Редько Андрій Володимирович народився 11 жовтня 1972 року у селі Собичеве Шосткинського району. Виховувався у родині, де було двоє дітей.

Навчався у Собичівській загальноосвітній школі № 1, де здобув базову середню освіту. З дитинства Андрій любив риболовлю. Разом із друзями проводив час біля озера, любив природу та особливо цікавився технікою. Ці захоплення залишалися з ним упродовж усього життя.

У 1990 році Андрій Володимирович проходив строкову військову службу, де служив моряком. У мирному житті багато років працював водієм.

Андрій був сімейною людиною. Був одружений із коханою дружиною Наталією. Мав  двох доньок — Вікторію та Катерину. Особливою любов’ю його серця був онук Марат, якого дідусь безмежно любив і яким пишався.

Рідні та друзі згадують Андрія як товариську, добру, щиру, спокійну та врівноважену людину. Він цінував у людях відкритість, чесність, справедливість та вміння бути справжнім товаришем. Його любили за щирість, доброзичливість і готовність у будь-яку хвилину підтримати та прийти на допомогу. Для своєї родини він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і люблячим дідусем.

З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій Володимирович добровільно долучився до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, маючи військове звання солдата.

Він захищав Україну на Бахмутському, Солідарському, Краматорському, Харківському та Сумському напрямках. За мужність і відданість військовій службі був відзначений нагородами «За поранення», «Учасник бойових дій» та «За захист Сумщини» III ступеня.

Під час служби Андрій отримав осколкове поранення. Попереду були лікування, реабілітації та тривала боротьба за відновлення здоров’я. Але найважчим випробуванням для родини стало те, що внаслідок збройної агресії проти України Андрій понад два роки та два місяці перебував у російському полоні.

Увесь цей час родина не втрачала надії. Донька Вікторія обійшла безліч інстанцій, зверталася всюди, де могла, і невтомно боролася за повернення батька додому. Вона робила все можливе, аби наблизити той день, коли зможе знову обійняти рідну людину.

І диво сталося.

19 березня 2025 року родина отримала довгоочікуване повідомлення — коханий чоловік, батько та дідусь повернеться додому. Після довгих років болю, очікування та невідомості Андрій нарешті був поруч із найріднішими.

Та наслідки пережитого, поранення, полон, лікування та реабілітації залишили свій важкий слід.

16 серпня 2026 року пролунав останній телефонний дзвінок. Андрій сказав рідним прості, але такі дорогі слова: «У мене все добре. Скоро буду вдома. На добраніч!»

А 17 серпня 2026 року серце Андрія Володимировича зупинилося в лікарні міста Києва.

Він не встиг сказати ще багато слів. Не встиг здійснити ще багато планів. Але назавжди залишиться у серцях тих, хто його любив.

Андрій Володимирович Редько віддав своє здоров’я і сили заради України, мужньо пройшов через війну, поранення та полон. Його життя — це історія любові до родини, вірності побратимам і незламності українського захисника, повідомили в мерії Шостки.

Вічна пам’ять і шана Андрію Володимировичу.

Низький уклін Захиснику України.

Світла пам’ять…

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!