“Мрію, що колись повернуся додому – в український Маріуполь”: перша повернута з окупації дівчинка Кіра Обединська в Ужгороді
«Я дуже чекала на дідуся, що він мене забере. Коли побачила, як заходить у лікарняну палату в Донецьку, посмішка була на все обличчя», – згадує 15-річна Кіра Обединська момент, з якого почалось її повернення на рідну землю.
Кіра Обединська – перша дівчинка, яку у 2022 році офіційно вдалося повернути в Україну після вивезення з Маріуполя в окупований Донецьк. Аби забрати онучку, її дідусь Олександр Обединський подолав шлях тривалістю у 8 днів і особисто добирався до Донецька з Чернівців, де на той час мешкав.
Сьогодні, без малого як рік, Кіра та Олександр Обединські живуть в Ужгороді. Нині дівчина перейшла в 10 клас, а ще серед інших 24 дітей – стала лауреаткою президентською нагороди «Майбутнє України». Медаллю щороку нагороджують українських дітей, які гідно проходять випробування війною та проявляються у складних життєвих обставинах.
Вручення нагороди Кірі Обединській. Фото: Закарпатська ОВА
«Для нас ця нагорода стала цілковитою несподіванкою», – каже, крокуючи поруч із Кірою пан Олександр. Ми йдемо у літньому світлі Ужгорода – містом, де дідусь з онучкою після страшних випробувань і кількох переїздів знайшли прихисток і умовний спокій.
Містом, в якому вони, проїхавши усю країну, й досі «обживаються» і навіть намагаються будувати плани. Попри гіркий досвід, з якого знають: плани й життя – речі настільки крихкі, що можуть розлетітись на друзки в одну мить.
Олександр Обединський
«Негайно повертайся додому, ніде не затримуйся»
24 лютого 2022 року о 5-й ранку 12-річна Кіра Обединська чекала на зупинці у своєму рідному Маріуполі на автобус. Дівчинка вчилася на сімейній формі навчання, і того дня мала складати у школі тести, аби перейти в наступний клас. Автобус ще не під’їхав, коли у Кіри задзеленчав мобільний: дзвонив її батько – чемпіон України з водного поло Євген Обединський.
«Негайно повертайся додому. Якомога швидше. Ніде не затримуйся», – почула у слухавку Кіра батьків голос. Намагалася перепитати, що сталося, і в цей момент неподалік почула вибухи.
Не розуміючи, що відбувається, Кіра разом з іншою жінкою, яка також чекала на автобус, рушили до іншої зупинки, щоб повернутися додому. Йдучи поруч з дівчинкою, незнайома жінка інтуїтивно прикрила її своєю курткою – наче по-материнськи намагалася вберегти. Мама ж Кіри померла, ще коли дівчинка була маленькою…
…Першою підходящою маршруткою Кіра повернулася додому. Відтоді автобуси в Маріуполі більше не курсували. Згодом пропав мобільний зв’язок, зникло газо- та водопостачання, опалення. Почалася широкомасштабна війна.
Кіра Обединська
Втрата відчуття часу в підвалі й вода з ризиком для життя
– Я до останнього не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. Коли мені хтось про це казав, я відмахувався: що за нісенітниці, яка війна у 21 столітті, ви що жартуєте. Можливо, відчуття небезпеки притупило те, що війна поблизу нас тривала ще з 2014-го: ми жили буквально за 20 км від лінії зіткнення і вже якось адаптувалися. Й навіть коли відбулося широкомасштабне вторгнення, був упевнений: ну, тиждень постріляють – і на тому все. А воно як пішло, пішло, і ось досі горить,– згадує Олександр Обединський.
З кожним наступним днем великої війни страх, розгубленість, невизначеність і смерті в Маріуполі ширилися з геометричною прогресією. Десятки бомб, що летіли на місто з бойових літаків. Танки, які розстрілювали будинки в упор. Люди, що намагаються зберегти життя у підвалах.
Кіра з однолітками й іншою малечею буквально жили під землею: підійматися назовні дітям забороняли. В підвалах – темно, сиро й весь час зимно.
Кіра з однолітками й іншою малечею буквально жили під землею
В постійних потемках не розумієш, який зараз день і година. Але у вічному холоді точно розумієш, що зараз – лютий. А ще чіткіше розумієш, що нагорі йде війна: підвал постійно здригається від добре чутних вибухів, «прильотів», кулеметних черг.
Час до часу дорослі вибиралися назовні шукати воду й хоч якісь продукти. Центрального водопостачання в місті вже немає, тож люди набирають воду з підземних джерел та комунікаційних колодязів. По воду виходять з самісінького ранку, вишиковуючись у чергу і з ризиком загинути під час чергового ворожого нальоту.
Кіра й Олександр Обединські в Ужгороді
«Вони мали нас наздогнати, але не вийшло…»
В один із таких днів практично на очах у 12-річної Кіри загинув її батько. Євген Обединський саме піднявся до квартири, коли в будинок влучив черговий російський снаряд. Від постійних обстрілів та спричиненої ними пожежі загорівся й обвалився балкон, де чоловік на той момент перебував.
Понині знайти тіло Євгена або бодай дізнатися, чи його взагалі поховали і де, немає можливості.
– Маріуполь після повномасштабного вторгнення – це місто братських могил. Вбитих людей кого могли – ховали у дворах, кого не могли – лишали на вулицях. Отак ідеш містом – дрова шукаєш або по воду – і просто неба трупи лежать, в кращому разі, чимось накриті, – каже Олександр Обединський.
… Після загибелі батька Кіра залишилася сама з дівчиною батька та її родиною. З ними ж у гурті й виходила з Маріуполя пішим ходом – в страшному хаосі війни організованої евакуації не було, гуманітарні коридори не працювали. Дідусь Олександр на той час, раніше покинувши Маріуполь, жив у Чернівцях.
– Ми хотіли з сином виїжджати разом, але у нього поламалося авто, а в мене не було бензину. Коли ж вдалося знайти пальне, він каже: ти їдь, а ми наздоженемо, щойно полагоджу машину. Але не вийшло. За кілька днів я дізнався, що син загинув, а онучку, поранену, вивезли у Донецьк, – розповідає Олександр Обединський.
Вони мали нас наздогнати. Але не вийшло
8 днів дороги в Донецьк: повернути Кіру в Україну
Про долю його сина й онучки дідуся сповістила дівчина Євгена. Вибираючись із Маріуполя пішки з групою дорослих і дітей, Кіра підірвалася на розтяжці. Поранену, її спершу доправили у Мангуш за 15 км від Маріуполя – селище тоді вже було окуповане росіянами. А звідти вивезли в лікарню у Донецьк.
Там Кіра майже місяць чекала на дідуся в лікарні. Увесь цей час керівництво держави вело переговори з москвою щодо повернення дитини в Україну. Складнощів і тривоги додавало те, що механізми повернення на той час ще не розробили, а дівчинку як сироту у в будь-який момент могли вивезти далі вглиб росії – в один з інтернатів або в якусь із родин на усиновлення.
У неділю, 24 квітня 2022 року Олександр Обединський приїхав за Кірою в Донецьк. У дорозі провів 8 днів. І встиг: наступного дня, у понеділок, дівчинку збиралися виписувати…
Відтак була дорога в Київ і реабілітація в «Охматдиті». Разом із Кірою в медцентрі тоді проходив лікування перший повернутий з російського полону хлопчик – Ілля Матвієнко з Маріуполя, який теж був евакуйований до Ужгорода.
Після виписки з «Охматдиту» 6 травня дідусь Олександр з онучкою Кірою повернулися до Чернівців.
Кіра майже місяць чекала на дідуся у Донецьку в лікарні
Ужгород: заняття танцями і заповітна мрія про рідний Маріуполь
Згадуючи перші місяці у новому для себе місті, Кіра розповідає, як довго не могла заспокоїтися і постійно «рвалась» у Маріуполь.
– Я так плакала, десь пів року не могла звикнути, весь час просила повернутися додому. Новини не дивилася – було страшно, не хотіла бачити, що зробили з моїм рідним містом, – каже дівчина.
Згодом до нового місця проживання звикла, знайшла нових друзів, але знову виникла потреба переїзду: в Ужгороді Олександру запропонували житло. Так наприкінці липня минулого року дідусь із онучкою переїхали на Закарпаття.
В Ужгород Кіра привезла з собою захоплення танцями: вперше пішла у танцювальну студію у Чернівцях, нині ж продовжує займатися у студії «Амплуа» – опановує джаз-фанк. Поки вагається з майбутнім фахом, але в ліцеї вже обрала гуманітарний профіль.
Мріє про те, як заведе собі великого собаку – такого, як колись жив у її дідуся в Маріуполі.
Мріє про те, як заведе собаку. Але найбільше – про повернення у Маріуполь
Але найбільше мріє про повернення у любий Маріуполь – аби знову відчути запах і доторк моря й затишок рідного дому.
– Ми все життя прожили біля моря, Кіра з морем виросла. І тепер це назавжди з нами у серці. Та зараз ми тут, і приймаємо це як даність. Треба радіти дару життя, тому, що маємо зараз. Тож приживаємося потроху й обживаємося. А дасть Бог, у майбутньому повернемося в Маріуполь – але тільки тоді, коли над ним знову замайорить український прапор, – каже Олександр Обединський.
Треба радіти дару життя, тому, що маємо зараз
Текст: Тетяна Клим-Кашуба, varosh.com.ua
Фото: Наталка Павлик