кінній тязі або на власних горбах.
• Якщо не було змоги дістати коня чи трактор, сім'ї тижнями стояли раком. За коня йшла справжня боротьба та черги.
• Але й знаряддя було найпримітивнішим: однолемішні плуги, дерев'яні рала, саморобні підгортачі та «швирялки» (копачки). Косовиця конюшини, люцерни чи жита виконувалася звичайною ручною косою.

120 гривень зарплати в умовному вересні 1996 це лише верхівка айсберга.

При затримці 12 місяців тобі у вересні 1996 нарахували 120 гривень зарплати за вересень 1996.

 

Але в касі ти отримував 40 гривень зарплати по відомості за вересень 1995 (4 мільйони купонів). Ці 120 гривень ти отримаєш в вересні 1997 коли ціни вже будуть зовсім інші.

ТОМУ...

Радіо Трек: НОВИНИ