На Волині лікар із Луганщини вже понад 10 років рятує людей
Листопадового дня 2014-го року Юрій та Галина Романюки взяли із собою лише паспорти, сіли в машину й поїхали. Куди – тримали в таємниці. Бо через пів року після окупації частини Луганщини вже не довіряли нікому: ні сусідам, ні вчорашнім друзям. Попереду на подружжя чекали чотири ворожі блокпости і майже тисяча кілометрів дороги. А позаду залишалися два будинки, престижна робота і двадцять років життя в місті Перевальську.
Про це пише «Нова доба».
Згадуючи довоєнне життя на Донбасі, Галина Степанівна зізнається:
– Ми були не останні люди в місті. Чоловік – анестезіолог-реаніматолог у міській лікарні. Я – працювала на керівних посадах на м’ясокомбінаті. Але за проукраїнську позицію нас там називали «бандерами». І коли Перевальськ (місто поруч із Алчевськом – авт.) захопили ті тварі, то ми з чоловіком зрозуміли: нам тут життя не буде.
Щоправда, Романюки навіть не припускали, що окупація затягнеться надовго. Думали: головне – вирватися, перечекати, а згодом повернутися.
– Бо в нашому Перевальську ніхто особливо й не рвався до того «русского міра». Так, люди розмовляли російською – така була державна політика. Але в документах у графі «національність» писали – «українець». А щоб потрапити в єдину на все місто україномовну школу-ліцей, батьки стояли в чергах, – розповідає жінка.
Із приходом окупантів усе змінилося. Патріотів почали переслідувати, забирати «на підвал», змушувати до співпраці. Люди жили в страху, не довіряли навіть близьким. Тому про втечу подружжя мовчало. Щоб не викликати підозр на блокпостах, не взяли нічого – ні одягу, ні документів на житло, ні навіть сімейного альбому.
– У чому сіли в машину – в тому й виїхали…
Юрій Васильович родом із села Куликовичі, а першим місцем його роботи була Маневицька районна лікарня – тож саме сюди й повернулися.
– На Волині нам допомогли з роботою. Я працювала бухгалтером, Юрій – за фахом, лікарем вищої категорії. Знімали квартиру, мама чоловіка підтримувала продуктами. Із місцевими швидко знайшли спільну мову. Хоча були й ті, хто позаочі обзивав. Ми навіть сміялися: на Луганщині були «бандерами», а тут стали «сєпарами», – каже Галина Степанівна.
Перші роки були важкими.
– Усе життя працювали, мали будинки – собі й дочці з онукою. А в 45 років залишилися ні з чим. Держава тоді не допомогла зовсім. Ми втратили все…
Та попри це Романюки не втратили головного – любові до життя, людей і України.
Юрій і далі лікує людей, Галина активно долучається до життя громади. Уже понад десять років вони – активні парафіяни місцевої церкви. Благодійні концерти, колядування, збори коштів на дрони та автомобілі для ЗСУ – подружжя бере участь у всьому.
Настоятель храму Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії отець Михайло Мельничук зазначає:
– Ставлення до переселенців залежить не від того, звідки вони, а від того, як поводяться. Є ті, хто стає частиною громади – до таких і повага. Романюки – саме такі люди: щирі, працьовиті, завжди готові допомогти.
– Кожен із нас – чи зі Сходу, чи із Заходу – має підтримувати фронт. Бо Україна в нас одна, – кажуть Романюки.
Сьогодні Маневичі стали для них справжнім домом. – Тут прекрасні люди. Я їх люблю – а вони нас. Лікарня надала службову квартиру. Тут спокійно і безпечно. Якщо в Перевальську боялися ввечері вийти в парк, то тут я сама ходжу до лісу по ягоди й гриби і нічого не боюся, – ділиться Галина.
І додає:
– Через роки після переїзду можу сказати: не було б щастя, та нещастя допомогло.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: