Начштабу 42-ї окремої бригади морської піхоти полковник Холодкевич про бої з корейцями: «Поки ми вбивали одних — вже йшли інші»

Наприкінці 2024 року на Курщині українські бригади вперше в цій війні зіткнулися з підрозділами Корейської народно-демократичної республіки — супротивником із зовсім іншою тактичною школою, ніж російська армія. Про цей бій, а також про весь свій бойовий шлях — від оборони Маріуполя в 2014 році і Херсонщини у 2022 році, де він втратив стопу, до Бахмутського напрямку і повернення в морську піхоту — розповів порталу “Мілітарний” полковник Артем Холодкевич, начальник штабу 42-ї окремої бригади морської піхоти.

Перший бій проти підрозділів КНДР

На той момент 61-ша механізована бригада, де ви були начальником штабу, одна з перших зіткнулася з підрозділами КНДР на полі бою. Якими були ваші враження?

Спершу ми очікували тактики, подібної до російської, але реальність виявилася іншою. Північнокорейські підрозділи діяли за класичними, по суті радянськими статутами — масованими піхотними ланцюгами, які рухаються полем, попри втрати. Перше зіткнення з ними відбулося на сусідній ділянці фронту, ліворуч від нас, і те, як вони наступали, шокувало навіть досвідчених бійців: суцільна лава бійців, яку важко зупинити, оскільки ми вже давно відійшли від масованого застосування артилерії по живій силі в такому форматі.

Це вимагало значно більшої витрати боєприпасів, ніж бої, до яких ми звикли: позиції буквально вичерпували боєкомплект під тиском таких хвиль. Лінія оборони після зіткнення з цією тактикою почала помітно просідати — витримати таку навалу було вкрай важко.

Коли ваша бригада безпосередньо зіткнулася з ними?

29 грудня 2024 року в районі Черкаської Конопельки. Нас відкинули менш ніж за добу: поки знищували один повноцінний взвод — а це близько двадцяти-тридцяти військових, що біжать на відкритій місцевості, у бій уже вступав наступний. До вечора того бою в артилерії залишався лише боєкомплект з боєукладки — склад бригади був порожній, і йшлося не так про малу кількість виділених боєприпасів, а як про надзвичайну інтенсивність стрільби, потрібної, щоб просто стримати ці хвилі.

Як би ви оцінили рівень підготовки цих підрозділів?

Оцінюю його як високий — вони завдали нам суттєвих втрат і серйозно ускладнили утримання позицій. Показово, що перші полонені, взяті на цій ділянці фронту, — це взяті підрозділом спеціальних операцій. Самі полонені справляли враження добірного, фізично підготовленого особового складу. Це варто враховувати надалі: за наявною інформацією, йдеться про можливе залучення значно більшого угруповання КНДР у майбутньому — і якщо це станеться, оборона може відчутно просісти.

Повернемось до початку Курської операції: яким було ваше завдання?

У липні 2024 року командирів і начальників штабів бригад терміново викликали на нараду за участю тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Там вперше озвучили задум наступу на територію Курської області — рішення, яке на той момент здавалося майже фантастичним. Відбулося кілька нарад різного рівня деталізації, включно з опрацюванням взаємодії з командирами батальйонів безпосередньо перед початком операції.

Завдання моєї бригади полягало не у захопленні самої Курської області, а у виході на визначений рубіж, щоб десантно-штурмові підрозділи змогли перегрупуватися і продовжити рейдові дії.

Складність полягала в тому, що бригаду довелося терміново передислоковувати з полігона на заході України в Сумську область — перший батальйон уже йшов в атаку, тоді як останній ще перебував на залізничному ешелоні, а особовий склад, підготовлений до оборонних дій, мусив одразу переходити до наступальних.

На другий день завдання змінилося на взяття агломерації Суджі з прилеглими населеними пунктами. Це була складна операція через масштаб забудови та недостатню підготовленість особового складу саме до штурмових дій у населеному пункті, яка тривала близько шести днів. До кінця серпня бригада досягла максимальних рубежів просування, після чого противник перейшов у контрнаступ — саме тоді на цій ділянці фронту з’явилися підрозділи КНДР.

