Серед експонатів Новгород-Сіверського музей-заповідника «Слово о полку Ігоревім» є одна несподівана гостя — біла морська мушля каурі. Її гладенька поверхня нагадує теплі хвилі далеких океанів, а шлях до Сіверщини — справжня подорож крізь тисячоліття та континенти.
Колись ці витончені мушлі були значно ціннішими, ніж просто прикраси. У різні епохи вони виконували роль грошей, а пізніше — оберегів від пристріту, хвороб та нещасть. Перші письмові згадки про каурі як платіжний засіб датуються ще III тисячоліттям до н.е., коли вони були поширені в Китаї. Завдяки сміливим мореплавцям каурі вирушали у далекі мандрівки від місць свого природного походження, потрапляючи у краї, де море бачили лише на малюнках.
На землях Давньої Русі мушлі каурі з’явилися у XII–XIV століттях, у так званий безмонетний період. У ті часи дрібний обіг забезпечували різноманітні товаро-гроші: шиферні прясла, скляні намистини, дрібні металеві вироби. Каурі тоді мали і власні народні назви — «вужачок», «жорен» або «зміїні голівки».
Цікаво, що в обігу перебували не цілі мушлі, а спеціально підготовлені: з рівними отворами для нанизування на довгі нитки. Їхня цінність залежала від кольору: білі вважалися найдешевшими, рожеві були дорожчими, а червоні — справжнім скарбом. Підготовка мушлі до «грошового життя» вимагала часу та майстерності: знайти, висушити, розпиляти, обрізати, просвердлити й нарешті зібрати в низку. Саме ця вкладена праця й надавала їм значної вартості.
За підрахунками дослідників, близько двох тисяч каурі можна було обміняти на одну корову. Сьогодні така угода видається незвичною, але у світі середньовічної торгівлі це було цілком звичним явищем.
І ось тепер одна з цих «грошових мушель» спочиває у фондах музей-заповідника, нагадуючи про дивовижні шляхи, якими предмети та історії потрапляють до нашої землі. Вона — мов маленький шматочок теплого моря, що оселився серед сіверських пагорбів, зберігаючи пам’ять про часи, коли хвилясті береги Індійського океану могли вплинути на гаманець жителя давньої Русі.
Джерело: