Могла залишитися в Європі, але обрала Ірпінь і дітей переселенців: історія художниці з протезом ока
— каже художниця з Ірпеня Дарія Тарасенко. — #ШОТАМ розповідає, як через 30 років після травми Дарія перестала соромитися відсутності ока й почала допомагати дітям, аби передати добро далі.
У шість років я залишилася без лівого ока. Я провела місяць в лікарні, перенесла операцію й отримала скляний протез, який імітував наявність ока. Протез періодично міняли, а підліткою я навчилася сама полірувати його зубною пастою. Він суто косметичний: бачити ним я не можу. Більше того — він неспроможний рухатися, тому коли дивлюся в бік, то погляд на правому оці змінюється, а на лівому залишається на місці, оскільки з шести м’язів у мене є лише два.
Подібна особливість із зором впливала на моє життя, особливо у дитячому та підлітковому віці. Переживала чимало комплексів з цього приводу. Мені здавалося, хлопцям із таким протезом простіше, а я дівчинка — хочеться вії нафарбувати, макіяж зробити. Ще до травми відвідувала гурток малювання, у школі брала участь в конкурсах, фестивалях для творчих дітей з інвалідністю. Тому очікувано вирішила пов’язати життя із творчістю. Насправді це було єдине, що вміла.
Багато хто думає, що вступ у навчальні заклади творчого профілю — це не так уже й важко. Насправді мені довелось брати додаткові уроки в репетиторів за дисциплінами «Живопис», «Рисунок». У тогочасній шкільній програмі цього майже не було. Навіть за такої підготовки сумнівалась, що вступлю в інститут чи академію, тому запланувала подавати документи в коледж на фотохудожника або дизайнера.
Під час медичного огляду відправили до офтальмолога. З’ясувалося, що відсутність бінокулярного зору (здатність бачити обома очима одночасно, об’єднуючи два зображення в одне об’ємне) — це обмеження до подібної професії. Лікарка, яку я бачила вперше, сама знайшла контакти інституту Бойчука й дізналася, коли там закінчуються вступні іспити. Вона порекомендувала подавати документи в цей навчальний заклад.
По суті, чужа людина пройнялась моєю особливістю і бажанням пов’язати професію з творчістю. Врешті на пільгових умовах (інвалідність третьої групи) вступила на факультет «монументально-декоративний живопис». Це розпис стін, стель, фрески, мозаїки — те, чим зараз частково займаюсь.
Я влаштувалася вчителькою малювання у школі, вела профільні гуртки. Неодноразово я чула, що це «неосновний предмет» — мовляв, навіщо настільки прискіпливо вимагати від учнів результату. Зі школи я згодом звільнилась, працювала не за фахом. Перед початком повномасштабного вторгнення почала приймати замовлення на розпис стін.
Наприкінці лютого 2022 року разом із хлопцем ми вийшли з Ірпеня. На виїзді з міста кинули автівку, пішки дісталися до Гостомеля, де на той час велись запеклі бої. У хлопця у цьому селищі жили батьки, тому мали туди дістатись. Вже з ними виїхали в Чернівецьку область. Родинний будинок в Ірпені постраждав під час окупації. У травні з заходу України повернулась додому з пакетом матеріалів для творчості. Не знала, чи є все це в ірпінських магазинах, тому закупилась про всяк випадок.
У моїй стрічці в інстаграмі періодично з’являлися фотографії німця Франка Вільде, який із перших днів повномасштабного вторгнення робив селфі у ліфті з українською символікою й тематикою на підтримку України. На той момент я розписувала одяг (один із моїх фірмових стилів — пір’їнка у жовто-блакитних кольорах) і вирішила написати «німцеві у ліфті» й запропонувати відправити футболку-пір’їнку в подарунок. Не думала, що він одразу прочитає й напише свою адресу. Це було літо 2022 року і перший творчий контакт з Франком. Його увага до моїх робіт додала мені сміливості й віри у себе.
У 2023 році я приїхала до мами, яка стала вимушеною переселенкою у Німеччині. Там познайомилася з жінкою, яка емігрувала 20 років тому, й вона запропонувала мені як майстрині долучитися до літнього табору для українських дітей. Кожне заняття я присвячувала Україні, аби малеча не втратила зв’язок з рідною країною. Пригадую, як малі зображували вулиці Сум, Харкова, Дніпра.
Літо завершилося, і я вирішила: й повернулася в Ірпінь. Там існує кілька модульних містечок, де проживають місцеві, які втратили житло під час окупації, та українці, яких евакуюють до нас з міст на лінії фронту. Я розробила програму й запропонувала її одному з таких містечок — все погодили, забезпечили творчими матеріалами. Саме тут восени у 2023-му разом із дітьми ми створили худі для вже доброго знайомого «німця у ліфті».
Виріб пошили на замовлення, а розмальовували разом із дітьми. Кожен залишив відбитки долоньок, також зробили напис «Ірпінь Art-kids». Згодом в інстаграмі з’явилося фото Франка у нашому вбранні на фоні прапора Ірпеня. Це стало важливим нагадуванням міжнародній спільноті про місто, яке тоді відновлювалося після руйнувань у 2022 році.
У другому модульному містечку «Ластівка» всі майстер-класи вибудовували навколо цієї пташки. Тільки тоді усвідомила, що майже всі діти переселенців народилися вже після того, як росія окупувала Крим, тому на власні очі не бачили замок-пам’ятку «Ластівчине гніздо». Ми тоді багато про півострів говорили. Займатися подібними майстер-класами я продовжую й досі, бо творчість — дуже помічна річ у складні часи.
У грудні 2024 року я розмалювала двометрового жирафа з пінопласту — власник компанії знайшов моє резюме на Work.ua. Це був виклик, бо я ніколи такого не робила. Коли за два дні завершила, на об’єкт взяла батька. Хотілося показати йому, що я впоралася й можу заробляти професією — потрібні лише замовлення. На жаль, черга замовників не стояла, хоча працювати готова.
Цього року подумала, що варто викладати результати робіт та власні фото не тільки в інстаграм, але й в Threads. Оскільки на той момент чекала новий орбітальний імплант, то ліве око було порожнім.
Вирішила не соромитись, тридцять років вже відсоромилась. Стала такою собі «художницею-піраткою».
Ох, що почалось в коментарях. Насправді подібні коментарі дивують: через війну на вулицях дедалі більше людей із протезами — ніхто ж не вимагатиме маскувати їх під справжні? Чому я маю ховати очі, поки чекаю на новий протез? Мене це чіпляло, не буду приховувати. Але були й ті, хто підтримували, надихали.
Я б могла залишитись в Європі — тим більше відчуваю, що обстріли й тривоги позначились на моїй на психіці. Але я прив’язана до України, до дітей, з якими постійно щось створюємо.
Колись незнайомі люди допомагали мені пережити нелегкі часи — тепер моя черга.
Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію