На початку повномасштабного вторгнення Арсен Мірзоян майже повністю відмовився від звичного статусу артиста й зосередився на волонтерстві. Сьогодні він продовжує виступати, але кожен концерт для нього – це насамперед можливість допомогти військовим. В інтерв’ю програмі «Моя історія», що вийшла в ефірі загальнонаціонального телемарафону «Єдині новини» у слоті мовлення телеканалу «Інтер», співак і волонтер розповів про відповідальність публічної людини під час війни, допомогу ЗСУ, сімейні випробування, ставлення до штучного інтелекту та власну формулу життєстійкості.
Джерело: пресслужба Іnter
Щомісяця – мільйон на ЗСУ
– Арсене, на початку повномасштабного вторгнення ви були зосереджені виключно на волонтерстві й навіть просили не називати вас артистом. Що змінилося з того часу? Сьогодні ви артист на користь ЗСУ чи волонтер, який підпрацьовує артистом?
– Мабуть, я знайшов для себе золоту середину. Усе, що роблю зараз, пов’язане з одним – не опускати руки й рухатися вперед.
– Були моменти, коли хотілося здатися?
– Скоріше була лише думка про те, що таке може статися. Але поруч завжди були люди, які не дозволяли цього зробити: дружина, донька, друзі, знайомі – всі, хто підтримував і підтримує мене.
– За останні чотири роки війни ви сильно змінилися. Колись вас називали романтиком української сцени, а сьогодні ви асоціюєтеся з фронтом, волонтерством і допомогою військовим – стали таким більш брутальним…
– Не думаю, що став більш брутальним. Просто у 2022 році багато артистів не розуміли, як діяти далі. Людям були потрібні відповіді від тих, кого вони слухають і кому довіряють. Публічна людина мала звернутися до своєї аудиторії й чесно сказати, як вона бачить ситуацію.
– Тобто ви відчули відповідальність артиста?
– Насамперед відповідальність публічної людини.
– Публічна особа має проявити власну громадянську позицію?
– Вважаю, взагалі позицію. І не тільки громадянську, а позицію людини загалом.
– Сьогодні про Збройні Сили України не співає хіба що зовсім ледачий артист. Але не всі вони розуміють насправді, що відбувається на фронті. Чи не здається вам, що для когось це просто спосіб бути в тренді?
– У слові «шоу-бізнес» є слово «бізнес». Для когось фінансова складова завжди буде важливою.
– Ви й досі віддаєте всі зароблені кошти на потреби ЗСУ?
– Так. Якщо говоримо про публічні концерти – так. Навіть під час приватних виступів ми часто переводимо розмову в практичну площину. Я не називаю гонорар. Кажу: «Мені потрібен пікап». І на цьому домовленість закінчується.
– Скільки вдається збирати?
– Якщо говорити про нашу родину – Тоню Матвієнко і мене – це приблизно мільйон гривень щомісяця. Ми акумулюємо ці кошти й спрямовуємо на потреби військових. Сам дивуюся, як це вдається підтримувати на такому рівні. Але для мене це свідчення довіри людей. Саме довіра дає сили не зупинятися.
– Ви дуже близько співпрацюєте з військовими, починаючи з 2022 року. Взагалі нема слів, як ви багато робите, але цю межу – поряд з ЗСУ і в ЗСУ – не переходите. Вас часто запитують, чому ви не мобілізуєтеся?
– У війську кожен має бути максимально ефективним на своїй ділянці. Я розумію, що якби потрапив у конкретний підрозділ, то, швидше за все, займався б тим самим, чим займаюся зараз. Але в межах одного підрозділу. Натомість сьогодні маю можливість допомагати багатьом бригадам, бувати на позиціях і підтримувати хлопців. Музикант безпосередньо на позиціях – це досить рідкісне явище.
– Ви колись сказали, що артист під час війни — це своєрідний танк, який психологічно вивозить людей із поля бою.
– Так і є. Але артист має бути таким, щоб бійці йому вірили.
Не ідеальний чоловік, син, батько
– Відомо, що ваш батько живе на території росії. Чи підтримуєте ви зв’язок?
– Ні. На початку війни стало зрозуміло, що багато непричетних людей просто не усвідомлюють того, що відбувається. І я вирішив: якщо людина не розуміє, про що йдеться, то нам немає про що говорити.
– Чутки про ваше розлучення з Тонею Матвієнко з’являються регулярно. Ви вже звикли до цього?
– Так. Наш піарник навіть жартує, що це зручно: можна нічого не робити, а раз на місяць усе одно виходить якась новина.
– На початку вторгнення Тоня з донькою виїхала за кордон. Це був непростий період для вашої сім’ї. Як вдалося його пережити?
– По-перше, сьогодні є всі можливості залишатися на зв’язку. Відеодзвінки, конференції – усе це допомагає. Але тоді було багато невизначеності, напруження. У якийсь момент Тоня сказала: «Все, я повертаюся додому». Вона навіть думала про роботу за кордоном, але я був категоричним. Сказав: «Ти заслужена артистка України. Повертайся додому. Сім’ю потрібно берегти й жити далі, хай навіть у нових умовах».
– Вашій доньці Ніні вже десять років. Який ви батько?
– Не знаю. Можливо, не ідеальний. Але дуже намагаюся не втратити зв’язок із дитиною. Бо можна бути будь-яким батьком, але якщо втрачений зв’язок – усе інше вже не має значення.
Рятівний конфлікт
– Як ставитеся до штучного інтелекту? Не боїтеся, що він колись писатиме пісні краще за людей?
– Не думаю, що він напише краще. Але мушу визнати: оркестрові партії штучний інтелект створює дуже непогано. Я це чув. І навіть помічаю в окремих сучасних піснях, де він уже використовувався.
– Ви самі ним користуєтеся?
– Можу поспілкуватися зі штучним інтелектом про свої тексти, попросити рецензію. Мені цікаво почути його аналіз. Але коли він пропонує щось дописати чи змінити, я кажу: «Не треба».
– Яке ваше головне джерело життєстійкості? Що допомагає триматися?
– Конфлікт. Знайдіть собі конфлікт. Не обов’язково з людиною – із собою, зі своїми страхами, сумнівами, обставинами. Саме конфлікт змушує рухатися вперед. Десь щось не так зробив, десь помилився, десь тобі сказали, що не вийде – і ти вже маєш мотивацію довести протилежне.
– Тобто ви вважаєте себе конфліктною людиною?
– Ні, я не кажу, що я конфліктна людина. Я просто кажу конфлікт. Не треба бути гуманістом. Я говорю про внутрішній двигун, який не дозволяє стояти на місці.
– А що для вас сьогодні означає успіх?
– Успіх – це побічний ефект. Багато хто думає, що це кінцева мета. Насправді ціль – знайти свій шлях. Коли я виходив із прохідної «Запоріжсталі», то просто зрозумів: більше не хочу жити чужим сценарієм. Тоді я обрав музику. І сьогодні розумію: головне не стадіони, нагороди чи популярність. Головне – займатися тим, без чого не можеш жити.
– І ви знайшли те, без чого не можете жити?
– Знайшов. Бо коли справа стає не роботою, а служінням, ти не вимикаєшся з неї ні на хвилину. Пісні приходять у дорозі, вдома, уві сні. І тоді вже не думаєш про результат. Просто продовжуєш свій шлях.
А переглянути повне інтерв’ю з Арсеном Мірзояном у проєкті «Моя історія» можна тут.
Дивіться авторську програму «Моя історія» в ефірі телемарафону «Єдині новини» в слоті мовлення телеканалу «Інтер» щочетверга о 22:15.
матеріал підготувал/ла: Олександра Клиша