Перехід у 61-шу механізовану бригаду

У 2024 році ви перейшли до 61-ї бригади, а до цього тривалий час були в 28-й бригаді. Що спонукало до цього рішення?

Після чотирьох років на посаді заступника командира батальйону з артилерії в 28-й механізованій без подальшого кар’єрного руху надійшла пропозиція стати начальником штабу бригади — досвід виконання цієї ролі в морській піхоті на рівні батальйону вже був. 61-ша механізована бригада тоді була на відновленні на заході України, що давало можливість увійти в посаду в порівняно спокійних умовах, підготувати особовий склад і передати накопичений досвід. Перехід зайняв майже два місяці. У травні 2024-го я вступив на посаду — масштаб управління зріс від приблизно тридцяти людей у батальйоні до понад двохсот у бригаді, з необхідністю щодня ухвалювати управлінські рішення.

       Нагородження Артема Холодкевича Хрестом бойових заслуг Фото: Офіс Президента України

Служба у 28-й механізованій бригаді після 24 лютого 2022 року

Як бригада зустріла 24 лютого?

Перед самим вторгненням бригада перебувала у пункті постійної дислокації. За п’ять днів до початку керівництво ухвалило рішення вивести підрозділи з ППД — офіційно під приводом навчань. Фактично ж для убезпечення від можливих ударів по місцях базування. Це рішення виявилося виправданим: підрозділи були розосереджені й не постраждали від першого удару.

Бійці 28-ї окремої механізованої бригади у січні 2022 року на навчаннях в Одесі Фото з офіційної сторінки бригади у Facebook

Перший дзвінок про початок вторгнення я отримав о 5:20 24 лютого — почалися ракетні удари по Одесі. О 5:35 надійшла команда виконувати завдання оборони центральної частини міста. Батальйон почав висуватися й займати позиції — адміністративний квартал, порт, десантнодоступні ділянки узбережжя. Саме наш батальйон готував ті лінії оборони в центрі Одеси, які згодом стали впізнаваними кадрами з новин. Оборона Одеси тривала до 13 березня, після чого батальйон, як найбільш підготовлений і поповнений технікою та особовим складом, отримав завдання висунутися на Миколаївщину.

Бої за Миколаївщину та Херсонщину: перелом 2022 року

Як розгорталися бої на Миколаївському та Херсонському напрямках?

Батальйон прибув на Миколаївщину в березні, після розгрому основного ударного угруповання противника під Вознесенськом, і замінив підрозділи територіальної оборони, національної поліції та інші підрозділи, що утримували оборону навколо міста. Приблизно з 15 березня діяли праворуч від траси на Херсон — у районі Посад-Покровського, Українки, Киселівки та Олександрівки.

На той момент доповіді про реальну силу опору противника, який закопався вздовж каналу, керівництвом сприймалися неохоче — переважала думка, що ворог деморалізований і його можна легко відкинути. Насправді ситуація була іншою: цей рубіж не вдалося остаточно подолати аж до завершення Херсонської кампанії у листопаді.

Частковим успіхом стало взяття Правдиного.

Бої за Олександрівку наприкінці березня склалися трагічно: територіальна оборона, на яку розраховували в населеному пункті, фактично була відсутня, і російський розвідувально-бойовий дозор, а згодом і мотострілецький батальйон за підтримки танків та БМП-3, оточили позиції. Рішення утримувати населений пункт у низині, оточений висотами, виявилося невиправданим із військової точки зору, а на управлінні одним із батальйонів позначилися й системні проблеми з добором кадрів на керівні посади — не завжди за фаховими якостями. Втрати виявилися суттєвими: у наявних мінометних розрахунках втрати були більше половини особового складу. Це як загиблі, так і санітарні втрати.

Наприкінці серпня на напрямку батальйону розпочалися наступальні дії в районі Покровського й Українки: вдалося розбити десантну роту 86-ї десантної дивізії, а також частково просунутися до Правдиного, хоча й з відчутними втратами особового складу та техніки. Інженерна підготовка окупаційних військ, зокрема мінування та облаштування двох рубежів оборони, залишалася на високому рівні — про це свідчить і те, що противнику довелося задіяти дивізійний резерв для стабілізації цього відрізка фронту.

Ви отримали поранення саме на цьому напрямку. Розкажіть, як це сталося.

На базі мого батальйону сформували батальйонно-тактичну групу [ред.: БТГр] у складі 58-ї бригади для ударного угруповання на напрямку Снігурівка — Давидів Брід. 10 листопада 2022 року розпочався наступ, і опір противника виявився значно слабшим за очікуваний — він виводив війська з правобережжя Херсонщини. 11 листопада, перебуваючи вже в другому ешелоні під час огляду маршруту руху, я підірвався на протипіхотній міні, попри запевнення про проведене розмінування. Це коштувало мені правої стопи.

Поранення, протезування та повернення в стрій

Що було потім?

Після евакуації та стабілізації в одеському госпіталі мені провели десять хірургічних втручань, а з лютого по липень 2023 року тривав процес реабілітації та протезування — спочатку навчальний протез, потім постійний. У середині липня 2023-го я повернувся на службу, хоча мав можливість оформити пенсію і завершити військову кар’єру.

Як би ви оцінили систему протезування та реабілітації в Україні на той момент?

На той час вона була незадовільною — не існувало чіткого алгоритму дій: куди звертатися, до кого йти, що робити далі. Здебільшого доводилося покладатися на власні контакти. Мені пощастило, що рідні допомагали і волонтерили в госпіталях ще з 2014 року і мали відповідний досвід. Спершу розглядався варіант протезування у США, але від нього відмовилися через відсутність в Україні представництв для подальшого обслуговування. В перші місяці, коли нога поступово змінює об’єм, гільзу протеза доводиться переробляти що кілька тижнів, за весь навчальний період знадобилося кілька замін.

Окремою проблемою залишається етична сторона питання: деякі центри протезування ведуть надто наполегливу комерційну політику щодо залучення поранених як клієнтів. Хоча державне фінансування, за умови сумлінної роботи центру, дозволяє забезпечити двома протезами — повсякденним і для активнішого навантаження. Систему варто вдосконалювати насамперед у частині інформування поранених про їхні права та наявні можливості одразу після поранення, а не покладати цю відповідальність на них самих.

Бахмутський напрямок 2023: остання епоха артилерійської війни

Після повернення на службу ви опинилися на Бахмутському напрямку. Як змінилося поле бою порівняно з АТО/ООС?

Місцевість була мені знайома ще з 2019–2020 років, коли 35-та бригада діяла на цьому напрямку. У 2023 році головним засобом ураження, як і на Херсонщині, залишалася артилерія, однак відчувався гострий дефіцит боєприпасів — доводилося суворо економити кожен постріл. Водночас дедалі активніше застосовувалися дрони — почалася епоха масових стрімів, через що бронетехніці й важкому озброєнню доводилося дедалі частіше вести вогонь навісом, приховуючись від спостереження.

Артем Холодкевич під час служби в районі проведення АТО Фото з особистої сторінки у Facebook

З вересня на напрямку почався наступ: вдалося просунутися вздовж залізниці від Зайцевого в бік Бахмута і завдати противнику суттєвих втрат, хоча він одразу підтягнув значні резерви. Порівняно з періодом АТО динаміка боїв стала цікавішою — дрони дозволяли спостерігати результати ураження в реальному часі. Загалом 2023 рік можна вважати останнім періодом, коли артилерія відігравала визначальну роль на полі бою.

Бойовий шлях: від Маріуполя до широкомасштабного вторгнення

Розкажіть, як ви прийшли на військову службу і чому обрали саме шлях військового.

У Збройних Силах я з 2009 року. Мрія стати військовим зародилася років у чотирнадцять, а остаточно закріпилася приблизно у шістнадцять, під час російсько-грузинської війни — тоді прийшло розуміння, що захисники дійсно потрібні. Хотілося бути серед тих, хто ухвалює рішення, а не серед тих, ким командують, хоча згодом стало зрозуміло, що на будь-якій посаді в армії ти все одно залишаєшся частиною системи підпорядкування. Мрія реалізувалася — я вступив до військової академії.

Ви починали службу в морській піхоті. Як це сталося?

Кілька старших випускників академії потрапили служити в Крим, і я також хотів опинитися в Сімферополі, де тоді дислокувалася 406-та окрема берегова артилерійська група. Приїхав туди на початку січня 2014 року в останню курсантську відпустку, щоб ознайомитися з частиною перед розподілом на флот. Але через окупацію півострова служити там мені вже не довелося.

Мета потрапити у Військово-Морські Сили залишилася, і за розподілом 2014 року я, один із групи випускників, пішов служити саме туди. Сили на той момент перебували у стадії реформування — я навіть не знав заздалегідь, у яку частину й на яку посаду потраплю. У командуванні в Одесі мені повідомили про призначення в 36-ту бригаду, яка тоді ще була бригадою берегової оборони й лише готувалася до реформування в бригаду морської піхоти.

Артем Холодкевич під час служби поблизу Маріуполя Фото з особистої сторінки у Facebook

На яких посадах ви проходили службу в 36-й бригаді?

Командиром взводу самохідно-артилерійського дивізіону, згодом — начальником розвідки дивізіону на базі 2С1. Перша ротація 2014 року проходила у складі ротно-тактичної групи морської піхоти [ред.: РТГР], друга, у 2015-му, — уже на штатній посаді на ПРР-4 [ред.: радянський рухомий розвідувальний пункт, призначений для ведення розвідки]. Виконував завдання в районі Маріуполя, Широкиного, Талаківки та Гнутового: спершу тримали оборону, а на початку 2015 року, коли готувалися до набуття чинності Мінських домовленостей, допомагали тоді ще батальйону «Азов» утримувати рубежі Широкиного та Лебединського. Друга ротація влітку 2015-го проходила вже переважно у форматі вогневої підтримки дивізіоном.

Артем Холодкевич під час служби в районі проведення АТО Фото з особистої сторінки у Facebook

Чому згодом перейшли до 35-ї, а потім до 28-ї бригади?

На початку формування командування морської піхоти у 2017 році командні посади почала займати значна кількість людей з інших структур, і частина офіцерів, які служили раніше, поступово втрачала перспективи росту — досить типова для наших Збройних Сил історія. Я потрапив у щойно розгорнуту на базі 137-го батальйону 35-ту бригаду, начальником штабу протитанкового дивізіону, де прослужив майже рік, зокрема на ротації в районі Волновахи — від Гранітного до Докучаєвська. Через розбіжності в баченні служби з командуванням бригади ухвалив рішення про переведення. Найближчою і водночас бригадою з позитивною репутацією виявилася 28-ма механізована — туди я й перевівся 2020 року, на посаду заступника командира механізованого батальйону з артилерії.

Порівняно з морською піхотою, яка на той момент значною мірою залишалася без належної підтримки — частина досвідченого особового складу лишилась у Криму або звільнилася, — 28-ма бригада мала налагоджену систему підготовки та високі стандарти, закладені ще до АТО/ООС, а також повноцінну інфраструктуру зберігання техніки. Я знав про це не з чуток: проходив там стажування ще курсантом у 2013 році.

Якою була ваша служба безпосередньо перед 24 лютого 2022 року?

На початку 2021-го 28-ма бригада повернулася на свій попередній напрямок — у район Курахового, батальйон зайняв позиції поблизу Новомихайлівки. Незважаючи на формально чинне припинення вогню, яке російсько-терористичні війська не дотримувались, командування бригади під керівництвом тодішнього командира, полковника Марченка, ефективно підтримувало боєздатність і вимагало виконання завдань. Це заклало основу професіоналізму особового складу, яка згодом стала у пригоді під час повномасштабного вторгнення.

Повернення у морську піхоту

Як склалася ваша подальша служба?

