Якщо фотографа всі фотографують — значить, у нього ювілей (Тетяна Костанян).
Полтавці звикли бачити їх на міських подіях — із камерою в руках, завжди трохи осторонь, але в центрі найважливіших моментів. Це люди, які фіксують історію міста, зберігають емоції та створюють спогади, до яких ми повертаємося через роки.
Але хто стоїть за цим об’єктивом? Яка історія ховається за людиною, яка зазвичай залишається поза кадром?
Один із таких «літописців» Полтави — фотограф і художник Ігор Лотиш — нещодавно відзначив свій 60-річний ювілей. Хоча фотографія та живопис займають важливе місце в його житті, за фахом Ігор Лотиш — реабілітолог, який працює у медичній сфері. Але він вже давно став помітною творчою постаттю в культурному просторі Полтави.
7 липня у музеї Короленка відкрилася його персональна виставка. Це був не просто мистецький захід, а тепла зустріч друзів, колег і людей, чиї історії свого часу потрапили в об’єктив фотографа. Гостей було так багато, що іноді здавалося — музейний простір став замалим для всіх охочих привітати ювіляра. Усюди панували щирість, усмішки та невимушене спілкування.
У цій теплій атмосфері журналіст «НП Медіа» поспілкувався з Ігорем Лотишем про його творчий шлях, перший фотоапарат, любов до Полтави та про те, ким він себе відчуває найбільше — фотографом, художником чи медичним працівником.
Михайло: Давайте почнемо із самого початку. Скажіть, будь ласка, як фотографія з’явилася у вашому житті? Коли це сталося і що вас до цього привело?
Ігор: Фотографія, як і в багатьох радянських дітей, з’явилася в моєму житті ще з дитинства. Тоді працювало багато різноманітних гуртків. Я ходив на фотогуртки, займався авіамоделюванням, куди тільки не записувався. Тоді ми самі проявляли плівки, самостійно друкували фотографії. Це був дуже захоплюючий процес.
Михайло: Це справді було схоже на магію: коли зображення поступово з’являється, ти чекаєш і думаєш, що ж вийде цього разу.
Ігор: Так, це була повністю ручна робота. Зараз фотографія теж потребує багато праці, але тоді цей процес був зовсім на іншому рівні.
Михайло: А пам’ятаєте свій перший фотоапарат? Це ж, мабуть, як перше кохання — його важко забути.
Ігор: Авжеж, пам’ятаю. Хоча перший фотоапарат у мене був навіть з гіршою історією: я розібрав батьківський фотоапарат, за що отримав «на горіхи»… Він ним не користувався, а мені було цікаво.. я його потім навіть зміг зібрати. Далі в мене була «Смена-8М», далі — «Vilia», потім «ZENIT». А згодом уже було багато всього. Коли подорослішав, почав сам обирати й купувати техінку.
Михайло: Зараз фотографія для вас — це хобі чи справа всього життя?
Ігор: Насправді це хобі. За професією я медичний працівник, реабілітолог. А фотографія — це справа для душі.
Михайло: Чесно кажучи, в моїй свідомості ви завжди асоціюєтеся саме з фотографом. Саме таким я вас і запам’ятав.
Ігор: Мабуть, я стихійний фотограф. Я не є членом жодної творчої спілки — ні фотографів, ні художників. Я, так би мовити, вільний стрілець.
Коли зміг придбати цифрову техніку, почав брати її всюди: на риболовлю, у подорожі, на різні заходи. Іноді саме там народжуються найцікавіші кадри.
Мабуть, одним із перших почав просто роздавати свої фотографії людям. Раніше це було непросто: доводилося мало не тижнями шукати людину, щоб віддати їй надруковані світлини. Зараз усе набагато простіше — цифрові технології значно спростили цей процес.
Михайло: Але мені здається, що цифровим світлинам чогось бракує. Хоч я й людина нового покоління, усе ж люблю, коли фотографію можна потримати в руках. Є щось особливе у друкованих світлинах.
Ігор: Насправді вдома в мене вже зібралася велика колекція фотоальбомів. Тут усе залежить від концепції та від того, що людина хоче отримати.
Є ентузіасти, які й сьогодні працюють із камерами-обскурами — фактично використовують найперший принцип фотографії. Хтось створює справжні шедеври на плівку. А цифрова фотографія стала по-справжньому народною: можна зробити багато кадрів і вже серед них знайти найкращий.
Звісно, плівкова фотографія вимагала більшої майстерності. Але кожен обирає свій шлях.
Михайло: Плівкова фотографія зараз уже відходить на другий план?
Ігор: Вона не зникає, але зараз із нею виникає чимало труднощів. Раніше майже в кожному магазині можна було купити плівку, проявник, фіксаж — усе необхідне. Тепер це, по-перше, дорого. По-друге, сам процес потребує спеціальних умов: темної кімнати, обладнання, місця для обробки.
Михайло: Колись фотографувати могли далеко не всі — техніка була дорогою та малодоступною. Сьогодні ж фотоапарат є майже в кожному телефоні. Знімати може кожен, але добре фотографувати — це вже зовсім інше.