У 61-й бригаді я прослужив до кінця квітня 2025 року: у бригаді поміняли командира, з яким не збіглися бачення служби, і мене відправили до батальйону резерву. Після цього надійшла пропозиція перейти в управління штурмових підрозділів при Головнокомандувачу. Про нього багато говорили, але насправді його функція полягала не в безпосередньому бойовому управлінні штурмовими військами, а в генерації боєздатності, відновленні підрозділів і розробці нормативних документів на основі набутого бойового досвіду.

Влітку 2025 року надійшла пропозиція повернутися в морську піхоту. Мене призначили начальником штабу бригади вдруге, цього разу — 144-ї механізованої бригади, переданої з Оперативного командування «Захід» до Військово-Морських Сил ЗСУ і на момент мого прибуття вже 42-гу окрему бригаду морської піхоти.

Які завдання стоять перед бригадою зараз?

За штатною структурою бригада не відрізняється принципово від інших з’єднань морської піхоти. Оскільки одна з функцій бригади морської піхоти — це утримання узбережжя, морського або річкового. Складність полягає в широкій смузі відповідальності. Основне завдання на сьогодні — нарощування спроможностей підрозділу та розбудова кадрового складу; ситуація складніша, ніж була у 61-й бригаді на момент мого призначення туди, але позитивних зрушень також чимало.

Підготовка морпіхів: традиції, вишкіл і майбутнє поля бою

Наскільки серйозно у бригаді ставляться до підготовки особового складу зараз?

Бригада активно долучена до курсів при Національному університеті оборони, зокрема сержантського й офіцерського складу — командування розуміє, що з’єднання прийшло з іншої структури і потребує додаткової підготовки. Водночас рівень курсової підготовки загалом залишається невисоким через об’єктивний брак кадрів і труднощі з передачею бойового досвіду: реальність п’ятого року повномасштабної війни в тому, що підготовлених, досвідчених людей із кожним роком скорочується, і повноцінно поповнити його наразі неможливо. У цій ситуації ставка робиться передусім на технологічність.

Підготовка до форсування водних перешкод в 42-й окремій бригаді морської піхоти Фото з офіційної сторінки бригади у Facebook

Що можете сказати про специфічну підготовку у морській піхоті відповідно до її завдань?

Морська піхота зберігає власні традиції — присягу морського піхотинця й смугу перешкод, що зародилися саме в цьому роді військ і лише згодом були запозичені десантно-штурмовими військами.

У 28-й бригаді, ще курсантом 2013 року, я вперше побачив повноцінну ротну висадку з бронетранспортерів із десантного корабля «Костянтин Ольшанський» та парашутне десантування — і саме тоді усвідомив, наскільки це специфічний рід військ, який поєднує підготовку в небі, на морі й на суходолі.

Раніше морська десантна підготовка була значно специфічнішою — сьогодні йдеться передусім про висадку з човнів, у чому всебічно допомагає полк підтримки корпусу. З огляду на характер Дніпра тренуються можливі рейдові дії, робота на островах тощо. Але варто розуміти, що як і в будь-яких десантних операціях, ключовим викликом залишається логістика: такі дії або мають бути рішучими, масштабними й розрахованими на успіх, або територію варто звільняти сухопутним шляхом.

Робоче місце начальника штабу 42-ї бригади морської піхоти полковника Артема Холодкевича Фото з особистої сторінки у Facebook

Яким, на вашу думку, буде розвиток бойових дій найближчим часом?

Якщо не змінити динаміку ведення бойових дій, існує ризик втрати значних територій. Пріоритетним напрямком сьогодні є боротьба з FPV-дронами: коли з’явиться відносно дешевий спосіб протидії їм — зокрема через виявлення операторів, — війна, ймовірно, знову повернеться до домінування артилерії, оскільки зупинити артилерійський снаряд технічними засобами наразі практично неможливо. Паралельно з цим важливо переходити від пасивних засобів захисту техніки (сітчастих екранів) до активних систем — турелей, здатних збивати дрони безпосередньо і автономно. Це дозволить повернутися до застосування техніки і війни маневрами, необхідної для звільнення території.

Автор:  Михайло Люксіков

Джерело: МІЛІТАРНИЙ