Ігор: Саме так. Як і в будь-якій справі, одного бажання недостатньо. З одного боку, добре, що фотографія стала доступною для всіх. З іншого — мені здається, творчого пошуку стало трохи менше.
Раніше, перш ніж натиснути кнопку затвора, потрібно було дуже ретельно продумати кожен крок. Зараз можна зробити десятки чи навіть сотні знімків за кілька хвилин. Це значно простіше, але водночас змінює саме ставлення до фотографії.
Михайло: Чи були люди, які вплинули на ваше творче становлення?
Ігор: Я завжди намагався до всього доходити сам. Якщо виникають якісь питання, можу пошукати відповідь в інтернеті або порадитися з колегами. Але сказати, що мав якогось одного вчителя чи наставника, — ні. Я багато переглядаю роботи європейських, американських і, звісно, українських фотографів.
Михайло: А що ви шукаєте в кадрі перед тим, як натиснути кнопку затвора?
Ігор: Насамперед — справжні емоції. Хочеться, щоб у людини було природне обличчя, бажано усмішка. Можливо, якийсь погляд із думкою в очах. Щоб кадр не був випадковим чи шаблонним.
Михайло: Ви багато фотографуєте Полтаву. Ба більше — ви її ще й малюєте. Тож ким себе вважаєте насамперед: художником, фотографом чи медичним працівником?
Ігор: Усе ж медичним працівником, бо саме цим займаюся щодня. А фотографії й малюванню, на жаль, можу приділяти значно менше часу.
Михайло: Ви добре знаєте Полтаву. Якою вона була раніше і якою є сьогодні?
Ігор: Кажуть, раніше й вода була мокріша, і сіль солоніша. (Усміхається.) Але життя постійно змінюється, і щодня з’являється щось нове — і в Полтаві, і загалом навколо нас.
Мені близькі краєвиди старої Полтави, бо з ними пов’язані молодість, люди того часу, атмосфера, одяг, спогади. Але й сьогодні є багато цікавого, що хочеться побачити й зафіксувати.
Михайло: Чи є в Полтаві місце, до якого ви повертаєтеся знову і знову, щоб фотографувати чи малювати?
Ігор: Насправді конкретного місця немає. Якщо йду містом і бачу щось цікаве — одразу фотографую. Зараз навіть на телефон можна зробити гарний кадр, не обов’язково мати професійний фотоапарат.
Михайло: Сьогодні з нагоди вашого ювілею відкрилася персональна виставка. Які роботи тут представлені і що насамперед ви хотіли показати глядачам?
Ігор: Це своєрідний зріз моєї творчості. Насправді виставка задумувалася значно масштабнішою — хотів представити ще афіші, плакати та інші роботи. Я багато створюю афіш і плакатів для наших митців та культурних подій.
Але простір музею хоч і невеликий, зате дуже затишний. Тому вирішив показати різні техніки, в яких працюю: акварель, олійний живопис, пастель, акрил. Хотілося бодай трохи продемонструвати, що вдалося зробити за ці роки.
Михайло: Чи є серед представлених фотографій або картин робота, яка для вас є особливою?
Ігор: Не можу виділити якусь одну. Усі вони для мене, як діти. Не буває дітей більш чи менш улюблених. У кожну роботу вкладено частинку душі.
Михайло: Нещодавно ви відзначили 60-річний ювілей. Дивлячись на вас, у це справді важко повірити. Кажуть, день народження — це гарна нагода озирнутися назад, підбити певні підсумки й подумати про майбутнє. З якими думками ви зустріли свій ювілей?
Ігор: Якщо чесно, цей ювілей став для мене трохи несподіваним. Хоча, звісно, я йшов до нього всі 60 років. (Усміхається.) Я дуже радий, що сьогодні на виставку прийшло стільки людей. Якщо хоча б хтось із них відкрив для себе щось гарне, побачив світ по-новому чи отримав натхнення — значить, усе це було недаремно.
Михайло: Художник Микола Підгорний сьогодні говорив, що справжнє становлення художника починається лише після шістдесяти. Гадаю, ці слова можна адресувати й фотографам. Тим більше, що ви людина багатогранна: поєднуєте медицину, фотографію та живопис. Тож на завершення нашої розмови хочу запитати: про що ви мрієте сьогодні?
Ігор: Колись я фотографував події, пов’язані з єврейською громадою. Мені довірили доторкнутися до старовинного сувою Тори й загадати бажання. Тоді я попросив у Бога розуму і миру для цих людей, для цієї країни і, зрештою, для всього світу. Тож моя найбільша мрія сьогодні, щоб у всьому світі запанував мир.
Можливо, це звучить трохи пафосно, але мені й досі здається: якби кожен бодай трохи більше замислювався над своїми вчинками, світ став би значно кращим.
Михайло: А що б ви порадили молодим фотографам і художникам, які лише починають свій творчий шлях?
Ігор: Працювати. Як і в будь-якій іншій справі, потрібно постійно працювати над собою, над своїми навичками. Лише щоденна праця дає результат. Саме так народжується щось справді варте уваги.
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
